Усміхнувся Сергійович. Віддихався. Згадав, як любив раніше шкатулки майструвати! Як шліфував їх дрібною наждачною, як лакував. Гарне заняття! Якраз зимове! Як рукоділля для жінок! На столі інструменти, клей столярний, поліровані дощечки. А за вікном осінь із дощами, зима зі снігопадами, та хоч травневі грози! А потім запросять на весілля, а він з подарунком із шкатулочкою з вишні, на кришечці котрої інкрустація березою, у вигляді двох обручок переплетених! Наче і не сервіз, і не сто гривень у конверті, але щось тепле, від душі і серця! І всі це розуміють! Особливо молодята!
Озирнувся на двір.
«Щось тихо дуже!» подумав.
І справді, тиша навкруги зависла мирна, не воєнна (не військова). Навіть далекого відлуння вибухів не чути!
Прихилив лопату до паркану. Зайшов у сарай-зимівник до бджіл. Відсунув захисний лист заліза, приклав вухо до стінки ближнього до входу вулика. Вухо тремтіння відчуло, а звуків жодних! Стіна вулика це як вушна перетинка, тільки з іншого боку, зсередини. Тобто тремтіння вже і є перероблений цією перетинкою звук!
Ну, давайте, давайте! прошепотів він випрямляючись. Поставив лист залізний на місце. Скоро вам до роботи братися! Вийшов з сараю.
«А де ж вони літатимуть?» подумав і у бік саду, за котрим город і поле, поглянув.
Не маючи відповіді на власне питання, зазирнув він у сарай-гараж. Зняв ключа з цвяха на стіні. Сів у свій «жигуль». Руки на холодне кермо поклав. Знову про весну близьку подумав. Водієм він був спокійним і обережним. Зимою не їздив, лише у теплий час. От і уявив собі, як з двору на свою перейменовану весняну вулицю виїздить.
Вставив ключа. Повернув його, одночасно натискаючи на педаль газу тиша! Мовчить машина. Чортихнувся Сергійович спересердя і тут згадав, що акумулятор же у хаті, біля буржуйки на підлозі стоїть, гріється. Він же як людина на морозі спочатку німіє, а тоді завмирає на смерть.
Сходив у будинок, приніс важку коробку, на її місце під капотом поставив, клеми приєднав. Одразу завівся мотор голосно, майже дзвінко. Посмішка на обличчі Сергійовича розплилася лінива і мрійлива. І здавалося йому, що ніхто зараз цей шум мотора не чує. Не тому, що він всередині сараю-гаража машину завів, а тому, що нема навкруги нікого! І до Пашки так далеко, що цей звук і не долетить туди, на Леніна! Хіба якщо виїде він машиною у двір! Але рано ще. А мотор молоток! З першої іскри завівся!
Повернув ключа назад, вийняв. І тиша відновилася у всій своїй красі. Чомусь пригадався нещасний випадок пятирічної давнини. На Шевченка, тій, що тепер Леніна стала, у гаражі своєму Івановський Сашка зі своєю подругою із Світлого до смерті вчаділи. Дружина Сашкова якраз у санаторії від туберкульозу безкоштовно лікувалася. Дітей вони не мали. Чого б не в хаті з коханкою горілку пити? Нащо вони у машині пили! Хороший був мужик, на акордеоні грав! Помянув Сергійович Івановського подумки. Автоматично повітря у машині понюхав. Потім виліз. Дверцята акуратно притис, щоб закрилися без удару, але до клацання. Ключа на гвіздок. Сам у двір.
«Що б його ще корисного зробити?» задумався.
І тут до тиші цієї незвичайно мирної ледь чутний писк проник. Прислухався Сергійович. Ні, не здалося. Звук далекий, але чимось знайомий. Як дзвоник телефонний.
Зробив Сергійович кілька кроків до будинку й очі його здивовано округлилися: так це ж його мобільний у будинку дзвонить! Вперше за три роки! Поспішив він на поріг та й до хати. Ухопив телефон, до вуха притиснув.
