Бенкет завтра. Розсадити мені треба всіх за столом згідно з честю та рангом.
Зрозуміло, серйозно сказав відьмак. Скажу вам, що і як. Найгідніший серед нас як за рангом, так і за честю Любисток.
Пан віконт Юліан, сказав камергер, задираючи ніс, є гостем екстраординарно почесним. І як такий, сяде він праворуч від Її Милості.
Зрозуміло, повторив відьмак, серйозний, наче сама смерть. А щодо нас він не пояснив, хто який має ранг, титул і гонор?
Пояснив, камергер відкашлявся, тільки те, що мосьпани й мосьпані є інкогніто в рицарській місії, тому правдивих імен, гербів і титулів відкрити не можуть, бо клятви те забороняють.
Саме так усе і є. Тоді в чому проблема?
Але ж я мушу всіх розсадити! Ви є гостями, більше того пана віконта камрадами, тож я маю посадовити вас близько до голови столу Між баронами. Але ж так бути не може, аби всі ви були рівними, мосьпани й мосьпані, бо так ніколи не буває, щоб усі рівними були. Якщо хтось із вас рангом чи за народженням вищий, то повинен біля верхнього столу, біля княгині
Він, відьмак без вагання вказав на вампіра, який неподалік зосереджено розглядав гобелен, що висів на стіні, є графом. Але про те ша! То таємниця.
Розумію, камергер мало не захлинувся від враження. У поданих циркумстанціях Посаджу його праворуч від графині Ноттурни, шляхетної тітоньки пані княгині.
Не пошкодуєте ані ви, ані тітонька, обличчя Ґеральт мав камяне. Немає рівного йому ні в зацності, ні в мистецтві розмови.
Я радий про те чути. Ви ж, пане з Рівії, сядете поряд із шановною пані Фрінгіллою. Так наказує традиція. Ви несли її до Діжки, тож ви її гм рицар начебто
Я зрозумів.
Це добре. Ах, пане граф
Перепрошую? здивувався вампір, який щойно відійшов від гобелена, на якому було зображено битву гігантів із циклопами.
Нічого-нічого, усміхнувся Ґеральт. Просто розмовляємо собі.
Ага, кивнув Регіс. Не знаю, чи пани зауважили Але отой циклоп на гобелені, осьо, із дубиною Гляньте на пальці його ніг. Він, не побоюся того сказати, має дві ліві ноги.
І справді, підтвердив без тіні здивування камергер Ле Гофф. Таких гобеленів у Боклері чимало. Майстер, що його виткав, був справжнім майстром. Але страшенно багато пив. Як і будь-який митець.
Нам час, промовив відьмак, уникаючи погляду роззухвалених вином дівчат, які зиркали на нього з-за столу, за яким бавилися ворожінням. Збираймося, Рейнаре. Платимо, сідаємо на коней і повертаємося в Боклер.
Знаю, куди ти так поспішаєш, вишкірився рицар. Не бійся, чекає твоя зеленоока. Ледь-ледь північ пробило. Розповідай про учту.
Розповім і поїдемо.
І поїдемо.
Вигляд встановленого гігантською підковою столу послідовно нагадував, що осінь минає й наближається зима. Серед згромаджених на мисках і тарілках дарів домінувала дичина у всіх можливих версіях і різновидах. Були там великі чверті кабанів, окороки та крижі оленів, різноманітні паштети, холодці та рожеві пласти мяса, по-осінньому прикрашені грибами, журавлиною, сливовим повидлом і глодовим соусом. Було осіннє птаство: тетеруки, глухарі та фазани, декоративно подані з крилами та хвостами, були печені цесарки, перепілки та куріпки, чирки, бекаси, рябчики та дрозди. Були й справжні делікатеси: чикотні, запечені цілими, без потрошіння, бо ягоди ялівцю, якими напихали тушки тих маленьких пташок, були натуральною приправою. Були там і лососі з гірських озер, судаки, мині та щуча печінка. Зелену нотку вносила валеріанела, салат пізньої осені, який, якби була така необхідність, можна було б вигрібати навіть із-під снігу.
