Ф е д о н. Знаєш, Ехекрате, я часто захоплювався Сократом, але ніколи він не видавався мені таким подиву гідним, як тоді, коли я там був при ньому. Бо в тому, що він, як завжди, мав напохваті готову відповідь, немає нічого дивного. [89] Але що тут особливо приваблювало в ньому, так це насамперед те, як охоче, доброзичливо, уважно він вислухав міркування своїх молодих співрозмовників, далі те, як тонко відчув наш пригнічений настрій, викликаний їхніми доказами, і, нарешті, як чудово він нас підбадьорив. Бо ми скидалися на воїнів, що після розгрому розбіглися хто куди, а він підняв наш дух і повернув назад, щоб разом із ним і під його орудою пильно розглянути все заново.
Е х е к р а т. Як саме?
Ф е д о н. Зараз про це скажу. Якось так сталося, [B] що я сидів праворуч від Сократа, біля самого ложа, на ослінчику, й тому значно нижче від нього. І ось він погладив мене по голові й, зібравши в жменю моє волосся на потилиці (він не раз, бувало, грався моїм волоссям), промовив:
Ф е д о н. Знаєш, Ехекрате, я часто захоплювався Сократом, але ніколи він не видавався мені таким подиву гідним, як тоді, коли я там був при ньому. Бо в тому, що він, як завжди, мав напохваті готову відповідь, немає нічого дивного. [89] Але що тут особливо приваблювало в ньому, так це насамперед те, як охоче, доброзичливо, уважно він вислухав міркування своїх молодих співрозмовників, далі те, як тонко відчув наш пригнічений настрій, викликаний їхніми доказами, і, нарешті, як чудово він нас підбадьорив. Бо ми скидалися на воїнів, що після розгрому розбіглися хто куди, а він підняв наш дух і повернув назад, щоб разом із ним і під його орудою пильно розглянути все заново.
Е х е к р а т. Як саме?
Ф е д о н. Зараз про це скажу. Якось так сталося, [B] що я сидів праворуч від Сократа, біля самого ложа, на ослінчику, й тому значно нижче від нього. І ось він погладив мене по голові й, зібравши в жменю моє волосся на потилиці (він не раз, бувало, грався моїм волоссям), промовив:
Завтра, Федоне, ти, певно, обстрижеш оці чудові кучері?{180}
Мабуть, так, Сократе, відповів я.
Ти не зробиш цього, якщо тільки послухаєш мене.
А чому? запитав я.
Тому, що ще сьогодні і я обстрижуся разом з тобою, якщо наше доведення сконає і ми не зуміємо його оживити. [C] Якби я був на твоєму місці й доведення випало з моїх рук, я поклявся б, беручи собі за приклад аргосців{181}, що не відрощуватиму свого волосся, аж поки здобуду перемогу, вступивши в новий бій проти доказів Сіммія і Кебета.
Але ж, як кажуть, з двома навіть Геракл не може впоратись, зауважив я.
Тоді поклич на допомогу мене, немов Іолая{182}, поки ще ясно надворі.
Звичайно, покличу, але з умовою, що я буду Іолаєм, а ти Гераклом.
Воно на одно вийде, сказав Сократ. Але насамперед бережімо себе від однієї біди.
Якої ще біди? запитав я.
Щоб ми не стали ненависниками всякого слова, [D] як дехто стає людиноненависником, бо з усіх лих, що можуть спіткати людину, нема більшого за ненависть до слова. А те й те постає в однаковий спосіб. Людиноненависництво виникає тоді, коли ми щиро та беззастережно віримо комусь і вважаємо його людиною вельми чесною, здоровою, гідною довіря, а згодом переконуємось, що людина підла й підступна, а ще згодом нам зустрінеться інший такий самий негідник. Якщо хтось розчарувався так не раз та ще й у тих, кого вважав найближчими і найсердечнішими друзями, той врешті-решт [E] від частих розчарувань починає ненавидіти усіх без розбору і схильний думати, що взагалі немає порядної людини. Невже ти не помічав, що воно так буває?
Аякже, помічав, відповів я.
Хіба це не ганьба? провадив Сократ. Хіба не ясно, що біда такого людиноненависника полягає ось у чім: він намагається спілкуватися з людьми, не володіючи вмінням розпізнати їх. Адже якби в нього було таке уміння, [90] то він помітив би, як воно є насправді: що дуже хороших і дуже поганих людей на світі обмаль, а посередніх без ліку.
Як це зрозуміти? запитав я.
Так само й із людьми дуже малими та дуже великими. Хіба це не рідкісне явище: зустріти дуже малу чи дуже велику людину або собаку й так далі? Або що-небудь дуже швидке чи повільне, дуже бридке чи прекрасне, біле або чорне? Хіба ти не помічав, що у всіх таких випадках крайності дуже рідкісні й нечисленні, зате середина представлена якнайчисленніше?
Авжеж, помічав, сказав я.
[B] А якби улаштувати змагання в людській підлості, то чи не гадаєш, що дуже мало людей виявилося б запеклими негідниками?
Мабуть, так воно і є.
Ось бачиш, говорив Сократ, але не в цьому полягає схожість між розмірковуваннями й людьми я тепер тільки йшов за тобою, мов за проводирем, а в тому, що хтось, бува, повірить у доказ і визнає його правдивим (не володіючи при цьому вмінням розмірковувати), а через деякий час дійде висновку, інколи правильного, а інколи неправильного, що цей доказ хибний, і так не раз, не два. Особливо часто, як ти знаєш, це трапляється з тими, що люблять відшукувати докази «за» і «проти» будь-чого; [C] зрештою, такі люди починають вважати себе за наймудріших на світі: їм здається, що тільки вони одні збагнули, що немає нічого здорового й надійного ні серед речей, ні серед суджень, а все існуюче, достоту мов води Евріпа{183}, тече то сюди, то туди й ні на хвилину не залишається на одному місці.
