Я простягнула руки, й вони неохоче підійшли до мене. Я обійняла та поцілувала їх, але мене зачепила їхня стійка непіддатливість.
Покажіть своїй матері ваші кімнати, доки я закінчу накривати на святковий стіл, сказала Анна. Впевнена, вона з радістю подивиться всі ваші гарні речі.
У кімнатах я побачила розгорнуті книжки, і задоволено відзначила, що вони все ще читають. Ми погомоніли про книжки та спорт, і Пат був вражений моєю обізнаністю в футболі. Я сказала, що була впевнена, що «Даллаські ковбої» потраплять у фінальну серію та цього року знову дістануться до «Суперкубка»[116]. Пат фанатів від «Гігантів», але погодився, що цікаво було спостерігати, як Роджер Штаубах заряджає «дробовик» під час третього «дауну»[117], чи як він вибирається з халепи під час жорсткої сутички.
Я завжди любила футбол, сказала я. У школі була чирлідеркою.
Ти ніколи мені не розповідала про це, сказав Пат. Як це так?
Ой, засміялась я, та я мала б про це якось згадувати. Ти, мабуть, просто не памятаєш.
Я б запамятав! зухвало відрізав він. У мене хороша память!
Що я молола? Я ніколи не любила футбол. Я взагалі ні бельмеса в ньому не тямила: ні хто такий Штаубах, ні що таке «дробовик». Хоча Пат все зрозумів, тож те, що я говорила, не могло бути зовсім нонсенсом. Звідки я це знаю? Коли це я взагалі була чирлідеркою?
Я ненавиджу футбол, заявила Пенні. Він надто жорстокий.
Так говорить Анна, поскаржився Пат. Вона не дозволяє мені дивитися.
Тато скоро повернеться, сказала Пенні. Ти поводитимешся дивно, коли він тут буде?
Що ти маєш на увазі? спитала я.
Пат стусонув її ліктем, і вона замовкла.
Я вирішила не продовжувати цю тему, але через кілька мовчазних секунд, доки Пат показував мені свою нову колекцію марок, Пенні випалила:
Я також не памятаю, щоб ти колись розповідала про чирлідерство. Якщо ми обоє про це забули, це означає, що ми стаємо, як ти?
Що ти маєш на увазі?
Анна каже, що тато розповів їй, що ти все забуваєш після того, як робиш дивні речі. Якщо хтось із нас щось забуває або бреше, вона кричить на нас та каже: «Ви у свою матір вдалися».
Пат знову подарував їй попереджувальний стусан ліктем, але вона люто блимнула на нього очима.
Але ж це правда. Так вона й каже.
Я підвелася від приголомшення, відчула, як пашіє моє обличчя, не знала, куди мені повернутися, куди сховатися.
Мамо, з тобою все гаразд? спитав Пат.
Так, тільки трішки в голові запаморочилось. Думаю, у мене й справді була якась болячка, від якої я багато забувала. Та я не брехала. Просто, коли я забувала речі, які коїла, люди звинувачували мене в брехні.
І ми станемо такими, як ти? спитала Пенні.
Дорогенька, звісно ж ні. Тільки тому, що у когось із батьків є якась хвороба не означає, що й діти її матимуть. Я впевнена, що у вас дуже гарна память.
Пенні потерла кулаком щоку.
Минулого тижня я забула своє домашнє завдання. Вона почала схлипувати. І загубила свої кишенькові гроші, а Пат забув дати відповідь на останнє питання на іншому боці аркуша на тесті з математики.
Це нічого не оз
Ми стаємо, як ти! Її голос переріс у пронизливий крик. Я не хочу бути, як ти! Будь ласка, зроби щось, що б я не стала такою, як ти!
Пат вдарив її, а Пенні завила та дала здачі. Він вхопив її за волосся та скрикнув:
Заткнися! Тато говорив не засмучувати її, бо вона робитиме з нами погані речі.
