Так Підем Але попереду я вас поцілую
Цілуйте прошептала Марія Павловна і схилилась до нього.
Аполлоній Падолист
Справжнє прізвище Олександр Варавін. Інші псевдоніми: Аполлоній Листопад, Олесь Топаз. Народився 1899 р. в с. Боголюбівка на Катеринославщині. Був сотником армії УНР, після поразки Визвольних змагань опинився разом з іншими вояками в таборах інтернованих у Польщі. Там взяв участь у літературно-мистецькому товаристві «Вінок», друкував на початку 1920-х поезії та оповідання в часописах «Веселка», «ЛНВ», «Залізний Стрілець», «Рідний Край», «Нова Україна».
У 19221924 рр. О. Варавін навчався у Подєбрадах. У 1931 р. видав у Празі збірку поезій «Земля і сонце» під псевдонімом Олесь Топаз. На початку 1930-х друкувався в журналах «Нові Шляхи» та «Промінь».
У 1932 р. виїхав в Україну. Там його, як і всіх інших поворотців, репресували.
«Підем, Панно, у простори»
Підем, Панно, у простори,
Де мажорний вітра подув
На безводній хвилі ходить
Переходом, як на морі
Підем далі, там де луни
Вічно-юних передзвонів
Невгомонним срібним тоном
Зунісонять наші струни
«О, не бійсь, що розпустила»
О, не бійсь, що розпустила
Темні крила ніч над полем
Доокола тільки колос
Та твій голос легкокрилий.
О, не бійсь, що зорять зорі
Сріблозорим переблиском,
Як барвисто, ряснолисто
Слів намисто нижеш скоро.
Трель
Сну нема Думки кружляють,
Відлітають в інше місце,
Де в колисці променисті,
Перлочисті мрії сяють
Подивись які величні,
Довговічні і ментовні,
Злотомовні, щастям повні,
Безгріховні, блискавичні.
Скоро ранок зійде сонце,
У віконце кине промінь
Збудить пломінь в легкий спомин.
І відгомін мовить: сон це?
Ні, не сон, а барвні трелі
Невеселі з серця линуть
Українять, волю чинять,
В борні гинуть, як об скелі.
Чуєш грають перед ранком
Колисанку в снах мелодій?
То свободні, хороводні
Линуть оди вже над ґанком.
Ах, скоріше ніч втікала б,
Заплітала б чорні коси,
Впали б роси голі й босі
На покоси мандрували б
О, прислухайсь трелі грають,
Вибивають злотодзвонять
Сум хоронять, сміх боронять,
Передзвонять, перлосяють
Майовий сонет
Майовий сонет
На хмари вітер налітає
І з ними бавиться в танку:
То їх розгонить, то збирає,
То кожній звяже по вінку.
То обнесе по всіх країнах,
То в роси їх перелива
То непомітно розсіва
На білосніжних верховинах.
Хотів і я так налітать.
Уста вродливі цілувать,
Побачить дно очей вабливих
Але холодним зором ти
Гасила мрії золоті
При наших зустрічах журливих.
Сумління
Ходім в сумну, нелюднену пустелю
Величні сфінкси там стоять.
В них люди віковічно сплять
Ми там збудуємо оселю;
Ходім скоріше Постривай,
А Рідний Край?
Ходім в буйне, шумно-веселе місто,
Де в день і в ніч кипить бенкет.
Там не голосить кулемет,
А гра оркестра урочисто.
Ходім скоріше Постривай,
А Рідний Край?
Ходім туди, де вічно сяють зорі,
Де вічно шелестить трава.
Де сонце сяйво розлива.
Не утікаючи за гори
Ходім скоріше Постривай,
А Рідний Край?
Непоборність
Нехай моє серце кліщами шматкують.
Нехай підбирають всі скарби надій,
Тебе, люба Пісне, вони не вгамують:
Співай і радій!
Най всюди шумують шалені буруни,
Най люто зривають пелюстки лелій,
Укохана Пісне, налагоди струни:
Заграй і радій!
Ну, що ж як колиску твою потрощили,
І спокій вечірній стривожено твій?
А ти, рідна Пісне, збери свої сили:
Блукай і радій!
Нехай світлу правду окружать пітьмою,
Нехай моє серце зариють у гній
Ти, Пісне, до серця прийди із псальмою:
Ридай і радій!
