Так, була мова про це.
[D] А коли душа самостійно розглядає щось, то тоді вона лине в царину того, що чисте, вічне, безсмертне й стале. І оскільки вона споріднена з таким буттям і до нього тягнеться, то вона входить у звязок із ним щоразу, як тільки залишається наодинці з собою і не має перешкод. Тоді вона перестає блукати і, спілкуючись та стикаючись із незмінним і постійним, сама набуває таких якостей. Такий стан її, душі, називають роздумуванням, чи не так?
Так воно є, Сократе. Гарні й правдиві твої слова.
Отже, на який рід предметів, на твою думку, [E] душа більше схожа і з яким більш споріднена, беручи до уваги і сказане раніше, й тільки-но?
Мабуть, кожний, Сократе, відповів Кебет, навіть несусвітний телепень після такого розгляду погодиться, що душа цілком і повністю більше схожа на вічне й незмінне, аніж на протилежне.
А тіло?
Тіло на змінне.
[80] Поглянь-но тепер на це питання ще з такого боку. Коли душа й тіло зєднані між собою, природа наказує тілу коритися й слугувати душі, а душі панувати й керувати. Беручи це до уваги, скажи, що з них двох, на твою думку, має ознаки божественного, а що ознаки смертного? Чи не здається тобі, що божественне створене для влади й керування, а смертне для підлеглості й слугування?
Так, здається.
То які ж ознаки має душа?
Ясна річ, Сократе, душа має ознаки божественного, а тіло смертного.
То поміркуй, Кебете, чи з усього сказаного не випливає висновок, що наша душа дуже подібна до [B] божественного, безсмертного, мисленого, однорідного, нероздільного, постійного, а наше тіло надзвичайно подібне до людського, смертного, незбагненного для розуму, різноманітного, розкладного, тлінного, непостійного й мінливого? Чи можемо ми сказати, що це не так, любий Кебете?
Ні, не можемо.
Якщо ж це так, то чи не властиво тілу швидко тліти, [C] а душі або залишатися взагалі нетлінною, або майже нетлінною?
Ясна річ, що властиво.
Тепер тобі зрозуміло, що після смерті людини тіло, видима її частина, або так званий труп, підвладне розкладові й тлінню, не зразу перетворюється на порох, але зберігається звичайно досить довгий час, надто коли хтось помирає у відповідному стані й в погожу пору року. До того ж людське тіло, випатране й набальзамоване, [D] може зберігатися в прекрасному стані тривалий час. Мало того, навіть якщо тіло зотліє, деякі його частини, як кістки, сухожилки й таке інше, можна сказати, безсмертні. Чи не так?
Так.
Ну, а душа, невидима, лине у місця невидимі, славні й чисті, воістину, в Аїд, до доброго і розумного Бога, куди, якщо така воля Божа, доведеться незабаром і моїй душі піти. Невже душа, чиї властивості ми тільки що обговорювали, після розлучення з тілом [E] раптом розвіюється і зникає, як твердить багато людей? Ні, дорогі Кебете й Сіммію, воно далеко не так, а радше ось як. Якщо душа розлучається з тілом чистою і не захоплює з собою ні крихітки тілесного, оскільки вона протягом усього життя свідомо уникала будь-якого спілкування з тілом, цуралась його, силкуючись якомога більше удосконалитися, хіба це означає щось інше, як не те, що вона по-справжньому займалась філософією [81] і, по суті, готувалася вмерти легко? Чи це не є, власне кажучи, готування до смерті?
Саме так, власне, і є.
Душа з такими властивостями лине в країну, подібну до неї самої невидиму, божественну, безсмертну, розумно влаштовану, де вона почуває себе щасливою, звільнена нарешті від блукань, нерозсудливості, страху, дикої хтивості та інших людських напастей, і, як кажуть про посвячених у таїнства, навічно оселяється серед богів. Так ми скажемо, Кебете, чи якось інакше?
Так, клянусь Зевсом, відповів Кебет.
[B] І, навпаки, якщо душа розлучається з тілом заплямована і споганена, оскільки перебувала у повсякденному спілкуванні з ним, любила його, зачарована його пристрастями й насолодами до такої міри, що лише тілесне здавалось їй істинним, лише те, чого можна торкатись, що можна побачити, випити, зїсти або вжити для любовної насолоди, а все недоступне для очей і невидиме, але збагненне розумом і філософським розмірковуванням, звикла ненавидіти, боятися його, уникати, чи, на твою думку, така душа розлучиться з тілом чистою і непорочною?
[C] Ні в якому разі.
Уся вона, гадаю, буде наскрізь просякнута тілесним началом, яке закорінилося в ній через повсякчасне спілкування й звязок із тілом, а також невпинні турботи про нього.
Цілком слушно.
До речі, тілесне, друже, треба уявити собі важким, землеподібним, видимим. Тим-то душа, просякнута тілесним, важчає і через те знову тягнеться у видимий світ. [D] У страху перед невидимим, перед тим, що звуть Аїдом, вона блукає, як кажуть, поміж могилами й склепами, де не раз люди помічали схожі на тіні примари душ. Ці примари належать таким душам, які звільнились від тіла нечистими: вони причетні до видимого й через те доступні зорові.
Цілком слушно.
До речі, тілесне, друже, треба уявити собі важким, землеподібним, видимим. Тим-то душа, просякнута тілесним, важчає і через те знову тягнеться у видимий світ. [D] У страху перед невидимим, перед тим, що звуть Аїдом, вона блукає, як кажуть, поміж могилами й склепами, де не раз люди помічали схожі на тіні примари душ. Ці примари належать таким душам, які звільнились від тіла нечистими: вони причетні до видимого й через те доступні зорові.