Замість квітів була омела.
Посередині столу гонорового, який являв собою верхівку підкови, засідала княгиня Анарієтта й найпочесніші гості. Там на великій срібній таці розмістили делікатес того вечора. Серед трюфелів, вирізаних із моркви квіток, перерізаних навпіл лимонів та артишокових сердець спочивала величезна стерлядь, а на її спині стояла на одній нозі запечена цілою чапля, яка тримала в піднятому дзьобі золотий перстень.
Присягаюся чаплею! закричав, устаючи та підіймаючи келих Пейрак-Пейран, добре відомий відьмакові барон із бичачою головою на гербі. Присягаюся чаплею боронити цноти рицарські й честь дам і клянуся ніколи й нікому не поступатися полем!
Клятву нагородили гучними оплесками й узялися за їжу.
Присягаюся чаплею! закричав інший рицар, із пухнастими вусами, що стирчали в нього вгору. До останньої краплі крові в моїх венах присягаюся боронити кордони та Її Милість Анну Генрієтту! А щоб довести свою вірність, клянуся намалювати на щиті своєму чаплю й рік битися інкогніто, приховуючи герб й імя свої, називаючись Рицарем Білої Чаплі! І зичу здоровя Її Княжій Милості!
Здоровя! Щастя! Віват! Хай живе Її Милість!
Анарієтта подякувала легким кивком прикрашеної діамантовою діадемою голови. Діамантів на собі мала стільки, що просто йдучи могла б різати скло. Поряд із нею сидів Любисток, дурнувато всміхаючись. Трохи далі, поміж двома матронами, прилаштувався Еміель Регіс. Одягнений у чорний замшевий каптан, у якому виглядав, наче вампір. Прислуговував матронам і розважав їх балачками, вони слухали із захватом.
Ґеральт схопив миску з прикрашеними петрушкою шматочками судака, прислужив Фрінгіллі Віго, яка сиділа від нього ліворуч, одягнена в сукню з фіолетового атласу й пречудове кольє з аметистів, що гарно вкладалися по декольте. Фрінгілла, дивлячись на нього з-під чорних вій, піднесла келих і загадково всміхнулася.
Твоє здоровя, Ґеральте. Тішуся, що нас посадовили поряд.
Не хвали дня до заходу, відповів він на усмішку, бо, по суті, був у непоганому настрої. Бенкет лише почався.
Навпаки. Іде він уже достатньо довго, аби ти зробив мені комплімент. Як довго я маю чекати?
Ти чарівно красива.
Потроху, потроху, не так швидко! засміялася вона, і він заприсягся б, що щиро. З такою швидкістю й помислити страшно, куди можемо ми дійти до кінця бесіди. Почни від Гм Скажи, що я маю вишукану сукню й що до лиця мені фіолетовий.
До лиця тобі фіолетовий. Хоча мені, признаюся, більше до вподоби, коли ти в білому.
Побачив у її смарагдових очах виклик. Боявся на нього відповісти. Аж у настільки доброму настрої він не був.
Навпроти них посадили Кагіра й Мільву. Кагір сидів між двома молодесенькими шляхтанками, можливо, бароновими дочками, які безперестанку щебетали. Лучниці ж натомість складав компанію старший, похмурий і мовчазний, наче камінь, рицар з обличчям, щедро позначеним слідами віспи.
А трохи далі сиділа Ангулема, головуючи переважно в сумятті серед молодих мандрівних рицарів.
Що то є?! кричала вона, підносячи срібний ніж із закругленим кінчиком. Без вістря? Бояться що ми одне одного заходимося дзиґати, чи що?
Такі ножі, пояснила Фрінгілла, прийняті в Боклері з часів княгині Кароліни Роберти, бабці Анни Генрієтти. Кароберту аж грець брав, коли під час бесід гості починали длубатися ножами в зубах. А ножем із закругленим кінчиком не подлубаєшся.
