Семвел Тарлі сидів згорбившись за столом у ніші, видовбаній у мурі. Світло падало з лампи, яка висіла в нього над головою. Почувши Джонові кроки, він підвів голову.
Ти тут усю ніч просидів?
Справді? збентежено мовив Сем.
Ти з нами не снідав, і на ліжку своєму не спав.
Раст вирішив, що Сем дезертирував, але Джон у таке повірити не міг. Щоб зважитися на дезертирство, теж потрібна мужність, а в Сема її немає.
Вже ранок? Тут унизу ніколи не вгадаєш.
Ох і дурний ти, Семе! сказав Джон. Ти ще скучатимеш за тим ліжком, коли нам доведеться спати на твердій холодній землі, точно тобі кажу.
Вже ранок? Тут унизу ніколи не вгадаєш.
Ох і дурний ти, Семе! сказав Джон. Ти ще скучатимеш за тим ліжком, коли нам доведеться спати на твердій холодній землі, точно тобі кажу.
Мейстер Еймон, позіхнув Сем, звелів мені пошукати карти для лорда-командувача. Я й не думав... Джоне, поглянь на ці книги, ти колись таке бачив? Їх же тисячі!
Джон глянув поверх його голови.
У Вічнозимській збірні понад сотню книг... То ти знайшов карти?
Так, так, обвів Сем жестом стіл, завалений томами й сувоями; пальці в нього були товсті, як сардельки. Щонайменше дюжину.
Він розгорнув квадратний пергамент.
Фарба вицвіла, але можна розрізнити, де на карту нанесені поселення дикунів, а є ще книжка... де ж це вона? Я ж читав її мить тому! він відсунув убік кілька сувоїв, і під ними знайшовся запилюжений том у гнилій шкіряній шабатурці. Ось, мовив Сем благоговійно, щоденник мандрівки з Тінявої вежі аж до Лункої Коси на Замерзлому Узбережжі, писаний розвідником на імя Редвин. Щоденник не датований, але тут згадується такий собі Дорен Старк, король на Півночі, тож ідеться, схоже, про часи ще до Завоювання. Джоне, вони там воювали з велетами! Редвин навіть вів торгівлю з дітьми пралісу, тут так написано, Сем дуже делікатно, одним пальчиком гортав сторінки. І карти він малював теж, бачиш...
Може, ти напишеш щоденник наших розвідок, Семе.
Джон хотів його підбадьорити, але не слід було такого казати. Найменше Семові зараз було потрібно нагадувати про те, що чекає їх узавтра. Він безцільно шурхотів сувоями.
Тут іще є карти. Якби був час добре пошукати... але у збірні страшний безлад. Я б міг навести лад, я певен, але на це потрібен час... роки, якщо по правді.
А Мормонтові знадобилися ці карти трохи раніше, Джон висмикнув з полиці сувій і здмухнув з нього товстий шар пилу. Коли він його розгортав, кутик сувою просто розсипався у нього в пальцях. Бачиш, цей узагалі розлазиться, нахмурився Джон над вицвілим манускриптом.
Лагідніше треба, обігнувши стіл, Сем забрав у нього сувій з такою обережністю, наче у нього в руках поранена тварина. З важливих книг у разі потреби робили списки. Найдавніші переписувалися сотню разів, либонь.
Ну, з цього робити список немає потреби. Двадцять три діжки солоної тріски, вісімнадцять глечиків рибячого жиру, барильце солі...
Спис запасів, мовив Сем, а може, купча грамота.
Кому цікаво, скільки солоної тріски зїли шістсот років тому? здивувався Джон.
Мені, Сем обережно поклав сувій у клітку на полиці, звідки її висмикнув Джон. З таких облікових книг можна чимало дізнатися, щира правда. Наприклад, скільки вояків було у Нічній варті в ті часи, як вони жили, що їли...
Харчі вони їли, мовив Джон, а жили так само, як і ми.
Ти б дуже здивувався. У цьому сховищі справжні скарби, Джоне.