Алло?
Алло? відповіли йому звідти чоловічим голосом. Це хто? Як вас звати?
Алло?
Алло? відповіли йому звідти чоловічим голосом. Це хто? Як вас звати?
А навіщо? оторопів Сергійович. Ви кому дзвоните?
Тому, хто трубку зніме! Ви де зараз знаходитеся? незнайомий голос звучав холодним металом.
Вдома.
Адреса яка?
Та ви що! обурився Сергійович. Охрініли? Може, ще й мій розмір взуття вам повідомити? Та йдіть ви зі своїми питаннями нахер!
Натиснув він на відбій, а у вухах ще власний крик чувся.
Оце тобі на! здивувався Сергійович.
Все ще роздратований, віддихався, як ніби поспішав. Видихнув своє обурення.
Опустив очі на мобільник. Перевірив, хто дзвонив. А там «Прихований номер».
Да-а, протягнув із сумнівом. І тут же подумав: «А може мені комусь подзвонити?»
Про Віталіну, дружину свою, згадав. Тільки навряд чи вона його дзвінку зрадіє. Подумає, що йому від неї щось потрібно. Ні! Краще комусь іншому. Може, Пашці? Тільки ж його номера у телефоні немає. Ніколи вони один одному не дзвонили. Чого дзвонити, як за пять-сім хвилин дійти можна!
Пригадався знову зїзд пасічників у Словяногорську. Ахтем, кримський татарин, згадався. Ввічливий такий! І непитущий. Сидів за компанію, коли вони настоянку медову пили та ковбасою вареною закусували. Настоянку не пив, одразу сказав, що іслам не дозволяє. А ковбасу жував. А коли Гриша з Білої Церкви вирішив татарина підколоти і сказав, що в цю ковбасу чиста свинина йде, Ахтем розсміявся дзвінко. «Ви що, вірите, що у ковбасі мясо є? спитав він. Та там один крохмаль та голландські харчові барвники!» Після цього й у Гриші помітно апетит до тієї ковбаси пропав. А Ахтем жував її собі й далі.
«А що, як йому подзвонити?» подумав Сергійович. Дістав записну книжку, у якій Ахтем власноруч тоді і телефон, і адресу записав. Знайшов номер, набрав.
«Набраний номер не існує», почув Сергійович діловий жіночий голос.
Як же це, не існує? запитав він здивовано.
Іще раз набрав. Вдруге той же жіночий голос до кінця слухати не став.
«Так, подумав. Мабуть, росіяни татарам у Криму всі номери поміняли, коли забрали півострів собі! Хоча Пашка ж казав, що туди, як і раніше, народ на море їздить! Значить, не стріляють там!»
Засмутився Сергійович. Видно, набридла зима. От якби завтра весна почалася! Краплі з даху б закапали під теплим сонцем! Задумався пасічник про весну. І знову довоєнну весну пригадав. Одну з них, не останню і не передостанню. Пригадав ту весну, коли попередив його голова сільради, що важливий гість до обіду на вуликах спати приїде. Щоб Сергійович нікого до себе не кликав. Він тоді зрозумів, про кого мова! Зрозумів, що вирішив колишній губернатор у рідні краї зі столиці навідатися, і, ясне діло, до нього втретє приїхати.
Зрадів Сергійович. Не лише тому, що колишній губернатор щедрим мужиком був. Він і без щедрості радував своєю простотою і відкритістю. Навіть не зрозуміло було: як йому, простаку такому добродушному, вдалося прямо у столицю до влади потрапити?! І ось чекав він, чекав. Уже й обідній час добігав, і сонце на захід нахилилося. І годині о четвертій джип чорний на вулиці зупиняється. Один, а не три чи чотири, як раніше. Розумів Сергійович, що щось не так! Вийшов з будинку у двір. А до нього з пакетом пластиковим кремезний такий чоловік у костюмі.