Я відчула холод, напруження у повітрі та біль, що починався в основі черепа. Я мала щось зробити. Що саме? Не могла згадати. Аура була сильною, ніби холодна статична електрика проходила моїм тілом.
Дивлячись на те, як гризуться Пат та Пенні, я відчула раптову відразу до власного сина. Мені захотілося вхопити його, стиснути руками за горло й задушити його.
А тоді я згадала. Зціпити долоні та тричі стиснути. Я стискала, стискала й стискала. А тоді аура вщухла, і моє тіло, яке оніміло та охололо, почало наливатися теплом.
Глянь на неї! закричав Пат.
Вони обоє витріщилися на мене.
Ти зараз зомлієш? спитав Пат.
Не кривдь нас! закричала Пенні.
Пат вилетів із кімнати.
Я краще покличу Анну! гукнув він.
Ні! видихнула я. Я зовсім не збираюся нікого кривдити. Зі мною все добре. Просто трохи запаморочилося в голові. Будь ласка, не турбуй її. Я все одно вже мушу йти.
Я збігла сходами будинку, повернулася в захаращену вітальню, від якої в мене геть розвинулася клаустрофобія. Анна вийшла з великої кімнати.
Ларрі вже скоро повернеться. Не можу зрозуміти, чому він затримується.
Я не можу залишитися, сказала я. У мене важлива зустріч.
Запитальний погляд, а тоді полегшення в її погляді.
Ти впевнена? Пенні та Пат так чекали, що розділять свій святковий торт із тобою.
Я хотіла крикнути «брехуха!», але вичавила з себе посмішку.
Нічого страшного. Я все одно калорії рахую. Краще не ставати на шлях спокуси.
Що ж, я розумію, сказала вона. Я передам Ларрі, що ти була.
Передай йому ще привіт від мене.
Буде прикро, що він не побачився з тобою.
Запитальний погляд, а тоді полегшення в її погляді.
Ти впевнена? Пенні та Пат так чекали, що розділять свій святковий торт із тобою.
Я хотіла крикнути «брехуха!», але вичавила з себе посмішку.
Нічого страшного. Я все одно калорії рахую. Краще не ставати на шлях спокуси.
Що ж, я розумію, сказала вона. Я передам Ларрі, що ти була.
Передай йому ще привіт від мене.
Буде прикро, що він не побачився з тобою.
Я мусила вибратися звідти до того, як повернеться Ларрі. Щось підказувало мені, що коли я його побачу, жодний у світі прийом самоконтролю, ніякі стискування рук не допоможуть мені втриматися при свідомості.
Доки я йшла до автобусної зупинки, то побачила машину, водій якої виглядав схожим на Ларрі. Він повернув голову та покликав мене, але я дивилася просто перед собою, вдавала, що не бачу та не чую його. Я пішла швидше, ледь не побігла. Машина здала назад.
Саллі? Наш будинок із іншого боку. Залазь.
Я не довіряла собі настільки, щоб відповісти йому чи повернути голову в його бік.
З тобою все гаразд, Саллі?
Я пішла далі, дивлячись перед себе. Тоді побачила гидливий вираз його обличчя. Ларрі перемкнув передачу та поспішив геть.
Я зайшла в автобус. Усі звернули свої погляди на леді, яка весь час стискала долоні та плакала.
Сімнадцять
Роджер сказав, що це хороший знак, коли почув, що мені вдалося стримати втрату свідомості та перемикання.
Перемикання на кого?
Не думаю, що нам варто заглиблюватися в це, сказав він. Поки що деякі речі краще не обговорювати.
Чергові скелети, прикриті піском.
Я думала, що вся основа глибинної терапії полягає в тому, щоб витягнути задавнений матеріал, щоб він не спричиняв симптомів, які роблять мене недієздатною.
Я погоджуюсь, сказав він, в більшості випадків. Але тобі потрібен час, щоб звикнути до нової Саллі. Ти все ще нестабільна. Твої почуття до двійнят показують, що ворожість готова вирватися на поверхню.