Ну, якщо ти так кажеш... з сумнівом озвався Джон. Скарби це золото, срібло, коштовності, а не порохи, павуки та гнила шкіра.
Кажу, випалив товстун. Він був старший за Джона, дорослий за всіма законами, але всі у ньому бачили хлопчака. Я тут знайшов малюнки обличчя серед дерев, а ще книжку про мову дітей пралісу... таких праць навіть у Цитаделі немає! І сувої з давньої Валірії, і облік сезонів, який вели мейстри, що вже тисячу років у землі...
Коли ми повернемося, книги нікуди не подінуться.
Якщо ми повернемося...
Старий Ведмідь бере з собою дві сотні загартованих вояків, з яких три чверті розвідники. А Кворин Піврукий приведе з Тінявої вежі ще сотню братів. Ти будеш у безпеці, наче знов повернувся в батьків замок у Сурмосхилі.
Семвел Тарлі вичавив сумну посмішку.
У батьковому замку я ніколи не почувався в безпеці.
«У богів жорстокі жарти», подумав Джон. Пип і Жаба, які аж булькали так хотіли взяти участь у такій далекій розвідці, залишаються в Чорному замку. А от Семвел Тарлі, який сам себе вважає боягузом, тлустий, соромязливий, на коні такий самий невправний, як і з мечем, має їхати у примарний ліс. Старий Ведмідь бере з собою дві клітки круків, щоб дорогою посилати про себе звістки. Мейстер Еймон уже сліпий, та й він надто слабий, щоб кудись їхати, тож замість нього має їхати його стюард.
Семе, ти займатимешся круками. І хтось же має допомагати мені тримати Грена в руках.
Семове подвійне підборіддя затрусилося.
Ти б і сам міг подбати про круків, або Грен... та хто завгодно! мовив він з ледве вловимим розпачем у голосі. Я б тебе навчив. І письма ти вмієш, тож Мормонтові листи зміг би писати незгірш за мене.
Семове подвійне підборіддя затрусилося.
Ти б і сам міг подбати про круків, або Грен... та хто завгодно! мовив він з ледве вловимим розпачем у голосі. Я б тебе навчив. І письма ти вмієш, тож Мормонтові листи зміг би писати незгірш за мене.
Я стюард Старого Ведмедя. Маю виконувати обовязки його зброєносця, пильнувати коней, ставити йому намет; у мене часу не буде ще й за пташками наглядати. Семе, ти склав обітницю. Тепер ти брат Нічної варти.
Брат Нічної варти не повинен бути такий перестрашений.
Ми всі перестрашені. Тільки дурні не бояться.
За два останні роки зникло забагато розвідників, серед них і Бенджен Старк, Джонів дядько. Двоє з дядькових вояків знайшлися зарізані в лісі, але одної холодної ночі їхні тіла повстали з мертвих... На згадку про це у Джона сіпнулися попечені пальці. У снах до нього досі приходила страшна істота мертвий Отор з палючими блакитними очима й холодними чорними руками, але зараз про це Джонові ліпше було не згадувати.
У страху немає нічого ганебного, казав мені батько, важить те, як ми з ним боремося... Давай я допоможу тобі зібрати карти.
Сем зажурено кивнув. Між полицями був такий вузький прохід, що протиснутися вдавалося тільки по одному. За сховищем починався один з тих коридорів, які чорні брати називають «хробачими ходами» кручені підземні галереї, які зєднують фортеці й вежі Чорного замку. Влітку хробачими ходами користувалися рідко (хіба що щурі та інші шкідники), а от узимку зовсім інша справа. Коли намітало тридцять-сорок футів снігу, а з півночі, завиваючи, прилітали крижані вітри, тільки завдяки цим тунелям Чорний замок тримався як одне ціле.
«Вже скоро», подумав Джон, поки вони дерлися нагору. Він бачив гінця, який приніс мейстру Еймону звістку про кінець літа; бачив і великого крука з Цитаделі, білого й безшумного, як Привид. Одну зиму Джон уже пережив, коли був зовсім маленький, але всі погоджувалися, що та зима була коротка і мяка. А ця буде геть інакша. Він це кістками відчував.
