Апологія Сократа. Діалоги - Платон 20 стр.

А що я кажу правду, й лакедемоняни мають якнайкращу підготовку для філософії та словесності, це можна пізнати ось із чого: якби хтось захотів удатися в розмову з найпослідущим із лакедемонян, [E] то, як правило, помітив би, що той на перший погляд не дуже-то міцний у мові, але потім у ході розмови лакедемонянин випустить, немов влучний стрілець, соковитий вислів, стислий і змістовний, так що співрозмовник тоді ви­явиться перед ним малою дитиною. Ось чому дехто з нинішніх і давніх людей дійшли висновку, що жити по-спартанському  це означає далеко більше любити філософію, ніж тілесні вправи; вони-бо знають, що вміння вживати такі вислови притаманне високоосвіченим людям. До таких людей належали: і Фалес із Мілета, й Піттак{146} із Мітілени, і Біант з Прієни, й наш Солон, і Клеобул з Лінда, й Місон із Хен, [343] а сьомим між ними називають лакедемонянина Хілона. Всі вони були поборниками, любителями й послідовниками лакедемонського виховання. І будь-хто може засвоїти їхню самобутню мудрість, зрозуміти стислі й достопамятні вислови, які їм належать. [B] Ці мудреці зійшлися колись разом і свої вислови  цвіт своєї мудрості  подарували Аполлонові, написавши на його храмі в Дельфах те, що всі сьогодні славлять: «Пізнай самого себе», «Нічого понад міру»{147}.

Утім, для чого я це кажу? А для того, що такий був у старовину спосіб філософувати: лаконська стислість. Зокрема був в обігу й вислів Піттака, який хвалять мудрі люди: «Бути доброчесним важко». [C] Сімонід, який честолюбно прагнув до мудрості, подумав, що коли звалить цей вислів, немов якогось славного атлета, й візьме над Піттаком гору, то тоді сам покриється славою серед сучасників. Отож супроти цього вислову і з такої спонуки, виношуючи підступний задум поменшити славу Піттака, він, як мені здається, й написав оцю пісню.

Утім, для чого я це кажу? А для того, що такий був у старовину спосіб філософувати: лаконська стислість. Зокрема був в обігу й вислів Піттака, який хвалять мудрі люди: «Бути доброчесним важко». [C] Сімонід, який честолюбно прагнув до мудрості, подумав, що коли звалить цей вислів, немов якогось славного атлета, й візьме над Піттаком гору, то тоді сам покриється славою серед сучасників. Отож супроти цього вислову і з такої спонуки, виношуючи підступний задум поменшити славу Піттака, він, як мені здається, й написав оцю пісню.

Розгляньмо ж ми всі спільно, чи я кажу правду. Бо зразу сам початок пісні виявився б недоречним, коли б поет, бажаючи сказати, що кожному важко стати хорошою людиною, потім уставив би слово «тільки». [D] Адже воно так вставлене без будь-якої причини, якщо тільки не припустити, що Сімонід немов заперечує вислів Піттака. Коли Піттак твердить, що важко бути хорошим, то той заперечує і каже: зовсім ні, лише стати хорошою людиною справді важко, Піттаку, а не «справді хорошим». Не в тому розумінні він говорив «справді», немов одні люди справді бувають хорошими, а інші хоч і є хорошими, але не справді. Адже це було б по-простацьки, а не по-сімонідівськи. Треба припускати, що в пісні слово «справді» переставлене, причому мається на увазі вислів Піттака  [344] немов ми допустили, що це сам Піттак говорить, а Сімонід йому відповідає від себе: «Неправду, Піттаку, кажеш: не бути, а стати хорошою людиною, маючи руки, і ноги, й голову як належить, взагалі бути бездоганним,  оце справді важко». Таким чином, і слово «тільки» виявиться вставленим доречно, і слово «справді» слушно стане на самому кінці. До того ж увесь дальший хід думок свідчить, що саме так воно було сказано. Можна б і на прикладі будь-якого місця цієї пісні [B] докладно показати, як вона гарно складена, бо вона захоплює своєю чарівністю і старанністю виконання. Але розгляд її забрав би багато часу, тож коли приглянемося тільки до її загального смислу та її спрямованості, то побачимо, що через усю пісню проходить заперечення вислову Піттака.

Сімонід говорить після цього трохи перегодом так, немов прозою, що стати хорошою людиною справді важко, але можливо, хоч би на певний час, проте, ставши такою, [C]перебувати в цьому стані, тобто бути, як ти, Піттаку, кажеш, хорошою людиною  це річ неможлива й понад людські сили, хіба що тільки Бог має такий привілей:

А кого гнітить нездоланна біда, приміром, при управлінні кораблем? Ясна річ, що не того, хто нічого в цьому не тямить, бо такий і без того завжди прибитий. Як того, хто лежить, не можна повалити на землю, а тільки того, хто стоїть, щоб він упав, так само й нездоланна біда може колись пригнобити метку людину, а не безпорадну. [D] Шалений буревій, що раптово налетить, може поставити в скрутне становище стерничого, а негода  хлібороба. Подібна справа і з лікарем. Шляхетна людина може стати поганою, як свідчить інший поет, який каже:

А хто поганий, той не може ставати поганим: він неодмінно завжди буде таким. Тож коли на людину кмітливу, мудру й добру звалиться нездоланна біда й пригнітить її, то вона «не може не бути поганою». Ти, Піттаку, твердиш, що важко бути хорошим, [E] насправді ж ставати таким важко, хоч це можливо, але бути неможливо:

