А вдома що? Або ліжко, або стілець та стіл. Робити особливо нема чого. Лише думати та згадувати. Згадувати минуле, хоч веселе, хоч сумне, йому також набридло. І тягнуло його тепер, як кожного мужика у таку пору року, до чарки. Але характер Сергійович сильний мав, та і до чарок ставився він своєрідно: міг з однією чарочкою дві години сидіти і більше дивитися на неї, ніж до рук брати!
«Тобі треба було у Парижі народитися! розсміялася колись, звернувши увагу на цю звичку, Віталіна. Там у кафе з однією чаркою коньяку французи годинами сидять!»
Це ще коли у них між собою усе до ладу було. Звідкіля вона про Париж знала? Чи то по телевізору бачила, чи вичитала десь! Сама ж вона за кордон не їздила, якщо не рахувати Білорусії, де парфуми і трикотаж дешеві.
«Дивно, що Пашка так довго не заходить, переключився у своїх думках Сергійович із колишньої дружини на ворога-приятеля. Чи не прихворів?»
Слово «ворог», яке він у своїх думках іноді стосовно Пашки вживав, давно втратило свій військовий смисл. Ну який же він ворог. Звичайно, ніякий! З ворогами хіба розмовляють? З ворогами хіба сваряться? Горілку хіба з ними пють? Допомагають їм вікна склити?
Але ж ворогом дитинства йому він був! І від цього нікуди не подітися! Память же не зітреш гумкою!
Замислився Сергійович, порився у думках, слова перебираючи. Нічого не знайшов! Мало у нього слів у голові про запас лежить! Читати треба було у дитинстві більше, а не мяч колгоспним полем ганяти. А тепер спробуй себе змусити! Та й що читати? Книжки, які у серванті, він уже по два-три рази перечитував, а перегартував разів зо пять, як не більше. Але перегартував не для того, щоб сюжети і героїв пригадати, а щоб гроші, між сторінок сховані, перерахувати.
Перерахунок цей, правда, мало що давав. Сума у доларах уже три роки не мінялася. І гривні, хоч ніхто і не відміняв, але тимчасово смисл свій втратили. Та й у Світлому ніхто у нього грошей не попросив за яйця чи консерви. Люди там добрі. Бачать, що твоя біда більша, ніж їхня, от і допомогти одразу готові!
«Але що ж з Пашкою? знову повернувся він думками до жителя недавно перейменованої ним вулиці. Піти, може, провідати?»
Час до сутінків наближався. Дні, хоч і ставали довшими, але все одно закінчувалися надто рано, не даючи Сергійовичу нагоди темряву за вікном вечором називати. Вдягнувся він, взувся. Біля хвіртки затримався, до таблички «вул. Шевченка» придивляючись.
Коли біля хвіртки Пашкиної зупинився, побачив, що темно у його вікнах! Свічки ж у нього стеаринові, яскраві! Іноді по дві запалить і вся кімната світиться! А тут, значить, або спить, або вештається десь. Подивився Сергійович уважно в один кінець вулиці, потім на другий: і там, і тут сіра нерухомість! Зайшов у двір. Стукнув для годиться у двері. Гуркіт від удару стих і знову тиша настала.
Де ж це він? пробурчав Сергійович і оглянув сніг довкола порога. Погляд кинув на стежку, що у снігу витиснена, яка до хвіртки у сад вела. Видно було, що туди, до саду-городу, він частіше ходить, ніж на вулицю.
Пройшовся і Сергійович тією стежкою. Вивела вона його на край городу до поля, вниз, до злому. Вивела і далі пішла, а він зупинився.
Ясно було йому і раніше, що він туди ходить. У Каруселіно. То по хліб, то по горілку. Ходить, а його, Сергійовича, з собою не кличе! І що звідти до нього «Владлени» всякі сновигають. Може, дійсно, шпіонить він на них, розвідником записався?