Ніяк, погодилася Ангулема, кривлячись, наче шельма. На щастя, дали вони ще й виделки!
Удала, що засовує виделку до рота, але під грізним поглядом Ґеральта перестала. Молодий рицарьок, що сидів праворуч від неї, засміявся рваним фальцетом. Ґеральт узяв полумисок із качкою в холодці, прислужив Фрінгіллі. Бачив, як Кагір двоїться й троїться, виконуючи забаганки баронових дочок, а ті дивляться на нього в усі очі. Бачив, як молоді рицарі вються навколо Ангулеми, наввипередки подаючи їй страви й регочучи з її дурнуватих жартиків.
Бачив, як Мільва кришить хліб, дивлячись на скатертину.
Фрінгілла, здавалося, читала в його думках.
Недобре сидить, прошепотіла, схиляючись до нього, твоя приятелька. Що ж, такі речі за розсаджування за столом трапляються. Барон де Трастамара не грішить куртуазністю. І балакучістю.
Може, воно й на краще, тихо відповів Ґеральт. Сяючий ввічливістю придворний був би ще гіршим. Я знаю Мільву.
Ти впевнений? Вона швидко глянула на нього. А чи, бува, не міряєш ти її власною міркою? Яка до того ж, скажімо чесно, досить жорстка.
Він не відповів, замість того знову прислужив їй, наливши вина. І вирішив, що саме час зясувати окремі проблеми.
Ти ж чародійка, правильно?
Правильно, визнала вона, цілком уміло маскуючи здивування. Як ти здогадався?
Я відчуваю ауру, не став він вдаватися в подробиці. І маю вправність.
Щоб усе було зрозуміло, сказала вона за хвилину, я не мала наміру когось дурити. Утім, я не зобовязана заявляти про свою професію чи надягати шпичастий капелюх і чорний плащ. Навіщо лякати ними дітей? Я маю право на інкогніто.
Беззаперечно.
Я в Боклері, бо тут існує якщо не найбільша, то точно найбагатша бібліотека у світі. Поза університетськими, звісно. Але університети не люблять давати доступ до своїх полиць, а тут я родичка й подруга Анарієтти й дозволено мені все.
Можна тільки позаздрити.
Під час аудієнції Анарієтта заявила, що бібліотеки можуть приховувати важливі для тебе вказівки. Не звертай уваги на її театральну екзальтацію. Такою вже вона є. А те, що ти можеш знайти в книжках щось корисне, і справді можливо, ба навіть цілком правдоподібно. Достатньо знати, що й де шукати.
І правильно. Тільки й того.
Ентузіазм твоїх відповідей воістину надихає й заохочує до бесіди, примружилася вона. Я здогадуюся про причини. Ти мені не довіряєш, правильно?
Може, ще рябчика?
Клянуся чаплею! молодий рицар із кінця «підкови» встав і перевязав собі око шарфиком, отриманим від сусідки по столу. Клянуся не знімати цей шарф, поки до ноги не вирубаю розбійників із перевалу Сервантеса!
Княгиня висловила згоду гордовитим кивком лискучої від діамантів діадеми.
Ґеральт розраховував, що Фрінгілла не стане продовжувати тему. Помилявся.
Ґеральт розраховував, що Фрінгілла не стане продовжувати тему. Помилявся.
Ти мені не віриш і не довіряєш, сказала вона. Тим самим ти завдав мені удару подвійно болісного. Ти не тільки сумніваєшся, що я щиро бажаю допомогти, але й не віриш, що я можу це зробити. Ох, Ґеральте! Ти глибоко вразив мою гордість й високі амбіції.
Послухай
Ні! Вона підняла ніж і виделку, наче погрожуючи йому ними. Не виправдовуйся. Я не терплю чоловіків, які виправдовуються.
А яких чоловіків терпиш?
Вона примружила очі, а столові прибори все ще тримала, наче зброю, готову до удару.