Ну, Михайле, я пішов.
Куди?
Та в читальню.
Гм угу Коли прийдеш?
Пізно. А ти будеш вдома?
Мабуть, ні. Я піду до бібліотеки.
Подивились один на одного Петро не витримав і розсміявся, але Михайло подивився строго.
Чого зявище розчепірив?
Ми часом не зустрінемось, я теж піду в бібліотеку, але Михайло:
Ну, тоді я піду в читальню.
Іди куди хочеш, а я піду до Галини.
На цвинтарі Галина сказала Петрові:
Забігти не міг раніш. Я бачила тебе у вікно, кудись летів, як бізон?
?
Шию вниз і гривою мотаєш. Була в Катерини вирішили відкласти на осінь це.
Та це вона вирішила. А я?
Ти? Ого! Ще скажи мені слово. Ні, справді, куди поспішати.
Змагався Петро. Йому так хочеться жити з нею, він так сумує по ній.
А в ту ніч місяць сходив пізненько таки, а вони й не помітили. Лише півгодини посиділи (а може, й менше), як вдарило другу.
Ну, от знову до ранку, жалібно Галя. А Петро (ой, Петре!) нахиляється ближче, стає, як криця, рука ближче, ближче, як дві блискавки, швидко зійшлися вуста; важко, жарко дихнув на малинові перса. Припав. І враз згадалися слова Іванові: «Те, що під матерією».
Боляче стало. Гладив очи тихенько рукою. Схилились дерева. Тихо.
Боляче стало. Гладив очи тихенько рукою. Схилились дерева. Тихо.
Не правда.
Що Петре?
Нічого.
Усміхнулася, шию руками, тонкими пальцями стиснула, нахиливсь.
Що ти?
Мовчала. Потім:
Катерина нічого не розуміє. Сьогодні знову з Михайлом полаялась, а потім всю ніч біля вікна просидить і спати не буде Ми більше розуміємо. Правда, Петре?
А ніч майнула крилом, як ластівка над водою. Сонце ясно зійшло. Вів Галину Петро обережно.
Такий хороший ти, всміхнулася.
А він зазирав в темні тепер, глибокі очи. Думав:
«І чого у неї очи такі темні стали».
А як прощалися, порожньо було всередині.
Галина до Катерини пішла. Ввійшла. Мовчки сіла. Та вже знала. Ех, серце жіноче. Заспокоїла (як мати дитину):
Спи!
Спить Галина, вві сні обгорнула подушку, Катерина уважно вдивляється в неї.
От рахуба, сміється вісні А далі що ж буде? Може, справді зроблять щось? А мрії у них хороші.
Забурмотіла щось Галя, встала Катерина, накрила пальтом. Читати не читалося, роздяглася, зібралася спати.
Лягла, під голову руки поклала, довго в стелю дивилася.
Михайле Михайле не може вона так любити.
Зве він її твердою, залізною, а не почуває, як іноді залізо те дзвенить і кличе, але як доторкнутися до нього, то завмирає і знову стає холодним і байдужим.
Так було й сьогодні.
Петро застав Михайла вдома, як увіходив, помітив, що той заплющив очи, прикинувся, що спить.
«Ну, хай, подумав, от чудаки!»
Михайло лежав, обернувшись до стіни, і все про Катерину, про Катерину, таку ніжну й хорошу, думка.
Здавалася всім вона такою спокійною, але знав він, опалена вона тим вогнем, що ніколи не дає заспокоїтись, завжди жене чогось шукати: все далі й далі і робить життя радісно отруйним і гарним до болю. Знає він, чого вона така біла і очи чого такі темні стали. Казала:
Ти єдина людина, якої я не соромлюся. Все я тобі скажу. У мене душа злиняла, була вона запашна і ясна, як день весняний, а стала вогка й темна. Іноді я і тебе ненавиджу, і себе, бо погані ми, не такі, як я хочу, не такі, якими будуть колись люди, коли настане та гармонія. Просто дихнути нічим. Але, видно, далеко той час, що я й уявити собі не можу, хоч роблю, будую її, ту гармонію сонячну Я жити хочу. Жити хочу повно, не для майбутнього, а для сучасного. Знаєш, так гарно мені з тобою, а раптом буває, що станеш чужим ти, та й не тільки ти Дома, на селі батько й мати здавалися мені іноді зовсім незнайомими, чужими. Так, ніби я в гостях була. І от після фронту, де багато зосталося таких хороших і рідних, я тепер часто почуваю себе в гостях, ніби я маю скоро піти кудись до нових людей, до нового життя. От, я щира з тобою зараз, а потім буду себе лаяти за це, бо здається мені, що й ти не розумієш мене.
