Який, вочевидь, становить для них серйозну загрозу. І це робить його ще цікавішим для нас.
А бібліотеку буде зачинено, коли ми туди дістанемося.
Вона сказала:
Якщо це той самий тип. Ти можеш і помилятися.
Але кінцеві втрати кажуть, що ми повинні діяти так, наче я маю рацію. Про всяк випадок.
Як у парі Паскаля[13].
Нічого нам не коштуватиме, якщо ми помиляємось, проте заощадить нам купу всього, якщо ми маємо рацію.
Хіба що тільки він зараз відстає від нас. Він досі в Лос-Анджелесі.
Необовязково. Ми ж летіли не першим рейсом.
Ченґ нічого не відповіла. Вона тільки витягла свій телефон, затиснула на ньому кнопку та перевела телефон із режиму «у літаку» до повністю вимкненого стану.
Вони пішли на посадку зі східного боку, неспішно зробивши велике коло над озером та містом. Літні сутінки майже розтанули, досі бронзові та гарячі, проте вже майже зниклі в темряві. Ліхтарі над злітно-посадковими смугами світили дуже яскраво. Вони зробили декілька маневрів і припаркувалися, сигнал ременів безпеки перестав підсвічуватися, і люди почали вставати і витягувати свої речі з відсіків над головами та з-під сидінь, тоді штовхатися в проході, і Ричер разом із Ченґ були одними з них.
32
Урешті-решт Ричер і Ченґ проштовхнулися одне за одним по проходу до дверей літака, а потім до трапу, а тоді до центрального вестибюля, який був набитий тисячею людей, деякі з них сиділи і чекали, а деякі поспішали в різних напрямках. Подумки перед Ричером досі стояло обличчя того незнайомця, наче фото найбільш небезпечного злочинця в розшуку на стіні в поштовому відділенні, він мимохідь, краєм ока, спостерігав за людьми довкола, не думаючи ні про що, сподіваючись, що його відчуття впізнають схожого чоловіка, якщо він буде там.
Але його не було. Він не сидів там, не чекав, не поспішав у певному напрямку. Вони попрямували разом уздовж довгого вестибюльного коридору повз людей, які чекали під дверима вбиралень, повз людей, які стояли в черзі за кавою, повз прилавки з газетами, повз сяючі магазинчики, повз ресторани швидкої їжі з пластиковими столиками та сутулими поодинокими відвідувачами. Ричер просканував поглядом людей, які читали газети, поклавши руки на стіл, шукаючи вже знайомий нахил плечей, проте так нічого і не побачив. Того типа не було. Принаймні в будівлі.
Вони пішли до виходу і ступили на площу перед аеропортом, до місця видачі багажу, а тоді далі, у напрямку виходу для транспортного сполучення від аеропорту до міста. Там вони побачили цілу стіну телефонів-автоматів, самотніх та залишених без уваги, проте вони вирішили вчинити ще краще і знайшли стіл консьєржа, який надавав будь-яку можливу допомогу новоприбулим, включно з бронюванням готелів, зробленим напряму від нього. Жвава жіночка у фірмовому блейзері порадила їм готель «Пенінсула», зробила для них дзвінок туди, замовила номер «люкс» і пояснила їм, де стоянка таксі.
Вечір був теплим, а повітря надворі здавалося густим від вологості, випарів газів та сигаретного диму. Вони зачекали пять хвилин, і їм пощастило отримати виснаженого водія у виснаженому форді «Краун Вікторія», який знявся з місця в напрямку міста так швидко, як йому це вдавалося. Ричер виглядав з вікна, поки з виду не зник увесь натовп із аеропорту, проте знайомих облич він не побачив. На трасі він спостерігав за машинами навколо, проте жодна з них не наблизилась до них і не їхала на одному рівні з їхньою. Вони всі просто прямували крізь вечірню темряву, кожна сама по собі, кожна на своїй хвилі, усі однаково підсвічені, проте кожна у власній реальності.
Ченґ сказала:
Нам слід купити одноразовий телефон.