То я правильно зробила, що втекла?
Він кивнув.
Це була перша перевірка вправи для самоконтролю. Наприклад, коли випробовують нову дамбу, то не піддають її одразу неймовірному тиску, нарощують опір поступово, щоб запобігти прориву.
Кажу тобі, мені було боляче бачити, що відбулося з моїми дітьми. Я вже думала, що справді зірвусь.
Що ж, ти стримала себе і, гадаю, заслуговуєш на винагороду.
Все ще застосовуєш модифікацію поведінки?
Можна й так сказати. Винагороджуємо те, до чого прагнемо, караємо те, що хочемо змінити. Багато людей виступають проти цього методу через неетичність. Та я контактую з іншими психіатрами, які працюють з людьми із множинною особистістю, то вони кажуть, що це корисний інструмент.
Добре, сказала я, винагороди мене.
Що б ти хотіла?
Зводи мене на побачення. Просто погуляймо по місту, зараз же. Його очі потьмяніли, і я швидко відступила. Звісно, якщо ти думаєш, що це неправильно
О ні. Я залюбки піду з тобою на побачення. Я просто маю сьогодні ще інших пацієнтів. І ти сама знаєш, як це неприємно, коли скасовують зустріч.
Звісно. Вибач. Так егоїстично з мого боку. В мене просто є трохи вільного часу, тому я якось не подумала.
Але вечір у мене вільний, швидко додав він. Що б ти хотіла? Вечерю? Театр? Чи танці?
Як щодо всього разом? Чи це надто ненаситно?
Буде тобі побачення.
Я хотіла поцілувати його, але втрималася. Мені треба берегти свої вияви щастя, витрачати потрошку. Як підмітив колись Ф. Скотт Фіцджеральд, рахунок у банку емоцій вичерпується. Я не хотіла знімати з нього забагато своїх хороших відчуттів.
Добре, сказала я. Я сама погуляю містом, займу свої думки до вечора. Підозрюю, що воно тепер здаватиметься мені іншим, бо я й сама змінилася. Розумієш, про що я?
Здогадуюсь, сказав він. Та я не можу знати напевне. Думаю, це буде щось схоже на повернення після того, як тебе там не було кілька років. Людина змінюється, а тоді розглядає все крізь призму нових знань і досвіду. Все те саме, та разом із тим трохи інше.
Ми домовилися зустрітись у «Вершник її знав», щоб повечеряти, а звідти піти на виставу на офф-офф-Бродвеї. Роджер провів мене до дверей, та не встиг лише відвернутись, як я поцілувала його. Він здригнувся. Я відчула, які в нього напружені руки, та потім вони розслабились. Хоча він й не відповів на мій поцілунок, я була вдячна, що не відсторонився.
Оскільки ми все одно збиралися зустрітися на Віллидж, я вирішила, що проведу там день. Я доїхала в метро до Вашингтон-сквер, втішившись, що так пізно восени натрапила на мистецьку виставку під відкритим небом.
Коли я споглядала картини, то від схвалення у мене пробіг шкірою холодок. Я не звернула на це уваги, потім спостерігала за шахістами та грою дітей у пісочниці на майданчику.
О пятій я пішла в кавярню на зустріч з Роджером.
У «Вершник її знав» святкували те, що розширили приміщення, й коли я крізь натовп протиснулася у нову прибудову, то помітила, що стіни там також були обклеєні європейськими газетами. Проте, на відміну від пожовклих у старому залі, вони були свіжі. Це все дарувало фальшиву атмосферу вдаваного зубожіння. Тому що давнє та нове не поєднуються. Можливо, коли газети пожовтіють, то зіллються зі старими.
Ейб Коломбо побачив мене та вийшов з-за барної стійки. Він виглядав засмученим.
Тобі тут не раді, Ноло.