Михайло:
Я тобі допоможу.
Вона:
Я зовсім не хочу твоєї допомоги. Я просто хочу, щоб ти знав, чому я іноді така ворожа тобі і щоб ти тоді не балакав зі мною.
Добре, як хочеш.
І почував Михайло:
Хороша Ех, Катю, погано, коли думки стрибнуть за межу, яку життя встановило.
І згадав знову темні очи й слова вперто бентежні.
Не зігнуся, а зламаюся туди й дорога. Значить, слаба я і ранок далеко
Михайло, перебив Петро його думки, та кинь придурюватися, я ж знаю, що ти не спиш. Ти б одружився з дівчиною, яку любиш?
Просто, любив би і все Не знаю.
Петро одягся й вийшов, а Михайло думав далі.
«Чудні вони всі, сами собі роблять перешкоди, а потім бються. От і Катерина Роби найкраще, наскільки життя дозволяє. Вище голови не стрибнеш все одно. Не треба своїм почуттям давати волю. Треба для себе самого партдисципліну завести. Щоб якби Губком дозволив всякому робити, що він схоче?»
IV
Степи мої, степи мої, такі хороші, хороші, зелені.
Чи дума на вас впала, чи татари прийшли ордою знов, чи огнем вас попалено, пожежею спепеліли, що сумні ви такі, невеселі? Чому квітками ви не ряснієте, чом річкою-стрічкою не вітаєте? Повсихали річки ваші блакитні, погоріли байраки зелені, а вночі вітер не віє, а ранком птахи не кличуть
Чи тебе не орано, не сіяно, чи тебе кинуто напризволяще, що не видно ні жита, ні пшениченьки, що не струниться колос.
От туга впала, впала, сповила, немає ні билини. Лише могили стоять та сумують, хмар виглядають, дощів чекають. Хліба не вродило. У декого ще було, а в декого і хата сіріша стала, і сонце йому не світить. Ґавенятами роти дітвора розкриває. Просить.
А степ чорним сумом вкрився, а степ загорнувсь в сіру спеку, скамянів, застиг.
А небо біле, біле, хмари лише з-за обрію носа показують, хмари не хочуть обтерти промінястий піт на сонці, і він спадає окропом на плечі й спини. Здається, що все заснуло. Земля парує, чорна й суха. Між килимами вузька стежка, по ній суне хмара й звідти долітає монотонне й сонне.
Ходить по селі нужда нужденна, здушує порожні шлунки костистою рукою, ходить по селі, виглядає
Гей-гей, цоб-цобе.
На селі розмова:
Ой, ще й хліб погорить.
Не співає молодь увечері, не сидять на призьбі старі, спльовуючи гіркий махряк, навіть плачу не чути вже.
Сірим порохом вкрите зелене листя, жовта вода болотом стала.
Не виходить молодиця хату мастити й квітками квітчати.
Ех, не виходить.
Виряджала стара Палажка доньку Марійку. Виряджала, казала:
Іди, доню, шукай долі, а нам, старим, тут загибати. Іди, може, чим допоможеш.
Пішла. Узяла адресу тітки Горпини й Данилову, завязала у хустку, заховала.
Місто. Ніч. Вітер. Туман і вогні.
Як поглянеш згори, огненною стрічкою лягло воно рівно, намистом огні над Дніпром розпустило. З неба зорі попадали долі, по землі.
А Марійка все ближче підходить. Чутно вже дзеленчить, дзвенить, диха Величезний млин. Хапає, засмоктує, меле.
Гей, бережися, Марійко. Між колесами руку одірве.
І боязко їй.
Місто. Ніч. Вітер. Хмари. Туман і вогні.
Зупинилась. Адресу шукає. Злякалась. Загубила Данилову й з двох бумажок одна тільки баби Горпини адреса.