Можливо, воно так і є, Сократе.
Дуже можливо, Кебете. Причому, очевидно, це душі не добрих, а поганих людей, які змушені блукати по кладовищах, відбуваючи покарання за гріхи в минулому. Ось так блукають вони доти, аж доки, охоплені тягою до тілесного, їхнього супутника, [E] знову вселяться в нове тіло. А вселяються вони в створіння такої вдачі, яка їм була найближче за життя.
Яку вдачу маєш на увазі, Сократе?
[82] Ну, наприклад, душі тих, хто віддавався обжерству, хтивості, пияцтву, не остерігаючись цих вад, напевно перейдуть у породу ослів або інших подібних тварин. Чи не такої ти думки?
Такої ж.
А ті, що кривдили людей, жили насильством і грабунками, перейдуть у породу вовків, яструбів або шулік. Бо в що інше могли б, на твій погляд, перейти такі душі?
Авжеж саме в створіння, які ти назвав, відповів Кебет.
Коли так, то, гадаю, вже зрозуміло, в що перейдуть усі інші душі, відповідно до їхньої головної в житті турботи.
Тут усе зрозуміло.
А найщасливіші з них, які потраплять у найкращі місця, це ті, хто відзначався громадянською доблестю і працював для добра народу. [B] Ці якості називають розсудливістю і справедливістю. Вони є плодом звички і вправ, але з філософією і розумом нічого спільного не мають.
Чому вони найщасливіші?
Бо вони, напевно, знову втіляться в лагідних і суспільно корисних істот, у бджіл, ос чи мурашок або ж вернуться знову в людський рід, і з них вийдуть порядні люди.
Очевидно, так.
[C] Але в рід богів не можна перейти нікому, хто не був філософом і не помер цілком чистим, нікому, хто не прагнув до пізнання. Тим-то, мої друзі, Сіммію і Кебете, справжні філософи утримуються від будь-яких тілесних бажань, не піддаються під їх владу, володіють собою, не боячись розорення і вбогості, на відміну від більшості людей, зокрема грошолюбів. Філософам, на відміну від владолюбців і шанолюбців, нічого боятися ганьби та безчестя, які приносить нечесне життя; вони недосяжні для пристрастей.
Інша поведінка їм аж ніяк би не личила! зауважив Кебет.
[D] Так, справді не личила б, клянусь Зевсом. Тому, Кебете, всі, хто скільки-небудь турбується про свою душу, а не догоджає тілу, легко розлучаються із усіма пристрастями, не піддаючись на їхні спокуси. Вони впевнено йдуть наміченою дорогою, бо знають, куди їм прямувати й що не слід діяти всупереч філософії та відтягувати звільнення й очищення, які вона проповідує. Вони звертаються до неї і йдуть за нею, хоч би куди вона їх повела.
Як це розуміти, Сократе?
Зараз поясню. Ті, хто прагне до пізнання, добре знають: [E] коли філософія бере під опіку їхню душу, то душа є міцно звязана з тілом і змушена розглядати буття не безпосередньо, а через тіло, немов через ґрати вязниці, перебуваючи в цілковитому неуцтві. Усвідомлює філософія і страшну силу цієї вязниці, в якій тримають душу пристрасті. І вязень сам пильнує, щоб часом не розімкнулися його кайдани. [83] Так ось, повторюю, люди, які прагнуть пізнання, добре знають, у якому стані перебуває їхня душа, коли філософія бере її під свою опіку й спокійними умовляннями намагається визволити її, доводячи, наскільки оманливе пізнання за допомогою зору, слуху чи інших відчуттів, і радить триматися осторонь їх, користуватися ними лише в крайній необхідності, [B] а зосередитись, зібратися в собі самій і вірити тільки собі, коли, сама в собі, вона думає про те, що існує саме собою. А те, що вона пізнала б за посередництвом чогось іншого, хай того не вважає істиною. Сюди належить усе те, що сприймається чуттям, зокрема зором, а те, що споглядає душа, доступне тільки розуму і безтілесне. Ось такому визволенню душа справжнього філософа не вважає доцільним опиратись і тому уникає радощів і жадань, не піддається смуткові й страху, наскільки це можливо, [C] усвідомлюючи, що коли хтось сильно сумує, або радіє, або боїться, або охоплений нестримним прагненням, той страждає не тільки від великого лиха, якого міг би сподіватися, наприклад, що захворіє або розтринькає гроші, догоджаючи своїм пристрастям, але й від найнепоправнішої з усіх бід, до того ж навіть не усвідомлюючи глибини нещастя.
Що ж це за лихо, Сократе? запитав Кебет.
Ось у чому воно полягає: немає людини, чия душа, відчуваючи сильну радість або сильну скорботу, не вважала б те, що викликає в неї ці почуття, вкрай очевидним й істинним, хоч воно і не так. Головним чином це стосується видимих речей. Чи не так?
Так воно і є.
[D] А хіба в такому стані тіло не сковує душі особливо міцно?
Тобто як?
А ось як: будь-яка радість або скорбота прибивають душу ніби цвяхом до тіла, простромлюють її і роблять немов тілесною, через що вона вважає істиною все, що їй підкаже тіло. А коли душа почне розділяти з тілом його почуття й уподобання, вона, мені думається, неодмінно засвоїть його правила й звички, так що ніколи не зможе прийти в Аїд чистою; вона завжди відходить переповнена тілесним началом і через те незабаром потрапляє в інше тіло, і, немов посіяне зерно, пускає парості. Ось так вона втрачає право спілкуватися з божественним, чистим і незмінним.