Можна, звичайно, було піти до Пашки і бінокля попросити, але чомусь інтересу тепер у Сергійовича до вбитого було менше, ніж коли він поверх снігу лежав. Хоч жалість до нього лишалася у душі. І щоразу, коли він, убитий із сережкою у вусі, випадково на думку спадав, гірко ставало Сергійовичу. Гірко і боляче.
Набродившись під сонцем березневим, повернувся до будинку. Потримав двері вхідні пару хвилин відкритими, щоб повітря у будинку із повітрям двору змішалося. Потім замкнув їх на гачок і клямку. Роздягся-роззувся, сів до столу. Три листівки, отримані від Віталіни, дістав і перечитав уважно. Слів там обмаль, тому роздивлявся він більше почерк, ніж смисл і так зрозумілих привітань. Роздивлявся із посмішкою і ніжністю. Звідки ця ніжність узялася сам здивувався. Мабуть, від самотності. І від того, що за три роки від початку війни зрозумів він, що дружина його колишня про нього не забувала. Та і від імені донечки листівки також підписувала.
Передивився він уважно кожну літеру на першій, найбільш старій листівці. Почерк рівненький, округлий, жіночий. Не те, що у нього! У нього кожна літера ніби втекти з рядка намагається. То донизу рвоне, то вгору, ну прямо як поле за городом!
На другій листівці, тій, що до Дня Радянської армії, почерк Віталіни трохи інший був, ніби поспіхом писала вона. Літери приземкуваті і направо, в той бік, куди рядок пишеться, похилені. Може, електрики у них не було і писала вона зі свічкою?
Третя листівка знову, як перша, рівним округлим почерком написана. Тільки щось її від першої та і від другої відрізняло. Придивився Сергійович уважніше.
А-а! посміхнувся.
Зрозумів, що на перших двох Віталіна і за себе, і за доньку підписувалася, а на третій Анжеліка сама своє імя ручкою вивела. І чим більше він на доччине імя дивився, тим більше різницю між її почерком і почерком колишньої дружини бачив. Але одночасно з різницею бачив і багато спільного. Літери «а» були у дружини і доньки, як близнюки. А от «е» відрізнялася!
Хмикнув Сергійович, дивно радіючи своєму відкриттю.
«Це ж що виходить, подумав. Виходить, що родичі не лише фізіономіями, носами й очима один на одного схожі, але і деякими літерами?!»
Притулив він листівки до баночки-підсвічника. Тільки не картинками назовні, а привітаннями. Пообідав, та все на листівки поглядав. А потім вирішив, що треба йому Віталіні також листівку написати! Адже днями знову червоний день календаря Восьме березня! Якраз і привітає він її, дасть зрозуміти, що не пропав, що живий.
Витягнув із серванта сумку з документами, яка у самому низу, під фотоальбомами і шкатулкою зберігалася. Там, серед документів, і грамоти за перемоги у змаганнях з праці зберігалися, і листи усякі з листівками. Чисті листівки він там теж колись бачив!
Вивалив все на стіл, перегортав папери і документи, але в жодній підходящої поштової картки не знайшов.
Подивився на підлогу біля серванта на два фотоальбоми з сімейними світлинами. Узяв один, розкрив. Віталіну вагітну побачив на лавці. Кольорова світлина тихої радості думкам додала. Став він альбом і у зворотному напрямку гортати, до початку. І життя його перед очима у зворотному напрямку пробігло, кадр за кадром назад до весілля перемотувалося воно, як кіноплівка.
А на весільних світлинах зупинився він, завмер. Придивився до тієї, що менша, розміром з листівку. На ній обоє такі задоволені і щасливі, ніби борщу обїлися. Посміхаються, дивляться на фотографа так, ніби зїсти його готові. Витягнув Сергійович цю світлину.
«А що, подумав, можна і на ній написати!»