Ричер відповів:
А ще нам слід порадити Вествуду зробити те саме. Тому що, скоріш за все, саме так наш тип усе й дізнався. Він слідкував за Вествудом та моніторив його дзвінки. Ми також до нього прийшли цього ранку. Ми потрапили просто в ці тенета.
А це доводить, що вони непокояться через Вествуда. А це, у свою чергу, означає, що він і справді написав щось дуже важливе.
Мабуть, це не стосувалося ні акул, ні француза.
Ні піщанок, ні зміни клімату.
Бачиш? Ми вже звузили коло пошуків.
Вони підїхали паралельно до ліній освітлення L-типу і побачили перед собою велике місто, яке невблаганно, високо та велично розкинулося перед ними, на ту мить вони могли бачити його у всій нічній красі, з мільйоном освітлених вікон на тлі чорнильного східного неба.
Готель «Пенінсула» уже з готовністю чекав на них, із «люксом», що був удвічі більшим від службових будиночків, у яких зростав Ричер, і у тисячу разів комфортабельнішим. Меню сервісу доставки в номери було завбільшки з телефонний довідник, у шкіряній палітурці. Вони замовили все, що їм заманулося, сподіваючись, що за все заплатить «Лос-Анджелес Таймс». Вони їли повільно, маючи надію, що попереду в них ціла ніч і їм ніхто не завадить. Немає потреби поспішати. Краще насолодитися визначеністю. Краще втішатися перспективою, що могла відкритися перед ними. Через закуски, антре[14], десерти і каву.
Наступного ранку вони прокинулися доволі рано, незважаючи на різницю в часі, частково через те, що їм було через що непокоїтись, а частково через те, що минулого вечора вони не подумали про те, щоб затягнути гардини, а кімната виходила вікнами на схід, і тепер вона купалась у променях ранкового сонця. Ричер думав про висунуту ним версію, яка пережила подальшу перевірку. Четвертий раз виявився кращим за третій. Важко в це повірити. Проте це таки правда. Що було і гірко, і солодко водночас. Тому що один день таки мусив бути посереднім. Воно ж мало колись закінчитися. Рано чи пізно. Не могло ставати дедалі кращим і кращим з кожним днем. Чи могло? Сподівайся на краще, проте готуйся до гіршого.
Вочевидь, Ченґ думала про Лінкольн-Парк та про іронію долі, бо вона сказала:
Мені цікаво, як нам туди дістатися. Це недалеко. Не вартує того, щоб брати авто напрокат. Може бути важко припаркувати десь машину. Ще й скупчення таксі на додачу, і нам буде нелегко його знайти. Тож, у цілому, я думаю, нам варто взяти десь легкове авто на один день. Краще чорного кольору.
Через готель, відповів Ричер. Ще один спосіб залишатися попереду.
Вирушаємо о девятій. Будемо в бібліотеці через десять хвилин після відкриття.
Вражаюче.
А це о такій ранній порі дало їм ще безліч вільного часу для довгого неквапного сніданку в номері, для довгого неквапного душу; врешті-решт, найкращі речі потрібно робити саме повільно і неквапно, і саме зранку, включно з перевіркою деяких теорій.
Їхній легковик виявився традиційним на вигляд седаном, чорного кольору, як вони і просили, і навощений до блиску. Водій був низькорослим чоловіком у сірому костюмі. Він мав абсолютно щасливий вигляд, незалежно від того, стояв він у заторі чи сидів на узбіччі. Йому все було до лампочки. Йому однаково за це платили. До Лінкольн-Парку він дістався за десять хвилин. Коли вони ввійшли до бібліотеки, то одразу відчули настрій початку нового дня. Там відбувалась незначна метушня через старання все підготувати вчасно. Вони попросили покликати до них жінку, з якою розмовляли напередодні за номером для довідок, після натискання на цифру «9», і вони отримували вказівки від одного любязного працівника за іншим, наче в якихось естафетних перегонах, аж до столу, позначеного «Довідка», який самотньо стояв у бічній ніші і який зараз був залишений без нагляду. Стілець біля нього був акуратно підсунутим під стіл, а компютерний монітор був вимкненим. Наче його ще ніхто не чіпав. Жінка із «Довідки» запізнювалася на роботу.
