Невідоме Розстріляне Відродження - Антология 9 стр.

 Зараз.

Вийшла через пять хвилин.

 Години три вже провадимо ревізію майна. Зараз ти знаєш, яке свинство. Хведько завжди пустує. Догрався. Коли ми перевіряли майно, він мене всю борошном обсипав. Ну й показала я йому: тепер сидить і промиває носа. І чому вони завжди зо мною пустують?

Петро співчуває. Петро цілковито співчуває їй, але хай вона відкладе цю справу, бо сама бачить, що сьогодні нічого не буде. Йому треба сказати їй щось.

Галина зробила страшні очи й сказала категорично, що він баламута, волоцюга і ледащо, але вона все ж таки задля нього справи не кине, і Петро зажурено побрів до залі.

Тут вже збиралися до чергового сеансу, і його, як безбілетного, витурили.

Довго чекав він Галину на вулиці, але вже й після третього сеансу вийшли, а її не було. Побачивши, що гуляти вже пізно все одно та й їсти хотілося дуже, пішов додому.

Хлопці ще грали в очко, бо Данило мав їхати завтра на село, до матері, а з ним Іван і Андрій, а їм треба було одігратися

Петрові було прикро, чи тому, що день змарнував, чи тому, що не пішов з Галею на цвинтар. Петрові видається негарним, що його тягне на могилки і там з якоюсь чужою дівчиною, зовсім не нашою, так, як хлопці, качатися по траві. От і Данило часто приходить з хлопцями туди, а прийде, починає розповідати про все, як, хто, з ким і коли.

Коли ж Іван зачіпав Данилову Марійку, то сердиться Данило, а Михайло каже:

 Бачиш, Данило, як про всіх, то можна, а як про Марійку, то ні. Вона ж така сама, як і всі. Хлопці більше додержують логіки, аніж ти: всі дівчата баби і кончено.

Данило з Петром радиться, як Марійку з села вивезти.

 Знаєш, я все вперед іду, а вона там репаною зостанеться.

 Сам ти репаний.

Ні, справді таки, не даремно Катерина не любить хлопців. І зве їх павіянами. А може, й ні? Ну, чому б і йому не піти було сьогодні з Галею. Може, й справді це забобони міщанські і чому, коли він питає Михайла, той лиш осміхається і нічого не каже на це. Ніби знає щось певне.

Ні, Галина таки не пішла б, вона хороша. А що ж там поганого?

Так і заснув Петро, не додумавши до кінця.

Прокинувся, вже світало. Хлопці зачиняли вікно й лягали спати. Було душно й нудило від махряку. Вийшов Петро на вулицю. Вже молочниці молоко розносили, й перші трамваї загули.

«Гарний ранок»,  подумав, засміявся, потім згадав Галину. «А-а». Мотнув головою, озирнувся злякано, чи не помітив хто думок його?

Незчувся, як опинився коло Галиної хати. Вікна були зачинені. «Спить»,  подумав і здивувався чого він тут, махнув рукою.

 Ну, тепер вже канка.

А сонце рожево сходило, і день був молодий і зелений.

В комуну повертатися не хотілося.

 Ану їх. Прийду пізніше, коли вони вже поїдуть.

III

Де там не чути! Чула добре й голос, що від нього в грудях болить. Була, як коло перелазу скрипіло. Чула все.

Де там не чути! Чула добре й голос, що від нього в грудях болить. Була, як коло перелазу скрипіло. Чула все.

Ет! Клята дівка не відгукнулася та ще й на нічку звертає. А ніч таки зовсім не страшна. Така тиха, така ясна. А листя на тополі білою стрічкою грає й перегукується срібними дзвониками.

 Чого там боятися справді? Вийди, ой вийди.

 Знаємо ми. Знаємо, чого хочеш, а що не зрадив нікого, так певно пригодоньки не було ще. А чому вдень не приходиш, ночі темної ждеш?

Так-таки й не вийшла Марійка вчора й даремно чекав її Данило до півночі. Марно й тепер виглядає її серед натовпу, що зібрався послухати лекцію.