Ручку дістав, блокнот, у який колись дані електролічильника записував. Вирішив спочатку потренуватися, адже давно від руки не писав! А тут треба без помилок, одна у нього така світлина, інші у конверт не влізуть!
«Дорога...» написав він ручкою на папері. Написав і задумався.
Якось ніяково слово письмове «звучало». Недоречно, чи що. Скільки років мовчання і раптом «дорога»! Закреслив, а за хвилину з нового рядка «Шановна» написав. І знову зупинився.
«Яка ж вона шановна? подумав. Тобто, звичайно, шановна, але співробітниками, сусідами. Не чоловіком же, хай і колишнім! Чоловік її кохати повинен тобто, коханою називати. А от як колишній чоловік колишню дружину називати має??? Чи, може, треба йому два окремих вітання написати? Одне Віталіні, тоді вже хай шановна буде, й одне доньці її-то вже точно дорогою назвати можна, вона ж ні до чого у всіх цих наших з Віталіною суперечностях».
Але тут знову сумнів Сергійовича охопив.
«Ні, некрасиво буде! Вийде, ніби я їх подумки розділяю. А наша ж родина не на три частини розпалася, а на дві. Я і вони. Значить, колись не з трьох вона збереться назад, а з двох».
Остання думка схвилювала Сергійовича. Піднявся він на ноги, два рази довкола столу обійшов, останню новорічну листівку від Віталіни до рук узяв, перечитав. Зупинився на її і доньчиному іменах у кінці привітання. І тут осінило його. Знову до столу сів.
«Дорогі Віталіна й Анжеліка», написав і розслабився на мить, а потім узяв і слово «мої» на початок звертання додав. Вітання вийшло коротким і тому переписав він його на звороті фотографії великими літерами. Підписав конверт. І свою адресу нову поштову на ньому позначив: «вул. Шевченка, 37». Посміхнувся, подумавши, що Віталіна вирішить, ніби він на сусідню вулицю перебрався!
27
До раннього вечора підписаний і заклеєний конверт з фото-листівкою привітальною на столі лежав. Не вистачало на ньому марки, але важливіше було для Сергійовича те, що для відправки листа не вистачало пошти. Автофургон «Укрпошти» на Світле поїхав і назад не повертався. Вони-то, водій з напарником, може, й узяли б конверт, якби Сергійович попросив та заплатив. Але тоді у нього і думок про поштові привітання не було. Їх би і зараз не було, якби не ці три листівки! Та тепер от як бути? Як конверт на «велику землю» передати? Там же і пошта працює, і марки продають!
Сумно посміхнувся Сергійович. Зрозумів, що «велика земля» із старого фільму про полярників радянських у думках постала. Але тепер була набагато ближче. Адже він зранку двічі на «велику землю» дивитися ходив. Ну якщо і не на неї, то точно в її бік! Вона там, за гребенем, за горизонтом. І горизонт її ніби від сірої зони захищає. Тільки навіщо їй від сірої зони захищатися? Сіра зона ні на кого не нападає! Вона тому і сіра, що нічого в ній не відбувається і майже нікого немає.
А от за нею, за сірою зоною, інший горизонт і теж озброєний. І так виходить, що обидва ці горизонти проти сірої зони зброєю наїжачились. Хоча обом на їх сіру зону плювати, вони через неї один в одного поцілити хочуть. Якби і ті, й інші пішли, тоді б сіра зона знову «великою землею» стала!
«А що, як Петра попросити? подумав Сергійович. Він конверт точно відправить!» Пригадалося, що Петро йому номер мобільного про всяк випадок залишив. Знайшов Сергійович номер і відправив «есемеску» з одним лише словом «Приходь».
Відправив і засумнівався: чи потрібно було? Прийде він сюди через поле розтале, по грязюці, і дізнається, що покликав його Сергійович тільки для того, щоб листа для відправки передати! Листівку вітальну з Восьмим березня? Він то, якщо прийде, то думати дорогою буде, що трапилося щось! А що тут трапитися може? То там, далеко за Світлим, щось ухкає. Там зараз обстріл. А тут ніби і продовжується поштове перемиря. Тільки пошту більше не возять.