Вернувся до Пашкиної хати. Пеньок до вікна приставив, піднявся і всередину зазирнув. У сірості кімнати сягнув він поглядом до стіни з годинником і від побаченого подих затамував! Важка гирька годинника настінного майже на всю довжину до підлоги витягнулася! «От сучий син! вилаявся по думки Сергійович. Так же можна і без часу точного лишитися!»
Занервував Сергійович. Зіскочив з пенька, швидким кроком на межу городу вийшов. Придивився до стежки, що вниз полем спускалася і вже метрів за двадцять-тридцять сірістю темною приховувалася.
Пашка! крикнув туди, в поле. Пашка! Де ти? Ідеш?
Зимове повітря терпке, у ньому крики грузнуть, як мухи у варенні. Ніякого тобі відлуння, ніякої гучності! Березень вже майже, а зима все ніяк не відступить!
Знову до хати Пашкиної повернувся. Узявся за дверну ручку, смикнув у півсили. Нерви змусили нижню губу прикусити.
Де ж він вештається? прошепотів сердито.
І на всю силу на себе ручку дверну як потягне! Скреготнуло залізо, вискочив зігнутий язичок замка з паза. Відкрилися двері.
Поспішив Сергійович усередину ухопився за легку гирку, потягнув за неї годинникового ланцюжка униз. Злетіла важка гирка від підлоги вгору та так, що по деревяному ящику годинника глухо вдарила.
Встиг, видихнув Сергійович.
Вийшов на поріг. Спробував двері назад до рами запхати, але зігнутий язичок замка не дав їй зачинитися. Тоді взяв він пеньок з-під вікна і підпер ним причинені вхідні двері.
Так вже точно вітер не відкриє, якщо налетить! А злодіїв тут немає, нікому тут по хатах тинятися.
23
Спав уже Сергійович години зо три, руки голі поверх ковдри склав через тепло надмірне. Перегріла буржуйка повітря у кімнаті. Навіть у кухні тепер тепло було. Спав він міцно, але голосний стукіт у двері очі змусив відкрити раніше, ніж прокинутися.
Хто там? спитав сонно.
Відкрий! Швидше! Це я, Пашка! заторохтів знайомий голос.
Гоняться за тобою, чи що? спитав, впускаючи його, пасічник.
Не знаю, не озирався! Але хату обікрали і вони, здається, ще у хаті! Я галас чув!
Як обікрали? не зрозумів Сергійович, свічку церковну на столі запалюючи.
А чого жарко так! здивувався Пашка.
Та випадково вийшло, Сергійович штани вдягнув. Светра за звичкою на майку натягнув. Так що там у тебе?
Двері виламали! Не знаю, що шукали... Може, їжу!
Сон тільки зараз потихеньку з голови Сергійовича вивітрювався.
Двері? перепитав він. І що?
Що-що? перелякано вирячився на хазяїна дому гість. Так же і вбити можуть! Хто зараз селами покинутими ходитиме? Тільки бандити, для яких життя людське копійки не вартує!
Хм, Сергійович зітхнув. Ходімо подивимося! запропонував після паузи.
Ти що! Якщо вже і дивитися, то краще вранці! Давай я в тебе переночую!
Ну добре, погодився Сергійович. Ночуй! Он на дивані лягай!
Загасив Сергійович свічку. Гість улігся і хвилин за пять захропів. Так захропів, як після горілки поганої буває уривчасто і голосно.
Хм, Сергійович зітхнув. Ходімо подивимося! запропонував після паузи.
Ти що! Якщо вже і дивитися, то краще вранці! Давай я в тебе переночую!
Ну добре, погодився Сергійович. Ночуй! Он на дивані лягай!
Загасив Сергійович свічку. Гість улігся і хвилин за пять захропів. Так захропів, як після горілки поганої буває уривчасто і голосно.
Уранці вирушили вони до Пашки. Узяв Сергійович з собою сокиру. Про всяк випадок. Ішов і думав, що більш логічно було б гранату, Петром подаровану з собою узяти. Граната це і правда зброя, а сокира що? Сокира кулю не зупинить! Але хрін його знає, куди він цю гранату дів? Може, закотилася кудись під сервант чи шафу? Та ж наче він і зазирав по всіх закутках, а так її і не знайшов. Куди ж вона подітися могла?!