Заки вони вилізли нагору крутими камяними сходами, Сем уже пихтів, як ковальські міхи. Вони випірнули на шпаркий вітер, і Джонів плащ завирував і затріпотів. Привид спав, розтягнувшись попід стіною мазаної комори, але з появою Джона прокинувся й побіг до них, високо задерши пухнастого білого хвоста.
Сем, примружившись, поглянув на Стіну, яка нависала над ними, мов крижаний стрімчак сімсот футів заввишки. Іноді вона здавалася Джонові живою, могла бути в гуморі й не в гуморі. Колір криги зазвичай мінявся в залежності від того, як падало світло. То він був насичено-блакитний, як замерзлі річки, то сірувато-білий, як підталий сніг, а коли сонце затуляла хмара, він ставав світло-сірим, як пошерхлий камінь. Стіна тягнулася на схід і на захід, скільки сягало око, й була такою величезною, що порівняно з нею маліли деревяні фортеці й муровані вежі замку. Це був край світу.
«А ми їдемо за край».
Ранкове небо перерізували вузькі сірі хмари, але за ними виднілася блідо-червона смуга. Чорні брати називали цю мандрівну зірку Мормонтовим Смолоскипом, кажучи (лише напівжартома), що боги, либонь, запалили її, щоб освітити старому шлях через примарний ліс.
Комета настільки яскрава, що її вже й удень видно, мовив Сем, затуляючи очі книжками, які стискав у руці.
Не думай про комету, Старому Ведмедю потрібні карти.
Великими стрибками Привид мчав попереду. Сьогодні зранку вгіддя здавалося знелюднілим: чимало розвідників сиділо зараз у борделі у Кротівці, полюючи на «підземні скарби» й напиваючись як чопок. З ними пішов і Грен. Пип з Гальдером і Жабою запропонували скинутися йому на першу жінку, щоб відзначити першу розвідку. Хотіли, щоб і Джон із Семом пішли з ними, але Сем боявся повій майже так само, як примарного лісу, а Джон у цьому брати участі не хотів. «Роби як знаєш, сказав він Жабі, а я дав обітницю».
Проходячи повз септ, він зачув голосні співи. «В переддень битви комусь із вояків потрібні повії, а комусь боги». Цікаво, подумав Джон, хто з них почувається потім краще? Його особисто септ вабив не більше за бордель; його боги збудували собі храми у пралісі, де розкинули біле віття віродерева. «За Стіною Семеро не мають сили, подумав Джон, а от мої боги чекатимуть на мене».
Перед зброярнею сер Ендрю Тарт тренував новобранців. Вони приїхали вчора разом з Конві, одним з «перелітних воронів», які збирають людей на Стіну по всіх Сімох Королівствах. Серед новеньких був сивобородий старий, який спирався на ціпок, двоє білявих хлопців (з вигляду брати), чепуристий юнак у брудних шовках, нечесаний клишоногий дядько і якийсь усміхнений телепень, що забрав собі в голову, наче він вояк. Сер Ендрю саме збивав з нього пиху. Як військовий інструктор, він був лагідніший, ніж сер Алісер Торн, однак і його уроки лишали синці. Сем кулився при кожному ударі, а от Джон Сноу пильно придивлявся до шермицерії.
Що скажеш про них, Сноу?
У дверях зброярні стояв Донал Ной у шкіряному фартусі на голі груди; уперше обрубок його лівої руки був нічим не замотаний. Широкий у грудях, череватий, з приплюснутим носом і колючою щетиною на щоках, Ной мав не надто привабливий вигляд, але бачити його все одно було приємно. Зброяр довів, що з нього гарний товариш.
З них не вивітрився дух літа, озвався Джон, а сер Ендрю в цей час наскочив на свого супротивника, як бик, і той розтягнувся на землі. Де їх Конві назбирав?