Гомін партнерів по небезпечному бізнесу почав йому набридати. Він дивився на тих людей здичавілих, жадібних, жорстоких, і йому не було їх шкода. Йому взагалі було байдуже. Особливо відносно того, що з Краматорська, якого йому накинули росіяни. Він не мав бажання ділити з кимось свою частку, пускатися у душевні балачки про наболіле, приятелювати з ними та проводити вільний час у пияцтві або ж за грою в карти. Казати правду, в нього не було й вільного часу, аби витрачати його на дурниці. Тому він підвівся на ноги, кинув погляд на партнерів, за два кроки подолав потрібну йому відстань і одним рухом перерізав горлянку одного з сепаратистів, того самого, що народився під Краматорськом.
Ти на х слова застрягли, а замість них щедрим потоком болю забила гаряча, ще жива кров.
Він відступив від падаючого тіла, зігнувся над ним, обмацав, витягнув пакунок доларів, замотаний в папір і перехвачений скотчем, провів тим пакунком перед очима тих, котрих він залишав жити і жорстким, таким, що не терпить заперечень, голосом сказав:
Йдемо! Час приступати до роздачі.
Тому, коли вони вийшли з будиночку, я здригнувся. Їх було троє, всього лишень троє! а не четверо.
І шість клятих куль, сказав собі я, розуміючи, що для того, аби прийняти остаточне рішення, в мене залишалося дві-три секунди.
Жінка здригнулася, коли почула декілька одиничних пострілів, за якими пролунав вибух. Вона обернулася на звуки смерті, і в горлянці застряг крик. Жінка бачила, як від дерева до будинку біжу я, як я спершу зупиняюся біля дверей, вичікую, а потім рву їх на себе і залітаю в ту хатину. Все це відбулося за хвилину на фоні джипу, що горів своїм полумям, крізь яке брудними душами загиблих до неба валив густий чорний дим. Тим часом, поки жінка приходила до тями, я стояв над тілом зарізаного своїм же товаришем сепаратиста, одним оком позираючи у маленьке віконце. Я обмацав кишені вбитого і дістав з них декілька доларових і гривневих купюр та мобільний телефон. Також я взяв АКМ і пістолет Макарова. На столі я помітив запасну обійму для Макарова, яку теж прихопив. Після зробив декілька кроків убік, зачерпнув невідомого походження чашкою з емальованого відра колодязної води, досхочу напився, перевісив автомат через плече, набрав потрібний мені номер з телефона мертвого ворога, кинув декілька фраз, вимкнув слухавку і пішов геть з того будиночку на підїздах до Словянська, чий останній хазяїн помер ще за часів Горбачова.
Я йшов від будинку, а дощ посилював свій водоспад, і я намагався його наздогнати у власному бажанні швидше дістатися позицій, контрольованих українськими силами.
Так починалася моя війна, війна Івана Принципа, в якій не було гірших та кращих, багатших та бідніших, сміливих і не дуже. То була війна, де існували виключно живі і мертві, а все інше летіло повз, не маючи жодного значення, а виступаючи дивним тлом, на якому смерті кортіло раз і назавжди перемогти людське життя, щастя та добробут, замінивши їх жебрацтвом та суцільним рабством, яке суперечило вільному духу мого величного народу.
Я розпочав свою розповідь з того найпершого моменту, коли у квітні-травні 2014 року ми перебували під Словянськом. Саме тоді я зрозумів, що війна буде довгою, кривавою та жорстокою. А десь за півроку, вже після Іловайська, мене почали переслідувати думки про необхідність свого «Гніву Божого». За час війни я встиг побачити достатньо, аби дійти висновку, що тільки переслідування ворога, його залякування і методичне знищення може дати конкретний результат.
Багато хто з моїх друзів та фронтових побратимів вважали і продовжують вважати мене божевільним фанатиком з бридким характером та неповагою до службової ієрархії. Субординацію я поважав, проте не міг терпіти дурості й провокативної злочинності у діях та думках деяких моїх колег. Зокрема керівництва.
Говорячи про мою шизофренію, усі мали на увазі вилазки задля знищення фінансових конвоїв бойовиків. Усі, як один, казали мені, що ті гроші потрібно конфісковувати, а не нищити. В мене ж була моя особлива думка, і я чхати хотів на своїх порадників. Нехай жінкам своїм радять, а мене не потрібно вчити війні, адже вона сама моя найперша вчителька.
Коли я почув, що операцію з Креніним зірвано, я вирішив тихо провести власну вилазку. В мене була інформація про фінансовий конвой сепаратистів, який мав пройти неподалік Широкиного. Я приховав усе від Нечипайла, адже він не дав би мені виконати заплановане. До того ж після смерті Андрія я почав помічати зміни, які наповнювали моїх друзів Нечипайла та Мирона. Відчайдушний подих смерті, який не знав законів, літав над ними, і це не могло мене не бентежити.
Того ранку, коли нам повідомили про знищення блокпосту бойовиків і стрімкий відїзд двох авт, в одному з яких перебував майор ФСБ Кренін, я вирішив зникнути. Інтуїція гнала мене по той бік війни, аби насолодитися спогляданням чергового вогню з банкнот, на які купувалася українська смерть. Мій друг Микита Нечипайло ніколи не пробачив мені тієї вилазки, та й я не потребував його пробачень, адже вже давно жив тільки своїм власним кодексом честі й вчинків. Нечисті грошики мали омитися кровю. І моя душа прагнула взяти в цьому безпосередню участь.
