Вона знову зосереджує увагу на морі. Можна було б забігти додому й перевдягтися, але вона забобонна: якщо вона вже прийшла на цей причал у джинсах та в білій сорочці, то має залишатися в цьому одязі принаймні до вечора. Вона ослаблює пояс, сідає в позу лотоса й виконує приписи йоги дихає повільно, і її тіло, серце та думки, схоже, повертаються до нормального стану.
Вона бачить, як до причалу наближається моторний човен. Звідти вискакує чоловік і підходить до неї.
Габріела Ширі?
Вона ствердно киває, і той просить, щоб вона йшла за ним. Вони сідають у човен і пливуть морем, проминаючи яхти всіх розмірів і видів. Її супутник не каже їй жодного слова, так ніби перебуває десь далеко звідси, можливо, уявляючи себе в кабіні, власником одного з тих малих кораблів. Габріела вагається: у її голові повно запитань, сумнівів, і одне приязне слово могло б перетворити цього незнайомця на спільника, він міг би надати їй неоціненну інформацію про те, як їй поводитися в найближчі хвилини. Але хто він такий?
Чи має він якийсь вплив на Джибсона, чи належить до його помічників найнижчої категорії, які підбирають на причалі невідомих актрис і привозять їх до патрона?
Ліпше утриматися від розмови.
Через пять хвилин вони пришвартовуються до величезного корабля, пофарбованого в білий колір. Вона читає назву на носі: «Сантьяго». Один із матросів спускає трап і допомагає їй піднятися на борт. Вона проходить через велетенський центральний салон, де, схоже, відбуваються приготування до сьогоднішньої вечірки. Матрос приводить її на корму, де розташований невеличкий басейн, стоять два столики під парасолями та кілька шезлонгів. Ніжачись у променях полудневого сонця, тут сидять, чекаючи на неї, Джибсон і актор-зірка.
«Я, либонь, готова переспати з обома», каже собі Габріела, усміхаючись сама до себе. Вона почувається досить упевнено, хоч серце в неї й калатає швидше, ніж зазвичай.
Актор-зірка оглядає її згори вниз і дарує їй приязну, заспокійливу усмішку. Джибсон вітається з нею міцним потиском руки, відсовує одне з крісел, які стоять біля столика, й запрошує її сісти.
Він комусь телефонує і замовляє номер у готелі. Повторює його голосно, дивлячись на неї.
Він комусь телефонує і замовляє номер у готелі. Повторює його голосно, дивлячись на неї.
Атож, вона все зрозуміла. Ідеться про апартаменти в готелі. Джибсон вимикає телефон.
Звідси ви поїдете до «Хілтона». Там, в апартаментах, номер яких я щойно назвав, виставлені сукні від Хаміда Хусейна. Сьогодні ввечері ви запрошені на гала-вечірку, яка відбудеться в Кап дАнтиб.
Це те, на що вона й сподіватися не могла. Роль уже віддають їй! І запрошують на вечерю в Кап дАнтиб, подумати лишень у Кап дАнтиб!
Джибсон скинув поглядом на акторазірку.
Ну, як вона тобі?
Ліпше послухаймо, що вона скаже.
Джибсон згідно киває і робить їй знак рукою, що означає:
«Розкажи трохи про себе». Габріела починає розповідь зі своїх театральних курсів, із рекламних роликів, у яких вона брала участь. Помічає, що двоє вже її не слухають, вони чули цю саму розповідь, певно, тисячі разів. Але навіть зрозумівши це, вона вже не може зупинитися, говорить усе швидше й швидше, з таким відчуттям, що їй немає чого більше сказати, а пощастить чи не пощастить їй використати єдину нагоду, яка випала їй у житті, залежить від одного вдало знайденого слова, проте вона ніяк не може його знайти. Вона намагається дихати глибоко, намагається триматися невимушено, бути оригінальною, жартувати, проте не може відхилитися від того маршруту, який накреслила для неї її агент на випадок подібної розмови.
Та Джибсон уриває її через дві хвилини:
Чудово, але ми все це вже знаємо з твоєї творчої автобіографії. Чому ти не розкажеш щось про себе?
