Знайшли малого й пішли з ним до їдальні. Він дозволив матері обняти себе, Вокурці потиснути йому руку, взяв подарунки, зрадів хусточці й чоботям, а про розпяття сказав:
Воно мені не потрібне. В нашому полку в таких речах немає потреби! Віддав його матері й додав: Думаю, воно потрібне тобі!
Тієї миті малий заговорив роздратованим голосом свого батька, вахмістра Состена. В їдальні було повно галасливих солдатів. За буфетом на стіні, понад поличками з різнобарвними пляшками висів імператорський орел, прикритий прозорою вуаллю, а над ним надміру великий і виразний портрет короля, що повернувся на трон. Його добродушне і байдуже обличчя, обвислі жирні щоки і напівзаплющені очі видавалися ще дальшими і туманнішими, ніж завуальований орел із лискучої латуні. Здавалося, ніби портрет короля сам укрився вуаллю, а вуаль над імператорським орлом була тільки летким туманом.
Навколо на всіх столах солдати, тверезі й напідпитку, розмовляли про імператора; спянілі навіть вигукували від часу до часу: «Хай живе імператор!» Малий Паскаль розгорнув перед собою хусточку і сказав удавано низьким голосом:
Усі кажуть, що імператор повернеться! Нам наплювати на Бурбонів! і показав своїм малим пальцем на портрет короля на стіні.
Він не повернеться, запевнив швець Вокурка. Я хотів тобі ось що сказати: якщо хочеш, можеш піти з нами, з матірю і зі мною, на мою батьківщину.
Навіщо? запитав малий. Імператор скоро повернеться. Це кажуть усі!
Анжеліна мовчала. Слухала, як солдати навколо розмовляють про імператора. Імператор не був мертвий і забутий, він жив у серцях солдатів, які щодня чекали його. Тільки вона вже не чекала його, тільки вона могла вже не чекати його.
Анжеліна помітила, що їй і Вокурка, і син стають чужими, тільки-но вона думає про імператора. Так, її син тільки тому видавався їй рідним, бо з любовю говорив про імператора. Боячись, що може виявити свою збентеженість і зректися своєї постанови йти за Вокуркою, вона сказала:
Ходімо!
Підвелася, поцілувала сина в щоки, чоло й руде волосся і обернулася, щоб іти, перше ніж Вокурка встиг підвестися.
По дорозі він, трохи переляканий, невпевнений і кволий, розмовляв з Анжеліною. Казав, що солдати дурять себе, вони не знають світу великої політики і тому вважають, що імператор повинен повернутися. Але, навіть якщо припустити, що солдати мають слушність і імператор повернеться, це все не повинно їм обом, Анжеліні й шевцю Вокурці, заважати почати нове життя в далекій країні, чимдалі від заворушень, що їх спричинили великі в цьому світі, хоча страждають тільки дрібні.
Так-так, погоджувалась Анжеліна, але вже не вірила цим словам.
Удома вони побачили мешканців: дрібного ремісника, візника і лакея, що стояли перед дверима. Сталося щось незвичайне, і Ебам Поччі, а з нею й Вероніка Казимир повернулися. Проте обидві нічого не розповідали, тільки спитали про Анжеліну і врочисто заявили, мовляв, повернулися, бо «починається зовсім нова доба».
Вероніка Казимир анітрохи не змінилася, так само й Ебам Поччі. Ніхто не наважувався запитати, де обидві жінки перебували так довго. Лише бачили, що обох жінок можна впізнати з першого погляду і вони повернулися додому без ніяких змін: Ебам Поччі зі своєю незмінною, кістлявою, страхітливою худезністю, яка все-таки випромінювала довіру, і мадемуазель Казимир з усією своєю незмарнілою, круглою і все-таки проворною огрядністю.
Нікуди ви не підете, мовила Вероніка шевцю Вокурці. Ви втратите всяке право на пенсію, якщо підете, а імператор повернеться. Як правда, що мене звуть Вероніка Казимир, так правда й те, і про це ще знає цілий світ, що я пророчила імператорові битви, перемоги і поразки. А тепер я бачу, що він скоро повернеться, і тут уже нічого не зміниться.
