Незабаром по війні негр помер. Реньє і Ріхтер мусили тим часом змінити покої на менші, бо обидва зубожіли один лежав тепер на третьому, другий на другому поверсі. Щоб гра могла точитися далі, роль негра перейняла Крокодилиця, і медсестри передавали ходи супротивників, які вірили й далі, що грають із негром, про якого їм повідомили, що через загострений туберкульоз горла не може розмовляти. Усе вляглося добре, поки Реньє не встав з ліжка. Перші ж кроки спрямував до покою негра, щоб його провідати, і таким чином уся справа розкрилася.
Незабаром по війні негр помер. Реньє і Ріхтер мусили тим часом змінити покої на менші, бо обидва зубожіли один лежав тепер на третьому, другий на другому поверсі. Щоб гра могла точитися далі, роль негра перейняла Крокодилиця, і медсестри передавали ходи супротивників, які вірили й далі, що грають із негром, про якого їм повідомили, що через загострений туберкульоз горла не може розмовляти. Усе вляглося добре, поки Реньє не встав з ліжка. Перші ж кроки спрямував до покою негра, щоб його провідати, і таким чином уся справа розкрилася.
Тим часом упередження на національному тлі трохи спали, а коли Реньє дізнався, що родина Ріхтера в Німеччині загинула під час бомбових нальотів, він із ним помирився, і відтоді вони грали постійно. З часом хвороба прикувала Реньє знову до ліжка, а що обоє не мали вже в покоях телефонів, функції гінця виконувало кілька пацієнтів. Серед інших і Ліліан. А три тижні тому Реньє помер. Ріхтер на ту пору був такий слабий, що сподівалися також його смерті, і ніхто не хотів йому сказати, що Реньє не живе. Щоб утримувати його далі в невіданні, місце партнера зайняла Крокодилиця, котра тим часом сама навчилася грати в шахи, але була слабким супротивником для Ріхтера. І тому Ріхтер, який і далі вірив, що має справу з Реньє, не міг надивуватися, як такий добрий гравець став раптом безнадійним профаном.
Чи не хочете ви навчитися грати в шахи? поцікавився він у Ліліан, яка принесла йому останній хід Крокодилиці. Я можу швидко вас навчити.
Ліліан побачила страх у голубих очах. Старий думав, що Реньє незабаром помре, якщо грає так погано, і боявся знову залишитися без партнера. Тому запитував кожного, хто його провідував.
Можна швидко навчитися. Я покажу вам усі штучки. Я грав із самим Ласкером.
Я не маю до цього ні таланту, ні терпіння.
Кожен має талант. А терпіння також придасться, коли не можна вночі заснути. Бо що іншого робити? Молитися? То не помагає. Я атеїст. Філософія також не помагає. Детективні романи тільки ненадовго. Я пробував усе, моя пані. Усього лише дві речі помагають. Одна з них та, що біля тебе хтось є, тому я одружився. Але моя дружина давно не живе.
А та друга річ?
Розвязування шахових завдань. Це таке віддалене від усього, що людське од невпевненості і страху таке абстрактне й дуже заспокоює. Це світ, якому не відомі ані паніка, ані смерть. І це помагає. Принаймні на одну ніч а більше нам і не треба, правда? Тільки б пережити до наступного ранку.
Так. Більше тут нічого не хочеться.
У вікні покою, розташованого на найвищому поверсі, не видно було нічого, крім хмар і засніжених верхівок гір. Хмари цього пополудня були жовті, золоті та неспокійні.
Я мушу вас навчити, сказав Ріхтер. Можемо почати відразу.
Виразні очі в черепі живого трупа зблиснули. Він прагнув товариства, а не шахових розвязок. Прагнув когось, хто міг бути при ньому, коли двері несподівано відчиняться і не увійде ніхто крім безголосого вітру, під подихом якого кров вирветься з горла й наповнить легені, спричиняючи задуху.
Як довго ви тут? поцікавилася вона.
Двадцять років. Усе життя, правда?
Так, усе життя.
Усе життя, але що за життя! Кожен день був такий самий, як і наступний, закостенілий у безмежній рутині, день по дню, а в решті року дні зливалися між собою в один довжелезний день, бо настільки сильно вони були схожі, і так само зливалися між собою роки, мовби вони були одним суцільним роком, бо й вони нічим між собою не відрізнялися. «Ні, думала Ліліан, тільки не так! Я не хочу так закінчити! Не так!»
Ми почнемо сьогодні? запитав Ріхтер.
Ліліан похитала головою.
Нема сенсу. Я не лишуся тут надовго.
Ви їдете в долину? прохрипів Ріхтер.
Так. За кілька днів.
«Що я вибовкую? подумала раптом вона. Адже це неправда». Але слова відлунювали в її голові, мовби не хотіли, щоб їх забули. Ліліан у замішанні підвелася зі стільця.
Ви вже вилікувалися?
У захриплому голосі залунала така претензія, ніби Ліліан зрадила його довіру.
Я не виїжджаю надовго, додала поспішно. Тільки на короткий час. Я повернуся.
Усі повертаються, прохрипів Ріхтер заспокоєно. Усі.
Я маю передати ваш хід Реньє?
Нема сенсу. Ріхтер перекинув фігури на шахівниці. Це вже, власне, мат. Передайте йому, що ми мусимо почати нову партію.
Добре. Почати нову партію. Так.
Тривога її не відпускала. Пополудні їй вдалося переконати молоду асистентку в процедурному покої, щоб та показала останні рентгенівські знімки. Медсестра вважала, що Ліліан нічого в цьому не тямить, і принесла кліше.
Усі повертаються, прохрипів Ріхтер заспокоєно. Усі.
Я маю передати ваш хід Реньє?