На ці слова у неї всередині падає якийсь внутрішній барєр, і, замість запанікувати, вона тепер говорить твердо й набагато спокійнішим голосом:
Я лиш одна з тих мільйонів дівчат у світі, які завжди мріють опинитися на цій яхті, дивитися на море й говорити про можливість працювати принаймні з одним із вас. І я, і ви про це знаємо. Тому, думаю, хоч би що я вам розповіла чи сказала, це навряд чи щось змінить. Одружена я чи ні? Звичайно, ні. І як кожна неодружена жінка, я маю коханого, що тепер чекає на мене в Чикаго і мріє, щоб нічого в мене не вийшло.
Обидва її співрозмовники засміялися. Це допомогло їй ще більше розслабитися.
Я маю намір боротися до кінця, хоч і знаю, що перебуваю на межі своїх можливостей, адже мій вік створює проблеми для тих, хто править в кіноіндустрії. Я знаю, що є багато дівчат, наділених не меншим, а може, й більшим талантом, ніж я. Але мене обрали, сама не знаю чому, і нехай буде що буде. Можливо, це мій останній шанс, і можливо, те, що я зараз кажу, буде мені на шкоду, але я не маю вибору. Протягом усього свого життя я уявляла собі таку хвилину, як ця; уявляла, як беру участь у пробах, як мене обирають і я зможу працювати зі справжніми професіоналами. І така хвилина для мене настала. І якщо навіть ця зустріч закінчиться нічим, якщо я повернуся додому з порожніми руками, я принаймні знатиму, що в мене є ті якості, завдяки яким я змогла сюди потрапити: наполегливість і твердість у досягненні поставленої перед собою мети.
Я собі найбільший друг і найбільший ворог. Перед тим як сюди прийти, я думала, що не заслуговую на це, що неспроможна виправдати ті сподівання, які покладають на мене, і що люди, які мене обрали, припустилися помилки. Проте водночас друга частина моєї душі твердила: мене винагородили за мою наполегливість, за те, що, зробивши свій вибір, я не звернула з обраного шляху й боролася до кінця.
Вона відвела очі від тих двох, що її слухали, бо її раптом опанувало невтримне бажання заплакати, але вона доклала всіх зусиль, щоб стриматися, щоб її не звинуватили, ніби вона вдалася до емоційного шантажу, а простіше кажучи, хоче, щоб її пожаліли. Співчутливий голос актора-зірки урвав мовчанку.
Як і в будь-якій іншій галузі, ми також маємо чесних людей, які високо цінують справжні професійні здібності. Саме тому я сьогодні тут. З нашим режисером було так само.
Він теж був у такій ситуації, у якій сьогодні перебуваєш ти. Тому ми знаємо, що ти відчуваєш.
Усе її життя аж до цієї хвилини промайнуло перед її очима. Усі ті роки, коли вона шукала й не знаходила, коли стукала в усі двері й жодні перед нею не відчинилися, коли просила й не чула жодного слова у відповідь тільки байдужість, так ніби її й не існувало на світі. Пригадалися їй усі ті «ні», які вона почула, коли до когось принаймні доходило, що вона все ж таки жива людина й заслуговує бодай на якусь відповідь.
«Мені не можна плакати».
Пригадалися їй усі ті люди, які переконували її, що вона ганяється за недосяжною мрією, і які тепер, якщо все закінчиться для неї добре, скажуть: «Я завжди знав (або знала), що в тебе є талант!» Губи їй затремтіли: здавалося, з її серця тепер вихопилися назовні всі досі приховані там почуття. Але вона рада, що їй вистачило мужності показати себе по-людському слабкою, і це спричинило великі переміни в її душі. Якби Джибсон тепер розкаявся у своєму виборі, вона змогла б повернутися в човні на берег без смутку й жалю: адже в найнапруженішу мить боротьби вона виявила мужність.