Так, усе, що ти сказав, чистісінька правда.
Отож, Федоне, мабуть, було б сумно, якби хтось, маючи певний, надійний і загальнозрозумілий доказ, [D] натрапив згодом на такі докази, що здавалися б йому то істинними, то брехливими, й не став би винуватити себе самого та нарікати на свою невмілість, а з досади охоче скинув би з себе вину на докази й потім до кінця життя затято ненавидів би й проклинав усяке судження, відмежувавшись від істини й знання суті буття.
Воістину, клянусь Зевсом, сказав я, це було б дуже сумно.
[E] Отож насамперед оберігаймо себе від цього лиха й не допускаймо думки, начебто в судженні немає нічого здорового, а радше вважаймо, що ми ще недостатньо здорові, а тому треба набратися мужності й зробити все, щоб проявити здоровий глузд, тобі і всім іншим треба це заради всього подальшого життя, а мені заради однієї тільки смерті. В цю хвилину у вас може скластися враження, [91] ніби я до предмета нашого дослідження ставлюся не як філософ, а як цілковитий невіглас, який прагне тільки посперечатися. Коли люди такого штибу сперечаються про що-небудь, вони мало дбають про те, щоб увійти в суть справи, про яку йде мова, а лиш про те, яким чином накинути іншим свою думку. У нинішньому випадку, мені думається, я відрізняюсь від них лиш тим, що не стільки присутніх силкуюсь переконати в правоті моїх слів хіба що мимохідь, [B] скільки самого себе, щоб остаточно упевнитися в слушності своїх поглядів. Ось на що я розраховую, дорогий друже, і поглянь, який своєкорисливий мій розрахунок: якщо моє твердження виявиться правдивим, то мені приємно, що я дотримуюсь такого погляду. Якщо ж після смерті немає нічого, то принаймні в передсмертну годину я не буду набридати присутнім своїми наріканнями. Зрештою, безглузда моя вигадка так само, як і я, не залишиться серед живих це було б погано, а незабаром згине.
[C] Ось так я наготувався, Сіммію й Кебете, довести правильність мого судження. А ви, якщо хочете мене послухати, менше турбуйтесь про Сократа, а якомога більше про істину, і якщо вирішите, що я говорю правильно, то погодьтеся зі мною, якщо ж ні заперечуйте з усіх сил. Пильнуйте, щоб я не запалився та не увів в оману себе самого й вас, а потім, мов та бджола, не відлетів, залишивши в рані жало.
Тож нумо міркувати далі. Насамперед нагадайте мені, що ви говорили, бо, може, я щось призабув. Сіммій, якщо не помиляюсь, сумнівається і боїться, [D] аби душа, хоч вона й божественніша, і прекрасніша від тіла, все-таки не загинула раніше за нього через те, що являє собою свого роду гармонію. А Кебет, здається, погоджується зі мною в тому, що душа довговічніша від тіла, але не має певності, чи душа, після того, як змінить багато тіл, не гине сама, покидаючи останнє з них. Адже саме загибель душі і є, власне кажучи, смертю, тому що тіло і без того безперервно відмирає і гине. Оце чи щось інше треба нам розглянути, Кебете й Сіммію?
[E] Обидва погодились, що саме це.
Отож скажіть тепер, провадив Сократ, чи ви відкидаєте всі попередні твердження повністю, чи одні відстоюєте, а інші ні?
Одні відкидаємо, відповіли вони, а інші ні.
А що ви скажете про те твердження, що знання це пригадування, [92] і, якщо так, то чи вважаєте, що душа наша конче мусила десь існувати, перш ніж увійти в наше тіло?
Щодо мене, відповів Кебет, то я і тоді вважав це твердження дуже переконливим, і тепер його рішуче відстоюю.
Така ж і моя думка, сказав Сіммій, і я сам дуже здивувався б, якби ні сіло ні впало змінив свій погляд.
На це Сократ:
І все-таки, дорогий фіванцю, тобі доведеться його змінити, якщо ти дотримуєшся думки, що гармонія це щось складне, а душа це свого роду гармонія, яка складається з тілесних начал у напрузі. [B] Адже ти, либонь, не зважишся захищати погляд, що гармонія склалася раніше, ніж ті частини, з яких вона мала скластися. Чи все-таки зважуєшся?
Ні в якому разі, сказав Сіммій.
А чи помічаєш, запитав Сократ, що саме це ти мимохіть твердиш, коли говориш, начебто душа існує, перш ніж вона ввійде в людський образ, а, значить, вона вже існує, складена з того, що ще не існує? Адже гармонія не має нічого спільного з тим, чому ти її тепер уподібнюєш, бо, навпаки, спершу виникають [C] ліра, струни й звуки, поки ще негармонійні, і лише наприкінці зявляється гармонія і першою зникає. Тож як це нове твоє твердження узгодити з попереднім?
Ні в якому разі, сказав Сіммій.
А чи помічаєш, запитав Сократ, що саме це ти мимохіть твердиш, коли говориш, начебто душа існує, перш ніж вона ввійде в людський образ, а, значить, вона вже існує, складена з того, що ще не існує? Адже гармонія не має нічого спільного з тим, чому ти її тепер уподібнюєш, бо, навпаки, спершу виникають [C] ліра, струни й звуки, поки ще негармонійні, і лише наприкінці зявляється гармонія і першою зникає. Тож як це нове твоє твердження узгодити з попереднім?
Ніяк не узгодити, відповів Сіммій.
Коли вже якесь твердження має звучати доладно, то першою чергою те, що стосується гармонії.
Безперечно, погодився Сіммій.