Але справу ще не було програно. А все тому, що в задній стіні ніші були двері, а за ними чулися голоси, і на цих дверях був напис: «Зала для волонтерів». Усередині цієї кімнати Мак-Кенн зробив шістнадцять дзвінків, аж поки у Вествуда не вичерпалося терпіння.
Ричер постукав у двері, і голоси стихли. Він відчинив двері і побачив за ними кімнату для відпочинку, дуже муніципального вигляду, заповнену предметами заспокійливих кольорів та низенькими кріслами, оббитими тканиною. У кріслах сиділо пятеро людей: двоє чоловіків і троє жінок, усі різного віку та різних типів. Телефон стояв на журнальному столику між двома стільцями.
Перепрошую, сказав Ричер. Не хотілося б вас переривати. Я шукаю містера Мак-Кенна.
Перепрошую, сказав Ричер. Не хотілося б вас переривати. Я шукаю містера Мак-Кенна.
Старший чоловік відповів:
Його тут немає.
І сказав він це таким тоном, який дав Ричерові зрозуміти, що цей чоловік знав Мак-Кенна, можливо, навіть добре знав, і саме це дало йому право відповідати таким авторитетним голосом, та й узагалі призначити себе промовцем у цій справі. Він був старим худорлявим субєктом зі складчастими та невипрасуваними штанами кольору хакі, цілою шевелюрою сивого волосся, яке було охайно зачесане, та заправленою у штани картатою сорочкою, що була наче уніформою для всіх пенсіонерів. На пенсію він пішов із якоїсь виконавчої посади, яка, мабуть, передбачала безліч розрахункових документів та даних, але він досі хотів бути комусь потрібним.
Ричер запитав його:
Коли ви востаннє бачили містера Мак-Кенна?
Три чи чотири тижні тому.
Це звичне для вас явище?
Він приходить та йде геть. Це ж волонтерська робота, в кінці кінців. Я припускаю, що в нього є й інші інтереси.
Ви знаєте, де він живе?
Старший чоловік відповів:
Перепрошую, проте це дуже приватні запитання, а я поняття не маю, хто ви такий.
Певний час тому містер Мак-Кенн звернувся до приватних детективів із проханням допомогти вирішити одну проблему. Ми ті самі детективи. Ми тут для того, щоб йому допомогти.
Тоді ви мусите самі знати, де він живе.
Ричер тихо сказав:
Сер, ми можемо поговорити наодинці?
І він потрапив просто в яблучко, якщо говорити про цього старого. Його визнали кращим за інших. Наче він належав до тих чоловіків, яких виділяють із натовпу та ставлять у центрі кімнати. Він сказав іншим волонтерам:
Ви нас залишите? Усе одно вже час працювати. Вам усім є чим зайнятися.
Тож усі, молодший чоловік і три жінки, вийшли геть. Ченґ зачинила за ними двері, після чого вони з Ричером сіли на щойно звільнені місця, утворивши трикутник зі старим чоловіком, який не зрушив з місця.
Ченґ сказала:
Боюся, агент, який займався справою Мак-Кенна, зник. І перше, що нам слід зробити в цьому випадку, це переконатися, що сам клієнт у безпеці. Це наша стандартна процедура. Але нам знадобиться допомога в його пошуку.
Старий чоловік запитав:
У чому полягає ця справа?
Ми не знаємо напевне. Можливо, у цьому ви нам також допоможете. Ми думаємо, що містер Мак-Кенн чимось дуже стурбований. Можливо, він щось про це згадував.
Я знаю, що він був нещасною людиною.
Ви знаєте, чому?
Ми не були близькими. І не ділилися один з одним таємницями. У нас робочі стосунки. Звісно, ми говоримо про справи в бібліотеці, часто в усіх можливих деталях, і ми погоджуємося майже в усьому, проте що стосується розмов про особисте, я не пригадую, щоб їх було багато. У мене склалося враження, що в нього були якісь проблеми в сімї. Це все, що я можу вам сказати. Здається, його дружина давно померла, а їхній дорослий син суцільна проблема. Чи певний виклик, як зараз прийнято казати.