Близько опівночі, коли Сергійович уже у ліжку лежав та у стелю темну дивився, стукіт у двері пролунав.
Ну, як тут у вас? спитав, заходячи, Петро.
На голові у нього лижна шапочка, а так у тому ж камуфляжі, що і минулого разу. І знову автомат на плечі коротким дулом донизу висить.
Тихо, відповів Сергійович. Тільки пошту привозили!
Вдягнувся Сергійович. Одну напівзгорілу церковну свічку сірником оживив освітила вона стіл, листівки і конверт підписаний. І ще їх обличчя освітила, коли всілися вони один проти одного.
Там у вас пошта є? спитав пасічник.
Петро кивнув.
А ти можеш марку купити і листа відправити? присунув рукою Сергійович конверт, підписаний ближче до гостя.
Добре, солдат на адресу погляд кинув і засунув його у внутрішній карман куртки.
Це дружині і доньці, пояснив хазяїн дому і мимовільно позіхнув. Ну, а у вас як? Тихо? спитав з ввічливості.
Було б не тихо, ви б почули! відповів хлопець. Ротація скоро буде. Може уже і не побачимося! А наступного разу, мабуть, в інше місце фронту відправлять.
Ну, недалеко ж?
Хто його знає! Петро знизав плечима. Лінія фронту більше чотирьохсот кілометрів! Я от хотів подарунок вам організувати та не встиг.
Який подарунок? насторожився Сергійович і знову про гранату зниклу згадав.
Ладно, скажу. Не вийде вже сюрпризу. Хотів подарувати вам відро з зеленою фарбою. Для паркану! Щоб вам тут веселіше було!
Ну, це не важливо, відмахнувся Сергійович. Я от поки тебе не було, вулицю перейменував! І нові таблички повісив! Не Леніна вона тепер!
А кого?
Шевченка.
Ну, це правильно! парубок посміхнувся схвально. Шевченко краще Леніна. Він вірші писав. Я також вірші у дитинстві писав, та вони так собі виходили...
А про що писав? поцікавився хазяїн дому.
Про Машу, дівчину сусідську. Я в неї закоханий був!
Знаєш що, Петро, Сергійович на довірливий напівшепіт перейшов. Давай я тобі покажу щось! Ти такого ніколи не бачив! Хочеш?
Солдат здивувався пропозиції, кивнув з готовністю.
Дістав хазяїн із серванта вже знайому Петрові шкатулку. Поставив її на підлогу. Відкрив.
Що це? здивувався Петро.
Зачекай, зараз ще пару свічок запалю, тоді роздивишся!
Коли у кімнаті світліше стало, нахилився солдат над відкритою шкатулкою, у якій величезного розміру дивні туфлі лежали.
Бачиш, як переливаються? Сергійович теж до шкатулки нахилився. Зі страусиної шкіри. Мені їх губернатор колишній подарував. Він до мене раніше приїздив на вуликах поспати, сили набратися.
І ви для них спеціально таку велику шкатулку зробили? Хлопець підняв на хазяїна дому здивований погляд.
Ну, це не зовсім шкатулка, це туфельниця, виправив його Сергійович. Шкатулки вони зазвичай менші.
Туфельниця? повторив Петро. А хіба є таке слово?
І ви для них спеціально таку велику шкатулку зробили? Хлопець підняв на хазяїна дому здивований погляд.
Ну, це не зовсім шкатулка, це туфельниця, виправив його Сергійович. Шкатулки вони зазвичай менші.
Туфельниця? повторив Петро. А хіба є таке слово?
Попільниця є? Цукорниця є? питанням на питання відповів пасічник. Чому ж туфельниці не бути?