Вона залежить від інших. Їй було нелегко засвоїти цю науку, але зрештою вона зрозуміла, що залежить від інших. Вона знала людей, які пишалися своєю емоційною незалежністю, хоч насправді були такими самими слабкими, як і вона, нишком плакали й ніколи ні в кого не просили допомоги. Вони вірили в неписане правило, яке стверджує, що «світ існує для сильних», у ньому «виживають лише найздібніші та найпристосованіші». Якби справді було так, то людські створіння ніколи не існували б, тому що вони належать до істот, які потребують опіки й захисту протягом тривалого періоду. Її батько одного разу сказав, що людина набуває певної спроможності виживати лише на девятому році свого життя, тоді як жирафа стає життєспроможною вже через пять годин після свого народження, а бджола стає незалежною вже через пять хвилин.
Про що ти думаєш? запитує актор-зірка.
Що мені не треба прикидатися сильною, і це дає мені велику полегкість. Протягом якоїсь частини свого життя я постійно мала проблеми зі стосунками, бо думала, що знаю набагато краще, ніж інші, як мені дістатися туди, куди я прагну. Мої кохані терпіти мене не могли, і я ніяк не могла зрозуміти причину. Але якось під час однієї гастрольної поїздки я підхопила грип, який не дозволяв мені вийти з кімнати, хоч мене і жахала думка, що інша актриса гратиме мою роль. Я нічого не могла їсти, тремтіла в лихоманці, викликали лікаря, й він відіслав мене додому. Я думала, що втратила роботу й повагу своїх колег. Але нічого такого не сталося, мене завалили квітами, і я одержала багато телефонних дзвінків. Усі хотіли знати, як я себе почуваю. Для мене було великою несподіванкою, що ті самі люди, яких я вважала своїми конкурентами, які змагалися зі мною за місце під сценічними прожекторами, тепер турбувалися про мене! Одна з дівчат навіть надіслала мені поштівку зі словами лікаря, що працював в одній із далеких країн:
«Усі ми чули про так звану сонну хворобу, що набула поширення в Центральній Африці. Але ми повинні також знати, що існує вельми схожа хвороба, яка вражає не тіло, а душу і це хвороба дуже небезпечна, бо її іноді буває важко помітити. Тож коли ви помітите найменшу ознаку байдужості або відсутності інтересу у своїх стосунках із ближнім, бийте тривогу! Єдиний спосіб уберегтися від такої хвороби це усвідомити, що душа страждає і страждає дуже, коли ми примушуємо її ковзати по поверхні. Душа любить красу й глибину».
Слова, слова. Слухаючи Габріелу, актор-зірка пригадує свій улюблений вірш, який він вивчив іще тоді, коли навчався в школі, і рядки якого лякали його все більше, з плином років: «Тобі доведеться відмовитись від усього тільки я буду твоїм Богом, єдиним і незамінним». Проблема вибору мабуть найтяжча з людських проблем; і мірою того як актриса розповідала свою історію, він пригадував, як складалося його власне життя.
Перша велика нагода, яка йому випала завдяки його таланту театрального актора. Життя, що змінювалося з години на годину, слава, що зростала з більшою швидкістю, аніж його спроможність пристосуватися до неї, і тому нерідко він приймав запрошення туди, куди йому не слід було йти, й відмовлявся від зустрічей, які могли б дуже допомогти в його карєрі. Гроші, хоч і не такі великі, наділяли його впевненістю, що він усе може. Дорогі подарунки, подорожі в невідомий світ, приватні літаки, шикарні ресторани, апартаменти в готелях, що здавалися йому оселями королів і королев, які він уявляв собі в дитинстві. Перші відгуки критики: слова поваги та хвали, які тішили йому душу й серце. Листи надходили з усього світу, і спочатку він навіть намагався відповідати на кожен, призначаючи побачення жінкам, які надсилали свої фото, поки не виявив, що неможливо жити в такому ритмі а його агент не тільки сказав йому, що цього не слід робити, а й налякав його можливістю потрапити в якусь пастку. Та попри це йому навіть сьогодні було приємно зустрічатися зі своїми фанами, що стежили за кожним кроком, які він робив на шляху своєї карєри, відкривали сайти в Інтернеті, присвячені його діяльності, видавали невеличкі газети, в яких розповідали про все, що відбувалося в його житті точніше кажучи, про все позитивне, захищали його від будь-яких атак на сторінках великої преси й нестямно заперечували, коли хтось наважувався висловити думку, що у своїй останній ролі він грав не так блискуче, як йому годилося б.