Нумо, давайте. Кажіть усе, що вам спаде на думку... негативного щодо пана Грінмора.
Еге ж, я знову «пан».
Не слід перейматися, сказав він групі, я нагадую, що не треба казати правду. Усі й так знають, що в Алана багато переваг. Це просто гра, для тестування. Розслабтесь і гайда!
А тут я знов Алан, ага. Майже приятель йому. І в мене є переваги. Ну і брехун. От же ж маніпулятор.
Ти поганий!
Стрельнув перший негатив.
8 на 9? спитав Дункер
72.
47 на 2?
94.
Іще, іще, продовжив він, закликаючи групу жестом.
Він вимахував, як генерал, що кличе солдат вискакувати з окопів і атакувати ворога.
Та ти не вмієш рахувати!
Друга критика.
38 на 2?
Я відповів повільно, щоб збити ритм, який він задавав.
76.
Давайте, давайте!
Здавалося, що він кричав людям, які штовхають машину, щоб та розігналась і мотор завівся.
Ти не годишся!
До цього моменту негатив мене не торкав. Він був надто фальшивий колеги ще більше соромились, ніж я.
13 на 4?
52.
Ти не профі!
37 плюс 28?
Ти повільний!
65.
Швидше! Давайте! кричав він групі.
Оце ти гальмуєш!
19 на 3?
Так тягнеш!
Що так довго?
57.
Зовсім не може рахувати!
Дункер почав задоволено посміхатися.
64 мінус 18.
Погано.
Не можеш полічити?
Атака посипалась зусібіч.
Треба було сконцентруватися на запитаннях Дункера. Забути про інших. Не чути їх.
46.
Таке собі.
Ляпає що попало.
До обіду думатимеш чи що?
Що так повільно?
Процес запустився. Усі водночас кричали щось принизливе. Дункер домігся свого.
23 плюс 18.
Нічого не вийде.
Не слухати. Візуалізувати цифри. Лише самі цифри. 23. 18.
Не здатний ні на що!
Ну вже геть повільно!
Залом лунав сміх.
Тугодум!
Не дано то й не дано!
Математика то не твоє.
Нема на що сподіватися.
Усе неправильно!
Вони ввійшли в раж і почали веселитися з тої гри.
23 плюс 18? повторив Дункер, широко посміхаючись.
42. Ні...
Сміх посилився.
Надурити хотів!
Та він не може порахувати!
41.
12 плюс 14.
Та не зможе.
Та геть нездатний!
Та що ж так довго!!!
12 плюс 14. 12, 14.
24. 26!
Дедалі гірше й гірше.
8 на 9?
Нікуди не годиться!
62. Ні... 8 на 9 72.
Таблицю множення не знає узагалі ніщо!
Я розгубився. Геть. Треба сконцентруватися. Відмежуватися від емоцій.
4 на 7?
Не порахуєш!
Не порахуєш!
Та куди там!
Не зможеш!
Помилився!
4 на 7? повторив Дункер.
Не вмієш!
Двадцять... чотири.
Помилився!
Та він повний нуль!
Геть не туди рахує!
Для нього то заважко!
3 на 2?
Ха-ха-ха! Цей не порахує!
Нуль нулячий!
Ляпни вже що-небудь!
Слабенький, слабенький.
3 на 2.
Сміх. Гучний. Жахливий. Деякі вже вигукували по двоє. Я вже не знав, де я.
2 плюс 2?
Та він два на два не порахує!
Нуль. Нуль є нуль.
Недорозвинутий.
Дурень.
2 плюс 2? спитав Дункер, сповнений ейфорії.
Ох...
2 плюс 2? торжествував Дункер.
Від такого втомився!
Дункер різко припинив, підвівся і зупинив групу.
Отже, достатньо.
Нікуди не годиться!
Стоп! Усе, досить!
Я був приголомшений та розгублений. Мені було вкрай зле. Дункер раптом це зрозумів і вмить став дуже серйозним. Усе зайшло далеко, він знав, що відповідальний за це. Він мусив розуміти, на які ризики йде.
Закінчили. Ми загралися. На практиці це не має сенсу... Але ми зараз мали справу із сильною людиною, тож можна було собі дозволити, чи не так? Що ж, поаплодуємо Алану за сміливість! Непросте випробування.
Групу різко висмикнули з трансу і всі незадоволені, зненацька присоромлені, вяло поаплодували. Я помітив сльози на очах у Аліси.
