Чистісіньку правду кажеш, Сократе, промовив Кебет.
Саме завдяки цьому, Кебете, добропорядні й мужні ті, хто щиро прагне до пізнання, а не ті, кого славословить юрба. А може, ти інакше думаєш?
[84] Ні, саме так.
Десь так, як ми говорили, буде розмірковувати душа філософа. Вона не вважає, буцімто філософія зобовязана звільнити її, а тоді сама вона, звільнена філософією, зможе знов віддатися втіхам і журбі і знов накласти на себе ті ж самі кайдани: немов Пенелопа{176}, виконувати даремну роботу, розпускаючи готову тканину. Ні, вносячи у все спокій, ідучи за розумом і постійно ним керуючись, споглядаючи істинне, божественне й незаперечне і живлячись цим, душа вважає, що саме так треба жити, [B] а після смерті сполучитися з тим, що з нею споріднене, раз і назавжди звільнившись від людських бід. Закінчивши так життя, вона може не боятися нічого поганого, їй нема чого тривожитися, коли б при розлученні з тілом вона не розпалася, коли б її вітри не розвіяли, не понесли бозна-куди, аби з неї ніде нічого не залишилося.
[C] Після цих слів Сократа запала довга мовчанка. Видно було, що він сам міркує над тим, що сказав, та й більшість із нас також замислилась. А Кебет і Сіммій у цей час про щось коротко між собою перемовилися.
Помітив це Сократ і запитав:
Про що ви там говорили? Вас, видно, мої міркування не задовольняють. У них і справді знайшлося б чимало сумнівного й недоведеного, якби прискіпливо придивитися до всього від початку до кінця. Звичайно, якщо ви роздумуєте про щось інше, то я не втручаюсь. Якщо ж вам щось неясно з нашої розмови, то не маніжтесь, висловіть свої міркування, коли вважаєте їх переконливішими, прийміть, врешті, до розмови й мене, якщо ви певні, що з моєю допомогою швидше дійдете ясності.
[D] У відповідь на це Сіммій сказав так:
Сократе, я поясню тобі, про що йдеться. Ми обидва вже давно збентежені й підштовхуємо один одного, щоб запитати тебе про дещо, бо дуже нам хочеться дізнатися, що ти нам на це скажеш, але стримуємось, бо не бажаємо тобі набридати, аби часом наші запитання не здалися тобі прикрими, зважаючи на нинішню твою біду.
На ці слова Сократ ледь усміхнувся й сказав:
[E] Ой Сіммію, Сіммію! Наскільки ж важче було б мені переконати інших людей, що я ніскільки не вважаю нинішнє моє становище бідою, якщо навіть вам не можу цього втовкмачити. Ви боїтеся, що я сьогодні в похмурнішому настрої, ніж я був будь-коли за все моє життя. Ви, видно, думаєте, що віщого дару в мене менше, ніж у лебедів. Коли лебеді відчувають, що їм пора вмирати, то співають не те що не гірше, ніж будь-коли доти, а навпаки [85] їхня передсмертна пісня звучить особливо чудово й голосно. Вони ж до того раді, що ось-ось відійдуть до Бога, якому слугують. А люди через власний страх перед смертю зводять наклеп на лебедів: твердять, ніби ті оплакують свою смерть і в скорботі співають таку натхненну пісню. Цим людям невтямки, що жоден птах не співає, коли голодний, або мерзне, або яке інше горе йому дошкуляє навіть соловейко, навіть ластівка й одуд{177}, які нібито співають, оплакуючи своє горе. [B] А мені здається, що й ці птахи, й лебеді{178}, як Аполлонові птахи, наділені віщим даром, співають, передбачаючи блага перебування в Аїді, і радіють у цей день особливо, куди дужче, ніж коли-небудь раніше. Та й себе самого, подібно до лебедів, я вважаю слугою того самого володаря, жерцем того самого Бога. Я вірю, що мій володар подарував мені пророчий дар, не гірший, ніж мають лебеді, тож відходжу з життя, як і вони, не впадаючи в розпач. Тож можете говорити й питати про що завгодно, поки вам дозволяють Одинадцять.
