Є кілька вправ, які я б хотів, щоб ти засвоїла.
Можна я буду Східним Експресом?[115]
Він деякий час розглядав мене, дивився просто у вічі, ніби намагався побачити щось за моїми райдужними оболонками.
Я підвелася на колінах та подалася вперед, майже впритул наблизила своє обличчя до його.
Я бачу двох себе, сказала я. По одній у кожному твоєму скельці.
Роджер взяв мої долоні та розгорнув їх догори.
Ти мусиш зрозуміти, що тебе й залишилося двоє, сказав він.
Я спробувала звільнитися.
Не говори такого, сказала я. Навіть, жартуючи.
Це не жарт. Ти повинна змиритися з деякими речами, перед тим, як підеш.
Я не хочу цього чути.
Тебе може захистити тільки знання. Сьогодні ти пережила свого роду операцію на мозку. Дехто спробує знову тебе розколоти. Дехто всередині тебе, хто посилює твій пригнічений гнів. Тобі знадобиться зброя, щоб захиститися.
Мені більше сподобалось, коли ти сказав прийоми. Зброя мене лякає.
Добре. Прийоми, сказав він. Та я не хочу зосереджуватися на тому, як це назвати. Цього було достатньо. Назви можуть створювати реальність і реалізувати себе. Разом з тим є почуття, інтуїція, передбачення. Ти дуже чутлива людина, Саллі. Ти все ще відчуватимеш те, що часто описувала як холод чи ауру перед головним болем та втратою свідомості. Ти казала мені, що такий стан триває лишень декілька секунд.
Я цього не памятаю.
Доки до тебе не повернуться спогади, доведеться довіряти моїм плівкам та записам. Протягом тих кількох секунд попередження ти матимеш можливість зберегти контроль. Я застосую післягіпнотичну сугестію, й коли ти міцно зціпиш долоні та тричі стиснеш їх, то зможеш запобігти втраті контролю. Коли б у тебе не починалася аура, зроби так, ти відчуєш тиск, а тоді головний біль зникне. І ти надалі триматимеш все під контролем.
Я сказала йому, що все зрозуміла.
Що ж, гаразд, Саллі. Він знає, що у темряві
Після того, коли я опритомніла, він глянув мені в очі.
Як почуваєшся?
Відчуваю, що контролюю себе, сказала я. Відчуваю власну присутність. Чи власне перебування тут. Так, ніби я маю точну вагу, яка твердо перебуває конкретно тут і зараз. Не знаю чому, та для мене це нове відчуття. Так, начебто до того я була легкою та ефірною.
Це хороше відчуття?
Я замислилась над цим та кивнула:
Так я почуваю себе більш реальною, не знаю, як.
Роджер стиснув мою руку і я відповіла тим же:
Саме це я й маю на увазі, сказала я. Міцно, по-справжньому, добре.
Це відчуття має тривати та посилитись. А і ще можуть бути моменти, коли ти сама собі здаватимешся несправжньою. Кожен переживає таке почуття легкості фантазії ілюзії. Та якщо це відчуття супроводжуватиме попередження втрати свідомості, ти знатимеш, що робити. Памятаєш, що саме?
Я зціпила долоні та тричі міцно їх стиснула.
Коли сеанс завершився, я не могла стриматися, щоб не нахилитися та поцілувати Роджера в щоку.
Я почуваюся чудово, сказала я, і завдячую всім цим тобі. Ти найчудовіший лікар у світі.
Він засміявся.
І я теж тобі багато чим завдячую, Саллі. Гарного тобі дня, а зустрінемося ми в той же час післязавтра.
Надворі я подумала, що так світ, мабуть, сприймають діти. Свіжими очима. Зазирають у кожне обличчя. Роздивляються кожну вітрину, здіймають очі, щоб розглянути архітектуру дахів, повз які ми проходимо тисячі разів, але ніколи не бачимо. На Пятдесят сьомій вулиці я роздивлялася мистецькі галереї. Офіси авіакомпаній на Пятій авеню змусили мене замислитися над цими місцями, які ми з Роджером могли б відвідати, все, що ми могли б побачити. Звісно, він, мабуть, вже бував у Європі. Але, показуючи її комусь, він би також побачив її новими очима. Моїми очима. А я бачитиму все його поглядом.