Вероніка Казимир казала це все аж ніяк не легковажно. Вона дала ще й доказ. Дала доказ у присутності всіх мешканців дому, сусідів з кварталу, яких запросили або які самі нагодилися, а також багатьох чужих людей, які замислено, з вірою і радісною надією зібралися в кімнаті шевця, ба навіть у вестибюлі, дехто мусив чекати й на вулиці. Дала доказ завдяки неспростовним картам. Щовечора повторювала:
Імператор готує свій відїзд. Його супроводять тисяча сто чоловік. На них чигають багато небезпек, але всі ці небезпеки розвіються й розпорошаться перед імператором. Усі брами відчиняться перед ним. Народ радісно вітає його. Він перемагає, перемагає! Він іде, іде!
А потім? запитував інколи швець Вокурка. Що буде потім?
Цього я не бачу, відповідала Вероніка Казимир. Збирала карти і проворно викочувалась поміж живоплотами пройнятих повагою слухачів.
XII
Якось увечері (весна давно вже дала перші призвістки, але невдовзі знову поступилася немилосердній відродженій зимі) Анжеліна почула, як деревяна нога Вокурки, що повертався додому, стукотить по бруківці перед домом сильніше, проворніше і гучніше, ніж в усі інші дні.
Вокурка зайшов геть засапаний. Надворі періщив град, і мокрі зернинки засіяли йому плечі, а з єдиного чобота стікала вода, утворивши велику чорну калюжу. Скинув капелюха, зупинився в одвірку й проказав:
Анжеліно, тож таки правда! Завтра він прийде! Король утікає!
Анжеліна підвелася. Вона сиділа на ослінчику й чистила картоплю, а тепер картоплини, гуркочучи, розкотилися по підлозі.
Він прийде? перепитала вона. Завтра? І король утікає?
Він прийде! повторив Вокурка. І, хоча цієї миті він знав, що втратив Анжеліну, сказав утретє радісним голосом зі щасливими сяєвом на обличчі: Він іде! Це вже точно!
Цього вечора Вероніка Казимир не прийшла. Мешканці будинку, сусіди і чужі люди приходили й запитували про неї. Вона не прийшла. Двері Ебам Поччі теж були замкнені.
Невже це правда, що він іде? запитала Анжеліна.
Завтра він прийде, достоту завтра! відповів Вокурка.
Їли вони мовчки. Обоє були щасливі і водночас нещасні, піднесені і водночас пригнічені, радісні й водночас засмучені. І не могли б сказати, чому вони були щасливі і водночас нещасні, піднесені і водночас пригнічені, радісні й водночас засмучені.
Обоє лягли спати. Проте не спали. Кожен пильнував, сподівався і думав, що інший спить.
Коли засірів ранок, Анжеліна тихо підвелася. Вона думала, що не розбудила Вокурку. А він, проте, не спав. Він добре бачив, як вона підвелася. Бачив, як вона швиденько помилася і вдяглася. Ще раз підійшла до ліжка й поцілувала його. Швець відчував, що це останній поцілунок, але не ворушився. З напівзаплющеними повіками дививсь, як пішла Анжеліна, і знав, що вона вже не захоче повернутися.
Вокурка не ворушився. Він помер. Колись він утратив ногу задля імператора, а тепер утратив задля нього дружину.
Через шість тижнів він дізнався від Ебам Поччі, що Анжеліна знову в палаці імператора. Він одразу пішов до неї. Вони зустрілися, Анжеліна вийшла до нього, він чекав її перед огорожею.
Добрий день! привіталася вона. Добре, що ти захотів побачити мене.
Анжеліна була в лівреї імператорської челяді темно-синій сукні, білому фартуху і блакитному чепчику. Вона видалася Вокурці гарною і чужою. Він сказав:
Анжеліно, я прийшов ще раз запитати, чи ти хочеш піти зі мною?
Ні! відказала вона, наче ніколи не казала: «Так, хочу!»