Двері до хати Пашки так пеньком підперті і були, тільки тепер пеньок на боці лежав.
Ей, є там хто? крикнув з порога Пашка. Пеньок ногою відкотив, двері ледь відкрив і знову крикнув? Є хто, я питаю? Тиша у відповідь. Тільки над головою ворона пролетіла, каркнувши щось униз.
Та нема там нікого, пробурмотів упевнено Сергійович. Що їм там робити, навіть як що і вкрали?
Пашка двері ширше відкрив. Зазирнув, прислухався, потім зайшов. Сергійович слідом. У кімнаті все у порядку було. Ящики у буфеті зачинені, двері до кухні замкнені, ніяких слідів злодійства чи пограбування.
Ти перевір ще раз, попросив Сергійович. Чи на місці цінні речі?
Пашка до кухні шмигнув, двері за собою прикрив, щоб гість слідом не зайшов. Зявився майже одразу.
Ні, на місці все, видихнув розгублено. Не розумію тоді!
Щось холодно в тебе! Сергійович озирнувся, на настінний годинник подивився.
Пашка у буржуйку кімнатну вугілля підкинув. На стіл дві чарки поставив, налив у них самогонки. Сала приніс.
Давай, для зігріву! сказав.
Знаєш, як випив півчарки, подивився йому в очі винувато Сергійович. Нічого у тебе не вкрали! Нема кому тут красти! А двері це я тобі випадково зламав!
Як ти? обімлів Пашка.
Та за тебе злякався! Думаю, куди пропав? Злякався, що з тобою трапилося щось. От прийшов, а тебе немає. А у вікні годинник твій видно й ось-ось зупиниться, гирка тяглова майже до підлоги дійшла! Я і смикнув двері, а вони із замка вискочили! Я гирку під годинник підтягнув і двері пеньком підпер! А так би без часу точного лишився!
Знову наповнив Пашка чарки. Рот відкрився у нього, ніби сказати щось хотів. Сказав за хвилину.
Дурень ти, Сєрий!.. Да на хрін мені тут точний час? Ти зі своїм точним часом з глузду зійдеш! Хвилини тобі потрібні, а днів не помічаєш! Он навіть не помітив, коли двадцять третє лютого настало! Памятаєш? А у мене головне календар! Показав рукою Пашка на стіну праворуч над ліжком. Бачиш? Я за днями стежу, а не за часом!
Задумався Сергійович і дійсно себе дурнем відчув.
Ти вибач, промовив. Я тобі його полагоджу, замок! Не знаю, чого так вийшло!
А сам про календар замислився. Про те, що дійсно нема у нього вдома календаря. Ні перекидного, ні настінного, ні настільного. І таки ж дні важливіші, ніж години!
Випив самогонки знову півчарки. Підійшов до ліжка Пашкиного. Придивився до календаря. Побачив, що усі дні, окрім одного, останнього, на цьому листку календаря хрест навхрест червоним олівцем перекреслені.
То сьогодні що, двадцять восьме? Вівторок?
Перше вже! відповів Пашка. Підійшов, коліньми на ліжко заліз і руку з червоним олівцем до стіни простягнув. Закреслив останній день лютого, поставив у його квадратику жирну криваву літеру «ха». Перше березня! Зрозумів?
Зрозумів, прошепотів Сергійович. Вибач ще раз!
Та хрін з тобою! в серцях видихнув хазяїн. У мене запасний замок є, сам заміню! Та я ж тобі головне сказати забув! Пашка розвернувся, всівся на ліжку своєму, сітка металева скрипнула. Післязавтра перемиря буде! На один день. Поштове!
Як «поштове»? втупився в нього Сергійович.
Ну як, так і називається «поштове перемиря» по всіх селах сірої зони будуть пошту розвозити! Видно, до хріна її накопичилося, поки тут пошти не працювали! Тож цілий день буде тихо.