 Чи давно я тому Данилові ляпасонів давав, щоб воно кавунів не крало, а тепер диви студент, в пансні приїхав,  здивовано каже дід Юхим і крутить головою.

 Та що й казати, чи давно покійний Левко, ще як у місто збирався їхати, по тому-таки місці, де ноги ростуть, давав синові березової каші.

 Чи давно той Данило горобців без штанців драв, а стара Левчиха плакалася, жалілася на ввесь світ білий, що дав її Бог такого розбишаку?.. Ніби вчора було, а тепер

Стара не знає, де й покласти сина, чим нагодувати, як посадовити,  он лекція ще не почалась, а стара вже чекає на хлопців.

Хлопці ж розташувалися на сцені Сельбуду.

Похідний чарівний ліхтар ілюстрував Данилову лекцію, Андрій і Іван були за асистентів. Їм нестерпно хотілося туди, за стіни, де літня ніч і дівчата.

Глядачі слухали уважно. Інколи подавалося репліку й робилося критичні уваги.

 Американська машина жне, одразу й молотить та одвіває; так що прямо із степу до амбарів везуть збіжжя.

 Ловко придумана, от чортові німці, зауважив хтось, а дядько Кіндрат (той, що коло Семена кривого над балочкою сидить), відомий безбожник на ціле село, вів тут-таки серед бабів антирелігійну пропаганду. Він підвівся й запитав доповідача:

 А правда, їдять його мухи з комарами, що мириканці впразнили Бога і дощ сами роблять?

Данило почав був розповідати про це, але на дверях зчинився галас і метушня.

 Що там таке?

Та пусте: дівчат парубки не пускають.

 Чого ж не пускають?

 А навіщо їм? Все одно нічого не розуміють,  крикнув голос з юрби; а комсомолець Семен сказав Данилові:

 То парубки їх на вулицю тягнуть, от і не хотять, щоб ходили сюди на збори. Ми тут з ними по цій роботі агітацію повели. Та й справді кінчайте, бо пізно  додав він несподівано.

Скінчилася лекція опівночі, розходилися, жваво розмовляючи.

 Хай так, коли й так. Але ні.

 Трахтор От в Миколаївці потрахкав півроку, а потім тпру  казали старі, сумнівно хитаючи головами.

 Чорт би тебе подрав, Данило, затяг до світу,  сказав Андрій.  Саме піти б погуляти з дівчатами.

 Не можна. Тутешні хлопці з вулицею якраз боротьбу провадять.

 Ет, боротьбу. І тут від кампаній спокою немає. Це ж дурниця бути на селі і з дівчатами не поспати.

 Ходім краще чай пити, мабуть, стара вже приготовила.

А вулиця ще гула.

 Той білявий Іван, що ліхтарем наводив, все ліз до мене вчора.

 Я йому показала.

 І-і-і, брешеш!

Їй же богу!

 А Данило вчора гуляв, гуляв та й подався додому, а ще рано було.

 Додому? Якраз, він до Марійки пішов.

 Не даремно ж очи на неї пулить.

 Та вони вже давно гуляють.

Юрба посунула на край села. Знову зірвалися співи вгору. Голосно плакав голос дівочий, спів тулився до теплої землі.

Боялися тої ночі матері за дочок своїх (самі колись дівували). І справді, чого тільки не буває в ясні місячні ночі.

А місяць доліз до середини неба і спіймав білою рукою дві постаті.

Гай-гай, забула ти, певно, дівчино, що в піснях співається? Притулилася до парубка, вже й коси розплелися. А той відшукав своє, припав поцілунком, ніби хто його голову цвяхом прибив. Пє. Загорнувся хмаринкою місяць, згадав краще буде Ай, ні. Зовсім темно стало і нічого не розбереш, чи одна там постать, чи дві.

А коли ранком вітер злякано (чи не проспав?) розкидав хмари, щоб сонце ясніше зійшло, лише тоді переліз Данило загату й майнув Кирячковими городами, а друга постать подалася саме туди, де жила Марійка.