Анжеліна сказала ці слова не менш радісно, ніж казала тоді: «Так, хочу». Швець упізнав її, то була Анжеліна. Вона ніколи не була йому дружиною, бо завжди належала імператорові, тільки імператорові.
Почав накрапати легенький дощик, що потроху посилювався. То був теплий, добрий, майже літній дощик. Вокурка дививсь, як намок одяг Анжеліни, чув, що дощ шарудить дедалі гучніше, бачив, як вона стоїть безпорадно, і знав, що їм уже нема про що розмовляти.
Прощавай, Анжеліно! тільки й сказав він. Раптом я буду тобі потрібний, я не поїду додому, а чекатиму, поки знову стану потрібний тобі.
Вони подали одне одному руки. Обидві руки були мокрі від дощу, і не відчувалося ніякого тепла в тих руках. Здавалося, ніби обоє обмінюються дощем. Анжеліна дивилась, як Вокурка важко і обережно покульгав від неї і зник за пеленою дощу.
XIII
Велике збурення панувало в усій країні, але ще більше, дарма що зовсім інше, панувало в палаці серед придворних імператора і навіть серед челяді. Всі великі події, які тоді відбувались у світі і до яких готувались, спричинив і викликав сам імператор Наполеон. Імператор був великий і поривний, натомість світ хотів лишатися малим і зосередженим, таким, як був. Слуги імператора нічого не знали про страх, який він поширював у світі. Їм був відомий тільки страх, який імператор спричиняв у палаці. Звичайно, слуги поблизу великого імператора мали менше значення, ніж королі, його вороги. Але слуги жили навколо імператора, чули щодня його голос, ловили його ласкавий чи гнівний погляд, ніжну відзнаку чи похмурий проклін. Тому його випадковий погляд, добрий настрій чи лихе слово вони, на відміну від світу, називали важливими подіями. А світ уже готувався до війни через страх перед Великим і Поривним. Натомість двірська челядь готувалася до переїзду імператора з Тюїльрі в Єлисейський палац. Двірській челяді переселення, яке вирішив здійснити імператор, видавалося важливішим, ніж війна, до якої вже почали готуватися з ним країни світу. Атож, якби Вероніка Казимир, знову утверджена на колишній посаді та в колишній гідності, не провістила на картах наближення війни, челядь імператора не мала б і думки про світ, небезпеку, смерть і життя. Але всупереч пророцтвам Вероніки Казимир і незважаючи на те, що лихо вже простерло свої похмурі крила над домом імператора, імператорські слуги не відчували його наближення, тобто й далі відчували лихо поблизу тільки тоді, коли імператор гнівався, і бачили, що воно далеко, коли в імператора був лагідний настрій. Придворні зі щирим завзяттям почали готуватися до переїзду. Намагаючись пояснити переїзд імператора, вони висували різноманітні, і то хибні причини. Одного вечора напередодні переїзду до іншого палацу за дванадцять годин до відїзду імператора слуги зібралися для докладного звіту в залі перед Веронікою Казимир. Унизу вже чекало дванадцять карет для багажу і челяді. Слуги востаннє а вони й не здогадувалися, що це остання вечеря, їли у великій залі. Розмовляли не про що інше, як про переїзд. Хтось твердо наполягав, що імператор переїздить, бо післязавтра приїздить із Відня його дружина, а в Тюїльрі вона не досить почувається в безпеці; ці слова хтось інший заперечував. кажучи, що це неправда, імператор, без сумніву, прагне лише вдати, що переїздить, і то щоб ошукати й завести на хибний слід шпигунів підступного міністра поліції, якого він ненавидить; третій заявляв, що він точно знає, і то від камердинера самого імператора, що Наполеон не думає жити ні в цьому, ні в тому палаці, а хоче остаточно перебратися в Мальмезон, щоб жити потім лише в спогадах про свою першу дружину. Але люди заперечували твердження і першого, і другого, і третього. Вероніка Казимир, сидячи на чільному місці довгого столу, закликала мовчати, такі дурниці не годиться плескати, таж не знаєш, хто надійний, а хто ненадійний, Фуше всюди має своїх шпигунів.