Тоді все гаразд, промовив Сіммій. [C] Я, із свого боку, кажу, що викликає в мене сумніви, а Кебет від себе скаже, що йому в твоїх міркуваннях видається неприйнятним. Мені, Сократе, як, можливо, і тобі самому, здається, що виробити собі ясне уявлення про такі речі в цьому житті або взагалі неможливо, або неймовірно важко. З другого боку, було б ознакою непрощенної легкодухості не дослідити й не розглянути всебічно поглядів, які склалися з цього приводу, і не відступатися, поки вистачить сил на дослідження. Тут необхідно домогтися одного з двох: або довідатися істину від інших, або знайти її самостійно, або ж, якщо це неможливо ні в першому, ні в другому випадку, прийняти найкраще і найпереконливіше з людських учень [D] і на ньому, немов на плоту, спробувати перепливти через життя, якщо немає змоги перевезтися на безпечнішому і стійкішому судні на якомусь божественному вченні. Тож я тепер зважусь запитати, тим паче, що ти сам дозволяєш: принаймні не буду сам на себе нарікати, що не сказав того, що думав. Бо мені, Сократе, коли я чи сам міркую над твоїми словами, чи разом із Кебетом, вони, сказати правду, здаються не досить переконливими.
[E] Можливо, тобі й правильно здається, друже мій, тільки ти поясни, чому саме не досить?
Ось чому, на мою думку: адже таке міркування можна віднести до ліри, до її струн і гармонії, доводячи, що гармонія в добре настроєній лірі це щось невидиме, безтілесне, прекрасне й божественне, [86] а сама ліра і її струни це тіла, щось тілесне, складене, земне й споріднене із смертним. Припустімо тепер таке: хай би хтось ліру розтрощив або порізав, струни порвав і потім уперто доводив так, як оце ти, що гармонія не пропала, що вона існує далі. Не може бути, твердив би він, щоб ліра з порваними струнами й струни предмети, підвладні знищенню, існували далі, а гармонія, [B] споріднена й близька до божественного та безсмертного, пропала, загинувши раніше, ніж смертне. Ні, сказав би він: гармонія конче повинна існувати, і раніше зогниють повністю дерево й жили струн, ніж станеться з гармонією якась біда. Далебі, Сократе, я гадаю, ти й сам усвідомлюєш, що найпоширеніший погляд на душу такий: оскільки наше тіло звязують і тримають у напруженні тепло, холод, сухість, волога й таке інше, [C] то душа наша являє собою сполучення і гармонію цих елементів{179}, якщо вони добре й помірно змішані один з одним. Отож якщо душа це справді свого роду гармонія, то, ясна річ, коли тіло надмірно слабне або, навпаки, надто напружується внаслідок хвороб або якихось інших бід, душа мусить негайно загинути, незважаючи на свою божественну природу, подібно до того, як зникає будь-яка гармонія чи то звуків, чи то інших творінь митців, тоді як тілесні останки можуть зберігатися тривалий час, [D] аж поки їх спопелить вогонь або вони зогниють. Тож поміркуй, як нам відповісти, коли хтось буде твердити, ніби душа являє собою сполучення тілесних властивостей і тому гине першою в хвилину, яку називаємо смертю.
Тут Сократ за своєю звичкою обвів очима присутніх і, усміхнувшись, сказав:
Сіммій справді говорить слушно. Отож якщо хто-небудь із вас більш готовий до відповіді, ніж я, хай відповідає. Здається, Сіммій влучно зачепив самі основи мого міркування. [E] Все ж, на мою думку, перше ніж йому відповісти, треба ще вислухати Кебета, які-то закиди він робить нашим доказам, а я тим часом подумаю, яку дати на це відповідь. І тоді вже, вислухавши обох, я погоджуся з їхніми зауваженнями, якщо вони співають доладно, якщо ж ні буду відстоювати свій погляд. Ну, Кебете, скажи-но: що змушує тебе сумніватися в моїх міркуваннях?
Так, Сократе, я скажу, відповів Кебет. Мені здається, що наше доведення досі не рушило з місця, [87] і той самий закид, що ми робили раніше, можна повторити й тепер. Адже що наша душа існувала до того, як утілилася в нинішньому образі, це доведено я не заперечую вельми тонко і, зважуся сказати, цілком переконливо. Але що вона після нашої смерті ще десь там існує, це мені видається недоведеним. Щоправда, я не згоден із запереченням Сіммія, начебто душа не сильніша й не довговічніша від тіла. Навпаки, мені думається, що вона має велику перевагу над усім тілесним. «Як це так? може хтось запитати. Звідки беруться твої сумніви, якщо ти бачиш, що після смерті людини навіть слабкіша її частина не перестає існувати? Хіба тобі не здається, [B] що довговічніша частина конче повинна зберігатися непошкодженою весь цей час?» Подумай, чи є глузд у моїй відповіді. Зрозуміло, що мені, як і Сіммію, потрібно знайти якесь наочне порівняння. Це розмірковування, думається мені, дуже схоже на таке: приміром, після смерті старого ткача хтось став би твердити, ніби він не помер, а десь там живе собі цілий і здоровий, і доводив би це, показуючи на плаща, якого небіжчик сам собі виткав і носив: мовляв, плащ цілий, значить, і цьому чоловікові [C] нічого лихого не скоїлось він здоровий. А коли б йому не повірили, тоді він запитав би, що довговічніше, люди чи плащі, які люди повсякчас уживають і носять. Коли б йому відповіли, що природа людини набагато довговічніша, він вважав би доведеним, що людина, якій належав цей плащ, поза всяким сумнівом ціла й здорова, бо не загинуло те, що менш довговічне, ніж людина.