Для Данила місяць швидко минув, а хлопцям через дівчат були неприємності. Почали парубки на них скоса дивитися, навіть бити збиралися, а осередок нарікав, що Андрій і Іван усю їм роботу нанівець звели, бо вулиця тепер гула, аж ревла.

Данило в місто листа писав.

«Петре, через два тижні їдемо додому, побалакай з Катериною, з Галею, чи не може Марійка зупинитися в них, бо я хочу, щоб вона поступила до робфаку. Приїду я через два тижні, а Марійку випишу потім. У нас посуха, певно, що хліб погорить Хотіли було ще на місяць залишитися тут, та хлопці чомусь не ладять з осередком. Чекай. Данило».

Петро, прочитавши, сказав Михайлові:

 Треба перебиратися, бо коли приїдуть хлопці, побємося.

 Ну, тепер, буде легше, Дмитро ж перебрався.

Було літо. Листя біле, як мертве, лише ввечері було трошки легше дихати. Дніпро лисинами вкрився і ховався від спеки в піски. Хто не виїхав, ходив, як сонний, в клубі відбувався ремонт. Зрідка забігав Дмитро. Він такий зайнятий. На посаді з самого ранку. Прийде додому, попоїсть і знову туди, приходить лише ввечері, навіть не висипляється. А роботи-то скільки. Ну, то правда, він сам себе навантажує, бо гадає на осінь бути за секретаря в газеті.

 Карєру, виходить, робиш,  спитав Петро.

 Ну, яка там карєра. Одружився, то й треба якось жити.

 А портфель в тебе гарний

 Да, брат, діловою людиною став,  сказав Дмитро.  Нужною людиною.

 Нужник, значить,  спитав Михайло.

 Ну, як сімейні справи?

 О, нічого. Добре. По столовках бігати не треба. Женися, Петре, не прогадаєш.

 А як з потомством? Чи не розгубив козацької сили по могилках?

 Я? Якби тобі стільки абортів зробили, як Ніні, то ти б знав. Біда мені з нею; мені вже й нецікаво, а вона всю ніч спати не дає.

І Дмитро розійшовся; а як вона його пестить, ого-го

 Сволоч ти,  сказав Петро.

 Чому ж то?

 Навіщо ти мені оце розказуєш.

 Коли тобі не цікаво, то я  образивсь Дмитро й пішов.

 А даремно ти не дав йому добалакати до кінця,  сказав Михайло,  цікаво було б послухати.

 Послухаєш такого типуса і здається сам робиш щось погане.

 Ну, то невідомо, як ти будеш робити. Всі ми врешті в старому болоті борюкаємося.

 Ех, правда Знаєш, мені часто уявляється така картина, свинушник. Ми всі стоїмо там по коліна в болоті. Є десь сонце Є Бо пробивається крізь щілину й навіть болото золотить, а навколо в теплому багні лежать свині і задоволено хрюкають. Їм добре, немає у них ніяких думок і сумнівів. Почнеш їх розбуркувати, так вони тебе ідіотом назовуть. Ти не думай, що вони за старе тримаються. Це невелика б біда була, але вони нюхом добре чують все нове й свіже, переможне і лізуть туди, несучи за собою свій свинушник.

 А, чорт з ними. Ти вже користуєшся термінами Катерини.

 Катерини. Вона каже, що в наші часи якщо хочеш бути незламаним, не треба себе звязувати ні любовю, ні дружбою, бо однаково це стягне тебе у свинушник. Чудна вона, бентежна така, самотна, та здається мені, що вона когось любить.

 Справді?  жваво спитав Михайло.

 Вона нікому не скаже.

 Ех, Петре!

 Що?

 Нічого, то я так.

Встав, а Петро більше розумів, аніж Михайло думав.

 Чудаки. Тільки мучать себе.

 Тут до тебе Галина заходила, цидулку принесла,  сказав Михайло, подаючи записку.  Там Галина кликала іти в степ «бо в степу вітри буйні-буйні», а «літо таке хитре».

Осміхнувся Петро й заховав у кишеню.