Браво, друже. Ти добре тримався, сказала вона, похлопавши мені по спині, коли я виходив із залу.
~ 16 ~
Я втік із офіса, не дочекавшись кінця робочого дня, і ніхто не насмілився мені заперечити. Я вийшов на вулицю, узяв ліворуч і пішов швидко хтозна-куди. Треба було втекти від стресу.
Це випробування геть вибило мене з колії, і я був розлючений на Дункера. Як тепер було дивитись в очі колегам під час зустрічі? Цей бовдур принизив мене публічно. Він мені за це заплатить. І дорого. Я знайду спосіб змусити його пошкодувати про те, що він дозволив собі грати людьми.
Той факт, що тест виявив мою нестачу впевненості в собі, як не парадоксально, поставив мене у вигідну позицію: ситуація публічно пішла не в те русло і Дункер за це відповідав. Я, поза сумнівом, створив йому певний клопіт у юридичному плані, і він мав це знати. Я ставав майже недоторканним...
Я отримав від Дюбрея СМС і запалив сигарету, як було зазначено. Він точно підкаже мені, як помститися, це напевне. Але якби він міг припинити мені наказувати палити ось так, зненацька! Палити добре, коли сам цього захочеш, а не коли змушують...
Я йшов вулицями Парижа, плекаючи свою помсту. Небо було похмуре, ним швидко пливли великі чорні хмари. Гаряче, наелектризоване повітря пахло грозою. Я йшов швидко, тож на лобі мені виступив піт. Від утоми чи від люті? Я міг би подати в суд і отримати компенсацію, але що потім? Як надалі працювати за таких обставин? Атмосфера була б нежиттєздатна. Мої колеги боятимуться бути в моїй компанії... Чи довго я так витримаю? Це геть програшно.
Потроху моя лють поступилася місцем гіркоті, а потім пригніченості. Енергія цілком полишила мене. Я не відчував такого тягаря на душі з часів, коли мене Одрі кинула. Одрі. Зірочка, що пролетіла над моїм життям, дала скуштували щастя перед тим, як зникнути в ночі. Якби ж вона хоча б пояснила причину свого рішення, якби вона хоч дорікнула, покритикувала... Я би міг або сприйняти докори й відчути провину, або визнати їх несправедливими і розстатися з нею легше... Але вона полишила мене несподівано, без пояснень це не давало мені перегорнути сторінку, оплакати наші стосунки я дуже болюче переживав її відсутність. Коли мої думки поверталися до Одрі сум за нею огортав моє серце і стискав його. Згадка про її посмішку занурювала мене в горе. Частина мене самого зникла разом із нею. Тіло моє сумувало за її тілом, а душа почувалася сиротою.
Пішов дощ. Дрібний. Меланхолійний. Я уповільнив ходу, але продовжував іти. Не хотілось повертатися додому. Пішов від Лувру по вулиці Ріволі, зайшов у сад Тюїльрі, з якого втекли від дощу всі перехожі. Я йшов під деревами по второваній глині, де-не-де вкритій листям. Краплі дощу потрохи, по одній, збігали гілками й неохоче падали додолу, спершу увібравши аромат зелені. Я сів на пеньок. Життя несправедливе. Безперечно, моє дитинство пояснює нестачу впевненості в собі, від якої я страждав. То не було моєю провиною, але я страждав від того. Начебто цього було замало так цей факт ще й привертав до мене увагу збоченців, які обирали мене своєю жертвою, щоразу завдаючи мені ще більшого болю. Життя не шкодує страждальців воно додає їм іще страждань.
Я довго сидів отак, розчинившись у природі. А думки мої поступово розступалися й розлягалися в атмосфері того місця.
Зрештою я підвівся й несвідомо рушив у напрямку кварталу, де жив Дюбрей. Тільки він здатний піднести мій дух.
Дощ стікав мені по щоках, затікав за шию, неначе змивав те, під що мене підставили, змивав сором.
Я підійшов до огорожі палацу, коли вже сідало сонце. Вікна були зачинені, і палац здавався порожнім, без життя. Одразу відчулося, що Дюбрея там не було. Зазвичай він випромінював таку енергію, що, здавалося, його присутність можна відчути, навіть коли його не видно енергія проникала крізь стіни.
Я подзвонив у відеофон.
Служник повідомив, що пана немає вдома і він не знає, коли той повернеться.
А Катрін?
Її ніколи немає, коли немає пана.