Мрії
Де ви розгублені, мрії улюблені,
Повні солодких надій?
Чи над дорогою, вбиті тривогою,
Тлієте в купах, як гній?
Мовчки вмираючи, тихо зідхаючи,
Бачите пишнії сни?..
Мрії улюблені, нащо ви згублені
Напередодні весни?
Ні, ще зосталися, в віру вкохалися,
Повні найкращих надій
Голі, грабовані, та не вгамовані
Рвуться невтримано в бій
Мрії збентежені, кровю змережані,
Серце не руште моє!
Будьте спокійними, ясно-надійними,
Поки дзвін гучно не бє
Мрії схвильовані, ненагодовані,
Линьте в зруйнований край,
І над убогою вдарте тривогою,
Викличте в людях одчай!
Мрії укохані, мрії сполохані,
Повні бентежних надій,
Ось хуртовиною над Україною
Помста задзвонить на бій!
Осінні сонети
ІІ
Високі гори, а на них
Трава шовкова зеленіла,
І в мрійних думоньках своїх
Про день весінній шелестіла
Ось несподівано мороз
На гори з снігом приблудився
І на траві тій розстелився,
Не бачачи прозорих сльоз
Так серце радісно замліє,
І восени коханням мріє,
І бачить ясно-мрійні сни.
Та вмить чиїсь холодні очи
Убють серденько серед ночі,
Як сніг траву ту восени.
IV
В долині гір тече ручай,
Бринить, бючися об каміння
І чути хвилі шепотіння,
Яка тече в далекій край.
Та прийдуть холоди осінні.
Без жалю в лід ручай скують
І буде рідко коли чуть
З під льоду хвилі голосіння.
Так серце вліті засміється.
У ньому пісня пронесеться
Про всю красу весняних днів,
А осінь з нічкою сумною
Обгорнуть серденько журбою
І замира веселий спів.
Таємність ночі
IV
В долині гір тече ручай,
Бринить, бючися об каміння
І чути хвилі шепотіння,
Яка тече в далекій край.
Та прийдуть холоди осінні.
Без жалю в лід ручай скують
І буде рідко коли чуть
З під льоду хвилі голосіння.
Так серце вліті засміється.
У ньому пісня пронесеться
Про всю красу весняних днів,
А осінь з нічкою сумною
Обгорнуть серденько журбою
І замира веселий спів.
Таємність ночі
Вже пізня ніч Блідіють зорі,
Літає місяць межи хмар.
Тополі в темному уборі
Стоять, як постаті примар.
Вже пізня ніч та щось не спиться.
Ворушать голову думки.
Проносять молоді роки
І все, що тільки тепер сниться.
Вже пізня ніч, а сну нема
Невже ж це знову все вона
Вночі думки мої тривожить?..
Заглянув місяць у вікно
Й, здається, мовить про одно:
Не спи!.. Будь стійким на сторожі!
Я дужий
Я відбивсь від людей, втік за місто й доріжкою
Між ланами самотній подався ген ген
Там надхненні пісні я ніжніш кую,
бо там дійсний соняшний день!
Тихо вколо, лише жайвори перелякано
Поринали все глибше в бездонну блакить,
Усміхнулося сонечко маково
і за обрій на сон спішить
Покотилось, сховалось на цілу ніч сонечко,
Хмарка жменею сипле сріблясту росу,
Посплітались пісні жайвороночків
у вечірніх згуків красу
Я відчув, що в тих ніжно-вечірніх мелодіях
Мого чуйного серця акорди бринять,
І щасливий, щасливий сьогодні я,
бо я дужий! Незчисленна рать!
Антін Павлюк
Народився 1899 р. в Острозі на Волині. Закінчив гімназію. У 1922-му приїхав до Праги. Навчаючись на філософському факультеті Празького університету, заробляв на життя, граючи на саксофоні у нічному барі. Він хворів на сухоти і лікувався у санаторії під Прагою.
У 1925 р. А. Павлюк організував літературну групу «Жовтневе коло», яке мало сентименти до СРСР, редагував альманах «Стерні». На початку 1929-го, розчарувавшись у тому, що його не визнали критики, вирішує кинути писати. А в 1932 р. виїхав до СРСР, оселився у Харкові, але після 1934-го сліди Павлюка губляться. Як і решту реемігрантів, його репресували.
