Знадобиться у господарстві, сказав і відніс до кухні, де все його «знадобиться у господарстві» зберігалося, за дверима, яку він ніколи відкритою не залишав.
Повернувшись до столу, хазяїн дому підгріб листи, які на край випали, до центру столу, розвернув верхнього листа адресою догори і знову подивився на гостя, але вже серйозно і спокійно.
На вулиці поділимо, сказав, а потім ти свої рознесеш, а я свої!
Сергійович кивнув.
Сортував листи Пашка власноруч. І росли тепер поряд з великою горою листів дві маленькі: «Леніна» і «Шевченка». Два листи він окремо поклав: там на адресі провулок Мічуріна значився.
Стояв Сергійович поряд, дивився, як Пашка уважно до кожного конверту прицінюється, ніби намагаючись обличчя адресатів пригадати. Думав, що і самому було б приємно до процесу сортування долучитися.
О! завмер раптом Пашка, до гостя свого обернувся. Ти подивися, що в мене є! вказав він поглядом на листа у руці. Ану, танцюй, Сєрий!
Ти чого? невдоволено здивувався Сергійович. Чого це ти? З якого дива?
Так лист же тобі! пояснив хазяїн дому.
Як мені, то і давай його мені!
Ні, ти що, забув? Хочеш листа отримати танцюй! повторив Пашка. Ти що, Пістончику ніколи не танцював?
Сергійовича ніби водою холодною облили. Він очима заморгав. Виринув із далекого минулого поштар їхній, Пістончик, який вже напідпитку зранку пошту розносив. Не завжди, звичайно, напідпитку, і не завжди розносив, але часто. Регулярно розносив так правильніше! І справді, як приносив він щось, особливо як напідпитку був, то поки адресат не станцює, до рук не віддавав! Всі перед ним танцювали, навіть бабці, життям майже навпіл зігнуті. Може, і добре то було зарядка ж людині потрібна, але не кожен добровільно вранці робить!
Пригадав Сергійович і похорони Пістончика років вісім назад. Поїхав він зі своїм приятелем Вітьком на тракторі на рибалку. А на зворотному шляху перевернулися вони на полі поля тут то вгору, то вниз. Нагорі гребінь, внизу нижній злом й іноді то озеро, то річечка. Ось трактор на схилі і перевернувся. Вітьок живий залишився, а Пістончика придавило на смерть. Усі бабці села на похорон прийшли, плакали. Ну а тим, хто молодший, поштар блазнем і пяницею здавався, вони його смерті і не помітили.
Тим більше, що нова поштарка Іра вона із Світлого була і до них у село на велосипеді їздила сподобалася всім одразу і веселістю своєю, і кофтинками із глибокими вирізами, які влітку носила. Затьмарила вона одразу покійного і, мабуть, з того часу, із дня його похорону, вперше Сергійович про нього згадав. Та і то через Пашку.
Ну ти танцюватимеш чи ні? хазяїн дому почав сердитися, але сердився він легко, не по-справжньому, а як дорослі на дітей сердяться.
Сергійович вуста скривив. Дурнем себе відчув та так по-дурному і підскочив кілька разів, руки в боки розводячи, ніби під нечутну гармошку станцював.
Тримай! Тримай! Пашка залибився, від чого нижня частина його обличчя округлилася. Сергійович, щоб показати свою байдужість до листів, опустив конверт, собі адресований, на край столу і далі узявся за руками Пашки спостерігати.
Стоси розсортованих листів росли приблизно однаково, адже і вулиці у селі схожої довжини були. Ще один лист упав до тих, що у провулок Мічуріна треба було доставити. Колишній великий стос листів дрібнів, два сусідніх піднімалися.
Стоси розсортованих листів росли приблизно однаково, адже і вулиці у селі схожої довжини були. Ще один лист упав до тих, що у провулок Мічуріна треба було доставити. Колишній великий стос листів дрібнів, два сусідніх піднімалися.
О! зупинився Пашка і знову грайливо на гостя подивився. Доведеться тобі ще раз танцювати!