Я трохи погуляв кварталом, вигадуючи для себе приводи, щоб не повертатися додому. Я пішов трохи перекусив у кавярні. Мені треба було побачити Дюбрея, а його не було. Тож я став думати: а що, як і він якийсь збоченець, котрого притягнула моя слабкість? Зрештою, він зустрів мене за обставин більш ніж просто надзвичайних мою слабкість було цілком викрито... Усе це ще раз наштовхнуло мене на роздуми щодо його мотивації цікавитися мною, допомагати мені. Навіщо він робив це все? Я так хотів знати більше... Але як? Жодного способу це дослідити.
Аж раптом мені в голові промайнуло: зошит. Зошит безперечно містив відповіді. Але як отримати доступ до нього, щоб мене не розірвав той злючий пес? Мав же бути спосіб... Я купив на вулиці газету Echos, повернувся до палацу, але цього разу сів на лаву на вулиці навпроти. Від решітки воріт мене відділяло кілька рядків дерев. Тож я міг спостерігати звідси так, щоб не бути поміченим. На думку мені спала ідея, яку я хотів перевірити... Я взявся читати Echos, знайомлячись із новинами великих і середніх підприємств, у яких була одна мета на всіх: підвищити вартість на біржі. Іноді я зводив погляд на палац. Нічого. Час спливав повільно. Дуже повільно. Приблизно о пів на десяту на першому поверсі ввімкнули світло, потім його ввімкнули в сусідніх кімнатах. Мені не видно було вікна кабінету Дюбрея воно виходило на парк, на інший бік. Ще з півгодини на вулиці було видно. По тому сидіти з розгорнутою газетою уже здавалося досить дивним... Треба було знайти ще щось. Я дійшов до статті Фішермана, який учергове висловлював сумніви щодо стратегії «Дункер консалтинг». «У керівництва немає бачення», казав він. Шкода, що до такого дійшло, але мені подобалося читати негатив про свою компанію...
Очікування ставало надто тривалим. Темнішало. Машин ставало дедалі менше. Повітря, вологе після обіднього дощу, ширило аромат лип, висаджених уздовж проспекту. Я простягнувся на лаві, поклавши газету під голову, безперервно туплячись на палац. Уся місцина була навдивовижу сповнена спокою, який лише зрідка переривався віддаленим шумом мотоцикла, який ганяв десь неподалік.
Рівно о десятій вечора я почув тихий звук, який одразу впізнав: відімкнувся електрозамок дверцят у воротах. Я уважно подивився, але нікого не побачив. Та я точно чув цей характерний звук...
Раптом відчинилися двері будинку Я напружився. Хотілось підвестися, щоб краще побачити, але я боявся, що приверну до себе увагу. Краще вже було лежати, як є. Кілька секунд нічого не було видно потім до дверей піднялися четверо. Вони зачинили за собою двері, потім перейшли садком, штовхнули дверцята, електрозамок яких відімкнули зсередини. То були служки. Вони перекинулися кількома словами, потім розійшлися. Один із них перетнув проспект у моєму напрямку. Мій пульс почастішав. Чи помітив він мене? Навряд чи... Я вирішив не ворушитися. Якщо дійде до мене заплющу очі й удам, що дрімаю. Зрештою, я завітав заздалегідь увечері, мене попередили про відсутність Дюбрея нічого дивного, що я вирішив дочекатися його й заснув. А якщо він повернувся раніше то я пропустив його, поки ходив вечеряти... Я трохи примружив очі, пильно спостерігаючи за поглядом працівника. Дійшовши до тротуару, він завернув ліворуч і став біля автобусної зупинки. Я розслабився на лаві та продовжив терпляче спостерігати за палацом. Автобус прийшов за сім хвилин о 22:13; я переконався, що працівник у нього зайшов. Кінцівки мені затерпли. Довгий час нічого не відбувалося; дискомфорт ставав нестерпним. Я підвівся і тієї ж миті яскраве світло осяяло садок перед палацом: то в залі ввімкнули потужний ліхтар. Я бухнувся на лаву і все тіло знову заболіло. Майже водночас відчинилися двері та зявився Дюбрей. Сталін почав голосно гавкати, плигаючи на радощах. Його господар наблизився до нього. Я почув, як він щось сказав, а потім помітив, як собака натягнув ланцюг. Дюбрей нахилився до пса за мить Сталін уже скакав навколо нього звільнений. Рівно 22:30.