Я вийшов пів на девяту ранку. Починався сонячний день, який міг принести обстріли й вибухи, а міг промайнути вже в звичному очікуванні нової атаки. Вулицями Маріуполя йшли люди, діти поспішали до шкіл, патрульні, добровольці та Національна гвардія прокладали кожен свої маршрути містом. За рік війни мешканці міста почали звикати до пострілів, танків, гранат і «Градів». Але вони ніяк не могли звикнути до смерті, навіть після того зимового суботнього ранку, коли бойовики обстріляли один з районів Маріуполя і загинули мирні жителі, зокрема й діти. Багато хто дякував Богу, що рік тому поталанило не допустити влади сепаратистів, адже люди бачили, яке воно життя в ДНР. Були й такі, котрим кортіло «руського міра», але не для себе, а для інших, бо їхня роль в місті визначалася саме поширенням антиукраїнських ідей. Не варто й заперечувати того, що в Маріуполі справді жили люди, яких уже ніщо не виправить. Вони щиро ненавиділи «київську хунту», Америку та Європу, згадували щасливе радянське минуле і воліли, аби старший брат навіки забрав їх до себе. Проте з кожним новим місяцем війни такі люди більше бубоніли на кухнях, аніж несли свої ідеї в маси. То було небезпечним заняттям, за яке можна було й отримати по морді і втрапити до рук «українських карателів».
Минаючи наш блокпост, я сказав «Харків», і мене пропустили без огляду. Паролі змінювалися двічі на добу. Один діяв з восьмої ранку і до двадцятої вечора, інший з двадцятої вечора до восьмої ранку. Система паролів була недосконалою, продажність хохляцької натури давалася взнаки. До того ж спецслужби Росії зуміли налагодити систему радіоелектронних перехоплень, що зчитували переговори українських військ, наче з екрана телевізора. Нам не вистачало технічної потуги, злагодженого командування, чіткої стратегії та координації дій різних частин і підрозділів. В наших військах жила змагальність, одних травили на інших, десантники мусили роззброювати добровольців, з якими ще вчора пліч-о-пліч захищали Україну, СБУ ненавиділо ЗСУ, ті в свою чергу не могли зжитися з МВС, і все це відбувалося під акомпанемент батальйонів та всезнаючого Генштабу, не здатного породити одну вірну лінію дій.
Минаючи наш блокпост, я сказав «Харків», і мене пропустили без огляду. Паролі змінювалися двічі на добу. Один діяв з восьмої ранку і до двадцятої вечора, інший з двадцятої вечора до восьмої ранку. Система паролів була недосконалою, продажність хохляцької натури давалася взнаки. До того ж спецслужби Росії зуміли налагодити систему радіоелектронних перехоплень, що зчитували переговори українських військ, наче з екрана телевізора. Нам не вистачало технічної потуги, злагодженого командування, чіткої стратегії та координації дій різних частин і підрозділів. В наших військах жила змагальність, одних травили на інших, десантники мусили роззброювати добровольців, з якими ще вчора пліч-о-пліч захищали Україну, СБУ ненавиділо ЗСУ, ті в свою чергу не могли зжитися з МВС, і все це відбувалося під акомпанемент батальйонів та всезнаючого Генштабу, не здатного породити одну вірну лінію дій.
Блокпост залишався позаду, а попереду були чужі, чия доля залежала від рішень Москви та української волі до спротиву. Я вирішив не поспішати, причаївшись під деревами, за смугою яких вже починалася територія ДНР.
Кожного разу, коли доводилося переходити за лінію фронту, мене переслідувало незрозуміле почуття незвичності до усього, що траплялося на моєму шляху. До війни я ніколи не був на Донбасі, тому й не міг порівнювати цей край з мирним періодом. Я часто чув, як місцеві згадували минуле, в якому усі ще були живі, здорові, сповнені надій. Я не зовсім розумів ті розмови, аж поки не сталися Іловайськ, Аеропорт, Дебальцеве. Розруха брала під руку свою подружку Смерть, і вони починали квапливий танок на теренах українського Донбасу. На моїх очах зникали цілі сімї, історії, будинки, підприємства. В небо летіли шматки мостів і доріг, рейок і шпал, шахт і заводів. Східний брат вирішив продемонструвати свою палку та гарячу любов, чим і займався по сьогоднішній день. Нашим же завданням було недопущення поширення такої любові на території України, держави, за яку ми чіплялися, наче за стару шхуну в океані людської несправедливості.
Пролежавши хвилин з двадцять, я, нарешті, рушив у дорогу. За інформацією агентури, машини їхатимуть від Красноармійського до Талаківки. Під Талаківкою я і вирішив їх узяти.
Один у полі не воїн, і я знав про це, але нічого не міг із собою вдіяти. Мене тягнуло в невідомість заради справедливості, я робив дурість, ризикуючи життям, аби покарати загарбника. Я палив ті кляті гроші, щоби повертатися знову і знову, аж поки смерть не завадить мені виконувати поставлену самим перед собою задачу. Я тренував свою ненависть, практикувався у полюванні на живих людей, грав з інтуїцією, бо ходити мені доводилося на межі провалу.
Яким чином я добирався до місця засідки? Щоразу різними дорогами. На руку грала моя давня привязаність до театру, любов до літератури та невинних апробацій в письменництві. В роки першої, мирної, революції я втрапив до скандалу, адже писав критичні щодо влади Кучми статті. Ледве не втратив все академію, диплом, майбутнє. Батько замяв справу, довго кричав, але пізніше махнув рукою та заспокоївся. Знав би він, що моя тяга до фантазії та конструювання альтернативної дійсності й різних сюжетів щонайменше двічі врятувала мені життя. Я вмів розповідати казки, був своїм серед терористів, адже усі ми вважалися чоловіками, що смакували нещастя інших.