Але я гадаю, Сіммію, що насправді воно не так. Стеж тепер за ходом моїх думок. Адже кожний погодиться, що так розмірковувати це безглуздя. [D] Бо цей ткач пішов зі світу після того, як зіткав і зносив багацько таких плащів, крім одного, останнього, який його пережив. Однак із цього не випливає, ніби людина є чимось гіршим і слабшим від плаща. Це саме порівняння можна прикласти й до душі та її звязку з тілом. І якби хтось говорив про душу й тіло те саме, що про ткача й плащ, то, на мій погляд, говорив би доречно, доводячи, що душа довговічніша, а тіло слабкіше й короткочасніше. Йому тільки треба було б додати, що кожна душа зношує багато тіл, особливо ж якщо живе багато років. Адже тіло зношується і відмирає ще за життя людини, [E] а душа безнастанно, немов ткач, тче заново, замінюючи зношену тканину. І коли душа гине, остання одіж на ній повинна бути цілою вона одна тільки переживає людину. Лише після загибелі душі тіло виявляє свою природну слабкість: воно загниває і розпадається. Отже, ґрунтуючись на цьому доказі, ми ще не можемо бути цілком певні, що наша душа, коли ми помремо, буде десь існувати далі. Якби хтось пішов далі й зробив тому, хто визнає такий погляд, [88] навіть більшу поступку, ніж зробив ти, й погодився б, що наші душі існували не тільки до нашого народження, але й що душі декого з нас будуть існувати після того, як ми помремо, і народжуватимуться багато разів, і знову помруть. Бо душа від своєї природи настільки міцна, що здатна витримати багато народжень. Припустімо, що ми з цим погодимось, але не визнаємо, що душа не виснажується від частих народжень і взагалі не гине під час однієї зі своїх багатьох смертей. А яка смерть, і яка розлука з тілом принесе душі загибель, того ніхто, скаже він, не знає, бо нікому не дано спостерігати це явище. [B] Якщо це так, то той, хто відважно дивиться смерті в очі, виявляє нерозумну відвагу, бо довести, що душа цілком безсмертна й не улягає загибелі, ми не можемо. Якщо ж ми не можемо, то кожен, помираючи, обовязково буде боятися за свою душу, щоб вона, відокремлюючись від тіла цього разу, не загинула безслідно.
[C] Вислухавши розмірковування Сіммія і Кебета, ми зніяковіли. Потім ми зізнавались один одному, що попередні докази Сократа цілком нас переконали, а тут ці двоє збили нас із пантелику й посіяли недовіру не лише до того, що досі було сказано, а й до того, що ми мали ще почути. Чи ми не здатні ні про що мати свою думку? Чи обговорюване питання настільки складне, що годі виробити собі ясний погляд на нього?
Е х е к р а т. Клянусь богами, Федоне, я цілком розумію ваше становище. [D] Бо після того, як я тебе вислухав, мені кортить сказати самому собі приблизно таке: «Якому ж доказові кінець кінцем ми повіримо, коли такі переконливі розмірковування Сократа поставлено під сумнів!» Бо мені завжди особливо до душі був той погляд, що душа являє собою свого роду гармонію. І коли про це зайшла мова, мені немов нагадали, що я сам віддавна поділяю таку думку. І тепер мені знову вкрай потрібен, як на самому початку, котрийсь інший доказ, який переконав би мене в тому, [E] що в хвилину смерті людини душа не вмирає разом із тілом. Тож розкажи мені, заради Зевса: як повів далі Сократ розмову? Чи видно було по ньому, що він збентежений, так само як і ви, чи, навпаки, він спокійно допомагав досліджувати питання, яке було предметом обговорення? Чи цілком успішно викладав він свої погляди, чи не цілком? Розкажи нам про все якомога докладніше!