Нема сенсу. Ріхтер перекинув фігури на шахівниці. Це вже, власне, мат. Передайте йому, що ми мусимо почати нову партію.
Добре. Почати нову партію. Так.
Тривога її не відпускала. Пополудні їй вдалося переконати молоду асистентку в процедурному покої, щоб та показала останні рентгенівські знімки. Медсестра вважала, що Ліліан нічого в цьому не тямить, і принесла кліше.
Я можу його затримати на хвильку? запитала Ліліан.
Медсестра завагалася.
Це всупереч правилам. Уже те, що я взагалі вам це показую, порушення.
Професор майже завжди сам мені показує знімки й пояснює. А цього разу забув. Ліліан підійшла до шафи й витягнула з неї сукню. Це сукня, яку я вам недавно пообіцяла. Тепер можете її забрати.
Медсестра зарумяніла.
Жовта сукня? Ви справді казали це серйозно?
Чом би й ні? Мені вже не пасує. Я схудла, щоб її носити.
Ви ще могли б віддати її звузити.
Ліліан похитала головою.
Прошу її забрати.
Медсестра взяла сукню, наче та була зі скла, і приклала до тіла.
Я думаю, навіть пасує, шепнула вона, дивлячись у дзеркало, після чого повісила сукню на крісло. Я залишу її ще на кілька хвилин тут. Знімки також. Потім усе заберу. Мені ще треба зазирнути до двадцятого шостого номера. Саме відїхав.
Відїхав?
Так. Годину тому.
Хто це двадцятий шостий номер?
Та мала латиноска з Боготи.
Мануела?
Так. Усе відбулося швидко, але цього можна було сподіватися.
Досить загортати в папери, сказала Ліліан, роздратована жаргоном, яким послуговувалися в санаторії. Вона зовсім не відїхала, вона не живе, померла, її вже немає!
Звичайно, відказала збентежена медсестра, поглядаючи крадькома на сукню, яка висіла на кріслі, мов жовтий прапор на кораблі, сигналізуючи карантин.
Ліліан це зауважила.
Можете йти, сказала вже спокійніше. Ви маєте рацію: коли повернетесь, відразу заберете усе.
Добре.
Ліліан швидко витягнула темні гладкі конверти кліше й підійшла з ними до вікна. Так, справді, вона не вміла їх читати. Далай-лама часто показував їй тільки окремі, на його думку, важливі тіні й забарвлення. Кілька останніх місяців він цього вже не робив.
Ліліан поглянула на виблискуючі сіро-чорні знімки, від яких залежало її життя. То були кістки її плеча, хребет, ребра, то був її скелет а всередині оте несамовите, похмуре щось, що позначало здоровя або хворобу. Нагадала собі попередні знімки, імлаві сірі плями, і пробувала їх відшукати. Їй здалося, що розпізнає їх, ба навіть склалося враження, що плями побільшали. Вона відійшла від вікна й увімкнула світло. Потім зняла абажур, щоб мати ще більше світла, і враз почулася так, мовби побачила саму себе, мертву, віддавна в могилі, тіло вже розпалося на сіре порохно, і лише кістки були ще цілими, тільки вони й залишилися. Поклала кліше на столі. «Знову я роблю дурниці, подумала вона, але всупереч тому підійшла до дзеркала і вдивилася у своє обличчя, її обличчя і не її, подекуди навіть чуже. Я не знаю себе такою, якою є насправді, я не знаю того, що бачать інші, я знаю тільки цю примару з дзеркала, яка має усе переставлене місцями правий бік там, де інші бачать лівий, я знаю тільки цю оманливу картину, так само, як я знаю іншу оману, барви й форми А однак того, що головне, свого скелета, який потихеньку працює в мені, щоб видобутися на поверхню, я не знаю. Тільки це, якщо дивитись на чорне блискуче кліше, тільки це єдине справжнє дзеркало. Ліліан помацала чоло та щоку, відчула під пальцями кістки, і здалося, що стирчать вони сильніше, ніж перед тим. Тіла потроху убуває, з очей починає дивитися та непідкупна й безіменна, а може, й невидима для мене істота, дивиться з-за плеча, і наші погляди зустрічаються в дзеркалі».
Що ви там знову робите? запитала медсестра, безшумно зайшовши знову до покою.
Я дивлюся в дзеркало. Упродовж останніх двох місяців я схудла на три фунти.
Ви ж недавно поправилися на півфунта.
Я встигла його вже скинути.
Ви надто всім цим переймаєтесь. І мусите більше їсти.
Ліліан блискавично обернулася.
Чому ви завжди трактуєте нас, як дітей? запитала вона надміру розгнівано. Ви справді думаєте, що ми віримо в усе, що ви нам розповідаєте? Ось, прошу, Ліліан підсунула медсестрі рентгенівські знімки, подивіться! Я знаюся на цьому досить добре! Ви ж знаєте, що мені не стало краще!
Медсестра перелякано поглянула на неї.
Ви вмієте читати рентгенівські знімки? Навчилися?
Так, я навчилася. Часу мала вдосталь.
То була неправда. Але вона вже не могла відступити. Почувалася так, мовби стояла на линві, тримаючись руками за платформу під цирковим шатром, а за мить має рушити понад прірвою, пронизувана сотнями поглядів. Ще могла всього цього уникнути, якби змовчала, і, власне, хотіла цього, але щось, що було сильніше, ніж ляк, штовхало її вперед.
Це не таємниця, сказала спокійно вона. Професор особисто мені сказав, що не бачить у мене поліпшення, а тільки погіршення! Я хотіла тільки в цьому переконатись, тому попросила вас показати мені ці знімки. Я не розумію, навіщо робити перед пацієнтами такий цирк! Адже набагато краще мати ясну картину ситуації.