Я знала, що Роджер кохає мене. А частина мене кохала його ще з першого дня в кабінеті. Байдуже, що він назвав це психологічним перенесенням. Я б показала йому, що все набагато серйозніше. Він змінився за ці кілька місяців. Став теплішим, уважнішим.
Побачивши матір, яка тягнула за собою двох дітей, я раптом зрозуміла, що я й сама змінилась. Я не думала про власних дітей ще з часу останнього дзвінка Ларрі. Це мене стурбувало. Час. Як вузлувата еластична стрічка. Деякі дні розтягувалися на віки. Інші навіть цілими тижнями просто зникали, і все викривлювалося та плуталось. Та як я могла забути про Пата і Пенні? Я подумала, що мені справді варто з ними побачитися. Несподіваний візит. Але це не спрацює. У мене було дещо невиразне уявлення про те, що я турбувала Ларрі телефонними дзвінками, про які я нічого не памятала. Я й досі любила та хотіла Ларрі. Ні, стоп. Я не любила його і точно не хотіла. Що це? Я зупинилася біля Рокфеллерського центру та сіла на одну з лавок. Частина мене любила його, бо він одружився зі мною та забрав з жахливого місця, яке я називала домом. Але це не було кохання. То була залежність. З Роджером у мене те саме?
Я знайшла у телефонну будку та понишпорила в сумочці у пошуках дрібязку. Зателефонувала, і після трьох гудків відповіла Анна.
Не вішай слухавку, сказала я. Це Саллі.
О Господи! сказала вона. Тільки не знову.
Послухай, Анно. Я змінилась. Я дзвоню, щоб вибачитися перед тобою та Ларрі за весь клопіт, який я вам завдала. Усвідомлюю, якими ви були терплячими, але обіцяю, що більше вас не потурбую. Я відвідувала терапію в одного лікаря і, думаю, зцілилась. То було не божевілля, нічого такого. Це те, про що, я впевнена, ти десь читала або бачила по телевізору, стан, що називається множинною особистістю. У мене таке було. І в мене були проблеми через моїх інших людей. Більшість часу я зовсім не памятала, що робила.
Саллі?
То був голос Ларрі. Він, мабуть, взяв паралельний телефон.
Так, ціла та неподільна Саллі цього разу, яка повністю контролює свої вчинки. Я повернула собі більшу частину памяті та
У тебе голос змінився, сказав він.
Це ще один її трюк, докинула Анна.
Я не звинувачую тебе в таких підозрах, сказала я, але ти мусиш зрозуміти, що раніше я насправді була кількома іншими людьми. Коли-небудь, можливо, я зможу до вас навідатися та все пояснити. Та більше за все я б хотіла, щоб Пат та Пенні знали про це, щоб зрозуміли, чому все було так, як було. Якби вони усвідомили, що я насправді люблю їх та ніколи не хотіла їх скривдити, я була б рада.
Гарна історія, сказала Анна.
Хвилинку, сказав Ларрі. Саллі, це тебе справді втішить?
Клянуся.
Але ти захочеш їх забрати, правда?
Я збрешу, якщо скажу ні. Та зараз я розумію, що для них це не найкращий варіант. Їм потрібен постійний дім, і я знаю, що ви з Анною виховуєте їх з любовю.
Що ж, сказав Ларрі, я думав, ти телефонувала, щоб привітати їх з днем народження. Якщо ти хочеш
Я забула! зойкнула я. Ой Божечки, Ларрі, я зовсім забула. Це сьогодні? Ні, зачекай. Завтра.
Завтра у них буде невеличке свято о першій. Якщо хочеш прийти, думаю, це було б непогано.
Ой, дякую тобі, Ларрі. Я матиму час купити їм подарунки. І вам не варто турбуватися. Ніяких проблем не буде. Я тепер цілком себе контролюю.
Я повісила слухавку та швидко попрямувала в бік Шостої авеню, думаючи, якби ж знати, що вони вже мають, що їм треба та чого б вони хотіли. Я так мало про них знала. Було важко визнати, що мої власні діти були для мене чужими. Я настільки занурилась у власні проблеми, що ніколи насправді не бачила, як вони дорослішають.