Що, знову? незадоволено буркнув Сергійович.
Зітхнув. Підскочив знову кілька разів. Узяв простягнутий конверт і тут же ще один від Пашки отримав.
Тримай, це бонус! Також тобі!
Засунув Сергійович усі три своїх листи до кишені куртки.
Ну що, роботу треба замочити? запропонував Пашка.
Випили вони по чарці самогону, зажували салом з хлібом, і попрощався Сергійович, пішов, несучи із собою цілий пакет листів, що жителям вулиці Леніна прийшли.
Уже вдома, вугілля до буржуйки підкинувши, Сергійович на свій стіл листи висипав і на кожному конверті адресу виправив. Кругом вулицю Леніна на вулицю Шевченка фіолетовою ручкою замінив. Щоб адресати, коли б до рук свої листи не узяли, зрозуміли, що живуть вони не на тій вулиці, що раніше, а на новій! І щоб усім своїм друзям і рідні, які листи пишуть, нову адресу повідомили! Адже ж так це зазвичай при зміні назви вулиці робиться?
День цей березневий вже до обіду надто довгим Сергійовичу видався. Тому, що був справами важливими наповнений. І мабуть тому, що був він також днем перемиря. У цьому Сергійович також переконався, кілька разів до тиші дворової дослухаючись. Навіть ворони мовчали, хоча хто їм каркати заборонити може?!
Зрозумів Сергійович також, що не така вже і проста робота у поштаря! Зрозумів, що листи розносити то у такій роботі найлегше, якщо ноги є і не болять вони. Праве коліно його якраз мовчало, не нило, не турбувало. Ніби навмисно. А от нерви раптом розігралися, коли зрозумів він, що пошту треба ще раз розсортувати так, щоб не перетасовував він листи перед кожною хвірткою. Узявся він їх за номерами будинків розкладати, і тут уже йому довелося довкола столу ходити. Будинків же на вулиці багато, більше вісьмидесяти. Утомився Сергійович швидко, вже і весь стіл конвертами накрив, а для деяких будинків місця не вистачило. Поклав він кілька листів і на стілець поряд, і на другий стілець. Багато сил у нього пішло на сортування. Більше сил, ніж часу.
Але потім, коли став він правильно у стос їх складати: спочатку останні хати, що біля церкви, а потім, по черзі, у бік зменшення, зявилося у душі відчуття гордості і задоволення.
Зрозумів він, що саме так справжні поштарі і роблять, коли з області чи району мішки отримані розгрібають.
Узяв стос листів до сорокового номера, вдягнувся і пішов на початок вулиці. Десь їх у поштові ящики, до паркану прибиті, кидав, десь під двері підсовував. І наче з кожним сусідом чи сусідкою вітався: легко їх обличчя в уяві бачилися і голоси чулися. Правда, від цього на душі важче ставало, адже не знав він практично нічого про те, куди вони поїхали і що з ними зараз. Але вже краще хай листи їх чекають, ніж вони ці листи чекатимуть! Все одно їх додому потягне, як тільки війна скінчиться. Та поки що селу їхньому, Малій Староградівці, пощастило! Ну так, церква у селі підірвана, але в ній і так ніхто не жив, вона дім Божий, а у Бога таких домів у кожному селі по одному, по два. Ну ще пару снарядів упало, але лише один шкоди наробив. А так усе в порядку! Майже усе село їхнє! Повертайся і живи собі!
Підсунув пять листів у тридцять шостий номер, повернувся він у свій тридцять сьомий. Тобто додому. Перепочив, посидів біля столу хвилин десять і з другим стосом листів знову на вулицю вийшов. Коли після виконання неочікуваних поштарських обовязків додому повертався, сутінки, які спадали на землю, помітив. Всюди вони спускалися, вечір віщуючи. Прозорість повітря зменшилася, хати глибше у свої двори від очей людини, що вулицею йшла, відступили.
Будильник без пяти хвилин пяту показував. Підкрутив його Сергійович. На буржуйку каструлю поставив вирішив гречки зварити. Музики йому раптом захотілося. Пригадав з кривою посмішкою на обличчі, як дивакувато сьогодні Пашці підстрибував, щоб той йому листи віддав. Зразу і про листи ці згадав.