А. Павлюк дуже продуктивний автор, друкувався у багатьох журналах на еміграції: «Промені», «Митуса», «Поступ», «Веселка», «Шлях», «Універсальний журнал» та в УРСР «Нова Громада», «Глобус», «Всесвіт», «Знання», «Червоний Шлях», «Життя й Революція», «Зоря», «Студент Революції», «Західня Україна», «Плужанин», «Молодняк».
У 1919 р. видав в Острозі поетичні збірки «Сумна радість», «Будуччина» і «Вінок», а в Олександрії «Акорди» (під псевдонімами Т. Блукач і М. Недоля), а відтак уже в Празі «Життя» (1925), «Осінні вири» (1926), «Біль» (1926), «Пустеля любові», «Лірика» (1928), «Полин» (1930), «Reliquaire» (1931), «Ватра» (1931), збірку оповідань «Незнайома» (1922).
Змрок
Золота, прозора далечінь
Молодість моя і віра рання
У ранкову, теплу сонь і синь
дівчина весна!.. кохання.
І нічого Не такий бо вік.
Спів до місяця виття собаче
тільки кров і злісний дикий крик,
тільки кращого і кращої не бачив.
Вибивавсь з дитинства забував кохати,
і по карті карту програвав
щоб на землю всі шляхи, мов ґрати,
щоб горіла тільки голова.
Твоє лоно
Смола й суниці Височінь тече
тече: розтоплена, глибока, повновода.
День верховіття золотеє тче
промінням вимережує обводи.
Ну, що б луна! Так тихо. Така сонь
Лежу. Думок нема, як в небі ці хмарини
і вільно так. Не те, щоб на припоні
Я просто повінню безкраєм світу нині.
Та вічно би було цієї колії,
цієї теплої безодні нам щасливити.
Коліна теплії твої уста твої
Тече безмежність жилами, лінива.
Смола й суниці тепла колія
дня золотого і невже ж холонути?!
Заплющив очи У колисці я
Смола й суниці тепле твоє лоно.
«Небо, як синя квітка з паперу»
Твоє лоно
Смола й суниці Височінь тече
тече: розтоплена, глибока, повновода.
День верховіття золотеє тче
промінням вимережує обводи.
Ну, що б луна! Так тихо. Така сонь
Лежу. Думок нема, як в небі ці хмарини
і вільно так. Не те, щоб на припоні
Я просто повінню безкраєм світу нині.
Та вічно би було цієї колії,
цієї теплої безодні нам щасливити.
Коліна теплії твої уста твої
Тече безмежність жилами, лінива.
Смола й суниці тепла колія
дня золотого і невже ж холонути?!
Заплющив очи У колисці я
Смола й суниці тепле твоє лоно.
«Небо, як синя квітка з паперу»
Небо, як синя квітка з паперу.
Ліфтом нагору. Журавлі кличуть.
Місяць: Пєро з-поза хмари-портьєри
Рококо-запудрованим гляне обличчям.
Листи коханок тліє листя бульварами.
А вітер дням: літа згаслі парфуми.
Біля фонтану останній парі
Скрипка з кафе так сумно.
Сяду невпопад. Не до свого трамваю.
Листа до коханої в скриньку не вкину.
Щось мені нині а що? Не знаю.
Дуже хмільна і терпка година.
Осіннє
Синій холод осінній, дзвінкий
і далекий такий, далекий
Залишили лелеки шляхам у вирій
суму співи: й лани гомінкі
залишили певно лелеки.
Знов у вічність простору несе
ясний серпень плоди й колосся
Та знову мені, як на се
чи дитинства, чи болю збаглося
Гей, луно кришталева! Лети!
Стерні, струни, хмарини, простори
павутинить так срібно світи
літо бабине Лагідним зором
на сніги, на чорні вітри
на морози і хугу злую
вечір співом сумної сестри
так тривожно, чуло нудьгує.
Осінні бульвари
Той вічний ляк дзвінків осіннього трамваю,
коли далеко скверами луна,
а зблідлі зорі тужно допивають
крихкого, гострого, як спомину, вина.
Нічного міста привиднії тіні
Заграва угорі Немовчний, вічний гуд
а кожна жінка жінка без дитини
така смутна. Вже осінь тут ось тут.
У вирій дні. Дзвінки осіннього трамваю
обличчя любі! Нам віками путь
Еллада Картаген і Рим у сивій далині безкраю,
що нашу тугу та безсилля пють.