[345] Що означає мати успіх у науці? Що робить людину добрим письменником? Звісно, вивчення читання й письма. Яка діяльність робить когось добрим лікарем? Ясна річ, пізнання того, як лікувати хворих. Поганий той, хто погано це робить. Отже, хто може стати поганим лікарем? Очевидно, той, кому, по-перше, випало на долю взагалі бути лікарем, та ще й хорошим лікарем. Ось такий може стати й поганим. А ми, необізнані з мистецтвом лікування, не можемо мати невдач ні в галузі медицини, ні в теслярстві, ні в чому-небудь іншому. А хто [B] взагалі не стане лікарем, той, звичайно, не стане й поганим лікарем. Так само й хороша людина може інколи споганіти  чи від часу, чи від надмірної праці, чи від хвороби, чи якоїсь іншої нещасної випадковості. Саме це і є єдина погана справа  втратити знання, а погана людина ніколи не може стати поганою, бо вона вже погана: [C] щоб стати поганим, треба раніше стати хорошим. Таким чином, і це місце пісні має на увазі, що бути хорошою людиною протягом тривалого часу неможливо, але стати хорошою людиною можна. І та сама людина може згодом стати поганою, а найдовше і найкращими із усіх є ті, кого боги люблять. Усе це сказано проти Піттака, причому з дальшої частини пісні видно це ще ясніше. Бо Сімонід каже: «Тим-то я ніколи не розтрачую марно даного мені долею життя заради нездійсненної надії знайти те, що існувати не може, тобто бездоганну людину, [D] серед людей, які споживають плоди просторої землі; а якщо знайду, сповіщу вас».

Так пристрасно протягом усієї своєї пісні Сімонід виступає проти вислову Піттака. «Усіх я хвалю і люблю добровільно, хто не заплямував себе ганебним учинком, а з долею навіть боги не воюють». І це сказано проти того самого вислову. Адже Сімонід не був настільки неосвіченим, [E] щоб виступати з похвалою тому, хто самохіть не робить нічого поганого, нібито є такі, що добровільно чинять зло. Я принаймні вважаю, що ніхто з мудрих людей не вірить, що хто-небудь може добро­вільно грішити або добровільно творити гидкі й погані діла; вони добре знають, що всі, хто коїть ганебні й підлі вчинки, чинять це супроти своєї волі. Тож і Сімонід не йменує себе хвалієм тих, хто начебто добровільно не чинить зло, але до себе самого відносить це слово «добровільно». Він вважає, що чесна людина часто-густо змушує себе ставитися до когось доброзичливо й хвалити, як це часто буває, приміром, [346] коли мова зайде про матір, або юродивого батька, або про батьківщину, або про щось інше того роду. Погані люди, коли на долю тих випаде якась біда, дивляться на це мало не з задоволенням, вголос ганять, звинувачують у непридатності батьків і батьківщину; щоб інші не дорікали їм самим і не гудили за недбайливість, ще й посилюють докори, і до своєї вимушеної нехіті додають ще другу  добровільну. [B] А добрі люди, навпаки, заплющують очі на такі речі й змушують себе до похвал; якщо ж за заподіяну їм кривду гніваються на батьків або на батьківщину, то самі намагаються себе втішити й миряться з цим, змушуючи себе любити й хвалити їх, тому що це  своє. Я гадаю, що Сімонід частенько вважав доцільним не з власної волі, а з необхідності хвалити й прославляти тирана або когось із подібних до нього. [C] Про це він каже Піттакові: «Я тебе, Піттаку, ганю не за те, що я скорий до осуду, мені вистачає, щоб людина не була поганою, не занадто безпорадною, з почуттям громадянської справедливості, здоровою. Такого я ганити не буду, бо я не схильний до докоряння, а дурному роду нема переводу; таким чином, якщо комусь до вподоби гудити, той може цим досхочу займатися. Прекрасне все, до чого не домішується бридке».

[D] Не говорить такого Сімонід у тому значенні, що, мовляв, усе біле, до чого не домішалося чорне,  це було б просто-таки смішно, а в тому, що він, Сімонід, задовольняється середнім і не ганить його. «І не шукаю я,  каже він,  бездоганної людини на широкому світі, а якщо знайду таку, сповіщу вас». Тим-то я за це нікого не буду хвалити, [E] а досить мені, щоб це була людина середня і нічого поганого не робила  ось чому «всіх я люблю і хвалю». Тут поет вдається до мітіленської говірки, немов звертаючи до Піттака оці свої слова «всіх хвалю і люблю добровільно» (тут той, хто читає вірша, повинен паузою відділити слово «доб­ровільно» від наступних слів), [347] «а буває, що я проти своєї волі і хвалю, і люблю кого-небудь. І тебе, Піттаку, я ніколи не ганив би, якби ти сказав щось хоч в міру слушне й правильне. А тепер, тому що ти, грубо помилившися в дуже важливому питанні, вважаєш, начебто сказав правду,  за це я тебе ганю».

Ось такий зміст, по-моєму, Продіку й Протагоре, вклав Сімонід в оцю пісню.

Тут узяв слово Гіппій:

[B]  Прекрасно ти, Сократе, на мою думку, тлумачив цю пісню, але і в мене є гарно складена промова про це, яку, коли ваша воля, я вам виголошу.

На це Алківіад так відказав:

 Згода, Гіппію, тільки іншим разом, а тепер, відповідно до домовленості, слово належить Протагорові й Сократу; якщо Протагор іще хоче ставити запитання, хай Сократ відповідає, якщо ж він воліє відповідати Сократові, хай той знову питає.