Ви вибачте, каже. Непередбачувані обставини. Шеф до вас збирався, але з Києва подзвонили. Неспокійно там. Назад терміново викликали.
Трапилося щось? спитав Сергійович, розхвилювався від почутого.
Та, зовсім не здивувавшись запитанню відповів помічник. Там щодня щось трапляється. Шеф от просив вам це передати. Як подарунок.
І простягнув Сергійовичу пакет. Заглянув усередину Сергійович, а там коробка, така, у якій взуття продають.
Якщо ви не проти, я на вуликах полежу, попросив чоловік у костюмі. Я ще ніколи не пробував!
Та будь ласка, Сергійович радо плечима знизав. Ходімте!
Провів він його до саду. Постелив на матрац тонкий простирадло, яке для гостя більш важливого приготував.
Помічник влігся на спину і по очам його широко відкритим зрозумів Сергійович, що якось йому не по собі. Ніби боїться чогось. Усміхнувся хазяїн вуликів. «Боїться, що бджоли його через кришку вулика і через матрац у спину вжалять!» подумав.
Ну, ви полежте, спробуйте заснути! сказав йому ввічливо. А я в будинку буду.
Ні, не йдіть! попросив мужик, вузол на краватці своїй послаблюючи. Я тільки на пару хвилин! Для відчуття!
І дійсно, хвилини за три піднявся він з вуликів, бджоли якраз своїм дзижчанням всю галявину заповнили. Відійшов гість, обтрусив костюм, хоча нічим він на вуликах не забруднився.
А коли поїхав джип, повернувся Сергійович до будинку і коробку з пакета дістав. А в ній ті самі дивовижні туфлі з перламутрової шкіри виявив. Спочатку вирішив, що це подарунок, щоб носити. Підстелив газетку на підлогу, їх поставив, ноги всередину засунув, а ноги там ледь чи не загубилися розмірів на пять вони більші виявилися, чим Сергійовичу треба. І тоді ясно стало, що подарунок не щоб носити, а на память! Що це ті самі, а не такі ж, і ще, коли у них Сергійович ноги засовував, то хрускіт паперу почув. Поліз потім руками у носки туфель і витягнув звідти чотириста доларів по дві сотки у кожному носку!
Він їх, до речі, і не витратив тоді! Лежать вони у серванті у одній з книжок разом з іншими заощадженнями. Озирнувся Сергійович на сервант, на десяток книжок, які за склом верхніх дверцят стояли. Зрадів, що про гроші згадав! А то прийде раптом Пашка і почитати щось попросить! І якщо про ці гроші не памятати, то легко можна без заощаджень лишитися. Пашка він такий, він як у книжці знайде щось ніколи не зізнається!
«А їх же вшити можна», раптом подумав про подаровані туфлі хазяїн дому. Тільки не всякий швець візьметься! От ассирійці-чоботарі за таку справу узятися можуть! У них руки золоті, вони, кажуть, самим єгипетським фараонам чоботи шили! У Донецьку, мабуть, ще працює парочка ассирійців, якщо через війну не поїхали! Але до Донецька далеко, та і якщо на блок-посту хто перевірить, то заберуть туфлі одразу і мовчки! Ще і його звинуватять, що вкрав! Звідки у простого пенсіонера такі туфлі?! Ні, хай краще тут полежать до кращих часів!
22
Пять днів пролетіло однакових, як ворони. Сергійович би так про ці спокійні й одноманітні дні і не думав, якби чи не єдиним звуком, котрий час від часу довкілля наповнював, не виявилося вороняче каркання.
Може, весну накаркають, розмріявся Сергійович, прислухаючись і марно вишукуючи у довколишньому світі інші звуки.
Пару разів бачив він, як з країв шиферу на даху крапало. Але відлигою назвати побачене він не міг. За тим, що і сонце ледве визирало, і вітер холодом сирим в обличчя шугав. Тож хоч і виходив він у двір, але надовго там не затримувався. Постоїть, поозирається навсібіч і назад.