Я повісила слухавку та швидко попрямувала в бік Шостої авеню, думаючи, якби ж знати, що вони вже мають, що їм треба та чого б вони хотіли. Я так мало про них знала. Було важко визнати, що мої власні діти були для мене чужими. Я настільки занурилась у власні проблеми, що ніколи насправді не бачила, як вони дорослішають.
Я тинялася магазинами, намагаючись підібрати речі, які вони їм довго послужать і матимуть якесь особливе значення. Спочатку я думала про шаховий набір з ебоніту та слонової кістки й інкрустованою шахівницею для Пата, але потім усвідомила, що навіть не памятаю, чи взагалі колись вчила його грати в шахи. О Боже, я навіть не була певна, що знаю, скільки їм років. Стоп. Я могла вирахувати. За рік після того, як я закінчила школу, мені, мабуть, було девятнадцять. Чи вісімнадцять? Ні, девятнадцять. Отже, двійнятам по одинадцять. Ні, завтра буде їхній десятий день народження. Ну, якщо мені двадцять девять Чи двадцять вісім? Я залізла в сумочку, відчайдушно намагаючись знайти свої водійські права. А тоді безсило сперлася на прилавок. Мені було двадцять девять, а двійнятам десять. Та мене лякало саме усвідомлення того, наскільки великими були прогалини в моїй памяті.
Нарешті я вибрала набір олійних фарб для Пенні та фотоапарат для Пата, і ще два сучасні романи. Запакувала їх у подарунковий папір, а тоді повернулася в квартиру, щоб рано повечеряти та приготуватися до зустрічі зі своїми дітьми та колишнім чоловіком.
В автобусі до Енґлвуда мене турбувало почуття дежавю. Хоча я й запевняла себе, що ніколи раніше не відвідувала цей новий будинок Ларрі, а також ніколи не бачилася з його дружиною Анною, я уявляла собі гидотний жовто-червоний різнорівневий сучасний будинок в стилі ранчо, з чотирма римськими колонами та копією газового ліхтаря девятнадцятого століття на газоні.
Я прибула та була вражена, коли побачила, що він саме такий, яким я собі його й уявляла. Це не могло бути дежавю. Я, очевидно, вже тут бувала. Глибоко сховане в моїй памяті, тепер воно розгорнулося, наче коли океан змиває шари піску з пляжу та показує вибілений скелет якоїсь морської істоти.
Я була впевнена, що ніколи раніше тут не була, та в голові промайнув образ поліцейського в побитому «Мерседесі». Будинок, погоня за автомобілем, поліцейський.
Я швидко затулила скелет у мізках, хоча обриси залишилися на видноті, ніби піщані скульптури.
Доки я прямувала підїзною доріжкою, з будинку вийшла Анна, щоб привітати мене. Я була вражена від того, якою вона була дрібною та які мала круглі очі. Вона рухалася швидкими ривками і рвучко жестикулювала, ніби білка, готова кинутися геть від першого ж гучного звуку.
Ларрі поїхав за тортом, сказала вона. Він невдовзі повернеться.
Гарний у вас будинок, сказала я.
Рада, що тобі подобається. Думаю, ліхтар дарує йому модний ностальгічний вигляд.
Знаю, я рано, сказала я. Та мушу визнати, я дуже хотіла приїхати.
Заходь. Побачишся з Патом та Пенні до того, як завітають інші діти.
Я пішла за нею до вітальні, захаращеної статуетками, декоративними марничками та штучними квітами в копіях ваз династії Мін. Стіни були обклеєні жахливими романтичними пейзажами римських руїн серед вікторіанських садів.
У вас дуже гарно, сказала я. Так багато красивих речей.
Я завжди вважала, що дітям варто рости в оточенні мистецтва.
Пат та Пенні зявилися в дверях вітальні й дивилися на мене з цікавістю, проте сторожко, ніби не впевнені в тому, як зі мною вітатись. Я була ошелешена тим, як вони виросли за рік. Вони ще мали залишки літньої засмаги. Рудувато-каштанове волосся Пата було коротко підстрижене. Він був одягнений у брунатні слакси та темно-синій блейзер. Волосся Пенні було завите дрібними кучериками, й вона була вбрана у тонку зелену бавовняну сукню. Обоє виглядали так, ніби зійшли зі сторінок каталога одягу шкільного сезону. Я ненавиділа Анну за те, що зробила їх такими.