Як же знайде Данила: місто велике. Пішла. Хоч недобре про бабу Горпину казали в селі, але більше йти нікуди.
Харківська вулиця, 8.
Відчинила, спізнала, зраділа та: очи швидкі такі, хитрі.
От добре, добре зробила, що приїхала, в нас тобі легше буде. Дунько, Дунько, а йди, принеси чаю
Принесла та, велика, дебела дівка.
Ти вдома сьогодні, потім до Марійки: У мене дівчата наймають кімнати, ти будеш з ними жити.
Заснула Марійка швидко; дівчат не було, ранком прийшли.
Де були, запитала.
Сміялися:
Взнаєш потім.
Скоро тиждень минув, а роботи ще не знайшла Марійка.
Жили втрьох в одній кімнаті.
Дівчат майже не бачила; ранком йшла шукати роботи, а тих цілу ніч не було вдома Тітка казала, що вони роблять на вночішній зміні.
Швидко дні пролітають у місті. От раз увечері каже їй тітка:
Нічого їсти. Десять день вже минуло, а ти ніде нічого. Мені й самій важко. Будь, як хочеш.
Голод з села стрибнув, на вузлових станціях зупинився, а там поїхав залізницею, в місто приїхав. Ліг по вулицях і хапає то того, то іншого
І Марійка боязко спитала:
А дівчата? Чи могла б і я з ними ходить на роботу?
Подивилась гостро Горпина:
Побачимо.
День і другий минає. Ходила, шукала роботи, прийшла стомлена А ввечері баба знов підійшла (хліба дала) і улесливо каже:
Дурна ти, Марійко, та й годі. Якби я була молода. У шовках би ходила, а не то що без хліба. От хочеш, то я Єсть один тут і гарний
Відштовхнула Марійка. Вийшла.
Ходила вулицями довго. Ніч холодна загнала до хати Куди йти? Місто велике, тисячі, тисячі, а Данило один, десь там Горпина чекала вже, знала: повернеться.
Ну, так краще, голубонько, куди підеш? Куди Знай, я їсти не дам, бо немає і всміхнулася криво: Жалію тебе я А то б я давно І не панькалася з тобою; родичка ти
Вечір. Вітер. Свистять зморшками вкриті уста й гадючаться пальці старечі.
Ну, не бійся, дурна, як хочеш. Харч мій, кімната, а жити будеш гарно. Не бійся, зроблю так, що нічого не буде. Ну?
Відвернулась мовчки Марійка. Ще ніч, іще день.
Слухай, слухай, Марійко Не їла ти нині, я й кімнату віддам: тут одна сама проситься. Ти ж вродлива: багато даватимуть. Ну?
В голові не було ні думок, ні бажання.
Все одно Ах, все одно.
Сталося
Билася, рвалася, та, як звір, важким тілом на неї впав.
Залишив на столику гроші.
Не впізнала спочатку, а коли вже виходив, згадала; той, здається, що з Данилом приїздив у її село. Хотіла гукнути, спитати про Данила. Злякалась. А може, він не впізнав? А може, вона помилилася
А вітер хрястів залізним дахом, і билася ніч чорним крилом у вікно.
Головою в подушку впхнулася.
Даниле, Даниле, плакала.
Цілий день ходила з кутка в куток, а над вечір тітка Горпина:
Ну, Марійко та глянула мовчки. Як хочеш, Марійко, губити вже нічого, а з тебе карбованця вдень. На завтра ще хватить. Як хочеш
Ну, Марійко та глянула мовчки. Як хочеш, Марійко, губити вже нічого, а з тебе карбованця вдень. На завтра ще хватить. Як хочеш
Знову ходила, шукала роботи. Не знайшла.
Ти розміркуй: будеш десь там робити за дванадцять, пятнадцять карбованців в місяць, і робота важка. А в мене, сама знаєш На дівчат подивись, як живуть Розпитай
І приводила знову.
Знову плакала Марійка, а подруги байдуже дивилися. Так було колись з ними.
Звикне.
І звикла Марійка: людина до всього звикає, та скоро пішла від Горпини, бо взнала, що та три бере, а на неї один витрачає; не вигідно.