Витягнув їх із кишені куртки. Дві церковні свічки і до третьої, що вже горіла, у баночку на столі додав. Присунув до себе тремтяче світло і відкрив перший конверт. А у ньому листівка новорічна.
«Серьожа, вітаємо тебе з Новим роком! Бажаємо розсудливості, здоровя і щоб мир настав! Твої Віталіна й Анжеліка».
«Серьожа, вітаємо тебе з Новим роком! Бажаємо розсудливості, здоровя і щоб мир настав! Твої Віталіна й Анжеліка».
Ого! вирвалося у Сергійовича.
Перечитав він ще раз акуратним мяким почерком виведені рядки.
«Чого ж вони раніше не вітали?» подумав, пригадав, як нудно і буденно Новий рік два місяці тому зустрічав, пригадав, як просто просидів до півночі, чарку настоянки медової випив і спати ліг.
Засунув назад листівку у конверт, ближче до очей його підніс. Печатку роздивився, а на печатці поверх марки: «Вінниця, 16 грудня 2015 року». Зітхнув важко. Спорожніли думки його. Тиша бездумна у голові настала. Узяв до рук інший конверт, зрозумів, що також від Віталіни. На марці печатка: «Вінниця, 12 лютого 2016 року». Наступний конверт також за минулий рік виявився, тільки вже з грудневою датою.
Відкрив Сергійович обидва конверти. В одному листівка із привітаннями до минулорічного Дня Радянської армії. У другому знову новорічні побажання, але свіжіші: «З Новим роком тебе! Будь здоровий і щасливий! Раптом що приїзди! Віталіна й Анжеліка».
Раптом що? спитав сам себе Сергійович. І не знайшов відповіді.
«А я ж їх ні разу не привітав, подумав за хвилину. Та і як звідси привітати?»
Погляд зрадницьки його увагу звернув на мобільник, що біля будильника лежав.
«Подзвонити, чи що?» задумався.
Узяв до рук, знайшов номер. Ніби випадково на кнопку «подзвонити» натиснув і до вуха підніс.
Алло! пролунав знайомий, дзвінкий, такий рідний голос. Алло! Слухаю!
Хотів Сергійович щось сказати, але в горлі клубок застряв. Він його проковтнути хотів, але не вийшло нічого, тільки біль зявився, але не в горлі, а в душі. Натиснув Сергійович «відбій», опустив долоню з мобілкою на стільницю. В очах сльози зявилися. Вуста самі страдницького виразу набули, поважчали. Усе довкола важким зробилося, і повіки на очі тиснули, і на плечах важкість.
Піддався Сергійович цій важкості, опустив голову на руки. Телефон, затиснутий у правому кулаці, задзвонив раптом. Жалібно задзвонив, ніби боляче йому, ніби перетис його Сергійович надто. Слухав він цей дзвоник довго, кілька хвилин. А потім зрозумів, що замовк вже телефон, але у вухах ще дзвін стоїть. І слухав Сергійович його відлуння, поки не стихло воно, поки тиша не настала.
26
На третій день березня сонце заграло промінням, як мязами. І полями, і городом чорні плями землі розповзлися, з-під снігу вибиралися, плечі розпростувати. Двічі виходив зранку Сергійович на край городу. Точніше, до саду ходив, подивитися, як там бруньки на гілках наливаються. Ну а від останніх дерев саду, від яблунь з абрикосами, до краю городу рукою сягнути. От і ходив він, як вже поряд опинився. Зупинявся на межі межа тут широка, щоб віз проїхав чи трактор, як треба. Зупинявся і дивився на лісосмугу, яка праворуч нижнім ізламом поля з боку Світлого підходила, а потім угору до Жданівки піднімалася. Визирав загиблого із сережкою у вусі, але без бінокля ніяк роздивитися не міг. Там, правда, де він лежав раніше, сніг іще не зійшов. Дерева лісосмуги його від вранішнього сонця захищали.