Ви знаєте, де він живе?
Ні, він ніколи мені цього не розповідав.
Ричер запитав:
Хіба це не здається вам дивним? Хіба люди зазвичай не говорять про те, де вони живуть? Про магазини в їхньому кварталі чи про те, як далеко їм треба йти по чашку кави?
Старий відповів:
У мене склалося враження, що він дуже соромився того місця, де він мешкав.
Вони залишили старого чоловіка в кімнаті та зясували, що жінка із «Довідки» уже сиділа за столом на своєму робочому місці. Вона зявилася саме вчасно. Ченґ заново з нею познайомилася та показала їй свою недіючу картку агента ФБР, і все пішло як по маслу, проте жінка все одно не збиралася давати адресу Мак-Кенна. Вона залишалася непохитною. Вона була дуже палкою захисницею персональних даних. Вона пояснила, що вони можуть зробити запит директорові. Але Ричер припустив, що директор буде діяти не менш категорично, можливо не щодо питань захисту персональних даних, але точно щодо можливого судового позову, а тому він теж буде непохитним.
Він сказав:
Гаразд, можете не називати мені адреси. Тільки скажіть, чи в містера Мак-Кенна є вказана адреса.
Жінка відповіла:
Звісно, є.
І вам вона відома?
Так, відома. Проте вам я її не назву.
Вона місцева?
Я не назву вам адреси.
Мені вона не потрібна. Мені тепер байдуже до цієї адреси. Я б навіть не став слухати, якби ви зібрались мені її назвати. Я лише хочу знати, чи вона місцева, ось і все. Це все одно ні про що мені не скаже. У кожному районі живуть тисячі людей.
Мені вона не потрібна. Мені тепер байдуже до цієї адреси. Я б навіть не став слухати, якби ви зібрались мені її назвати. Я лише хочу знати, чи вона місцева, ось і все. Це все одно ні про що мені не скаже. У кожному районі живуть тисячі людей.
Так, вона місцева.
Наскільки місцева? Він ходить на роботу пішки?
Ви випитуєте у мене його адресу.
Ні, не випитую. Мені не потрібна його адреса. Я навіть не дозволю вам її мені назвати. Я закрию пальцями вуха та співатиму «ля-ля-ля». Я лише хочу знати, чи він мешкає на відстані пішої прогулянки звідси. Це питання географії. Чи фізіології. Скільки, на вашу думку, містерові Мак-Кеннові років?
Скільки йому що?
Років. Його вік відрізняється від його адреси. Вам можна про це говорити. Ви можете ділитися своїми спостереженнями.
Йому шістдесят. Минулого року йому виповнилося шістдесят.
Він у хорошій формі?
Навряд. Він має жахливий вигляд.
Це погано. В якому сенсі?
Він занадто худий. Він за собою не доглядає. Йому взагалі немає до себе ніякого діла.
Йому бракує енергійності?
Так, я би так сказала. Він увесь час чимось пригнічений.
У такому разі він не ходив би надто далеко, правда ж? Скажімо, три квартали максимум. Це справедливий висновок?
Я не можу вам цього сказати.
Радіус у три квартали це тридцять шість будинків. Це більше ніж Мілуокі. Ви мені нічого цим не розповісте.
Гаразд, так, він ходить на роботу пішки і йти йому справді недалеко. Але на цьому все. Більше я вам нічого розповісти не можу.
Як його звати? Це ви можете нам сказати?
Пітер. Його звуть Пітер Мак-Кенн.
Як щодо його дружини? Він давно став удівцем?
Думаю, це було досить давно.
Як звуть його сина?
Здається, Майкл. Майкл Мак-Кенн.
З Майклом виникали якісь проблеми?
Ми про це не розмовляли.
Але ви могли про щось здогадатися самі.
Я б тоді виказала вам його таємницю.
Але не в тому випадку, якщо він вам її не розповідав сам. Ви лише поділитеся власними висновками, ось і все. Це зовсім інша річ.
Гадаю, у сина містера Мак-Кенна, Майкла, були певні проблеми із поведінкою. Не знаю, які саме. Думаю, пишатися було нічим. Це мої власні висновки.
Обличчя Ричера набуло співчутливого вигляду, і він зробив іще одну спробу, проте вона все одно не дала їм адреси Мак-Кенна. Тоді вони дозволили собі обійти стіл у «Довідці» та перевірили телефонні довідники Чикаґо. Там було чимало П. Мак-Кеннів та М. Мак-Кеннів, які могли б стати їм у пригоді. Після цього вони вийшли на вулицю, повністю озброєні лише власними враженнями та здогадами.
33
За дверима бібліотеки вони повернули на тротуарі ліворуч і знайшли там «Сімейну крамницю Мами й Тата», саме там, де вона й повинна була бути, просто по сусідству. У неї був вузький фасад із навісом та дверима, а ще з маленькою вітриною, заповненою не надто спокусливими на вигляд предметами, включно з еластичними бинтами, грілками та туалетними сидіннями для людей, яким важко рухатися. На думку Ричера, вікна цієї крамниці були справжнім викликом для маркетингу. Важко вигадати, як зробити вітрину такою, щоб змусити людей поспішати всередину з ентузіазмом. Але один цікавий предмет він таки побачив. Це був одноразовий мобільний телефон у пластиковій упаковці, яку закріпили на дошці за допомогою цвяшка. Телефон виглядав старомодним. Пластикова упаковка мала запилюжений вигляд. Ціну вказали як «супернизька».
Вони увійшли всередину та побачили ще шість таких самих телефонів, прикріплених цвяхами до панелі, укритої ще дводоларовими чохлами, дводоларовими зарядними пристроями, і адаптерами до автомобіля, і кабелями для багатьох різних застосувань, переважно білого кольору. Самі телефони коштували майже тринадцять доларів. На кожному з них уже було попередньо встановлено сто хвилин розмов.
Ричер сказав:
Нам слід купити один такий.
Ченґ відповіла:
Я думала про щось більш сучасне.
Наскільки сучасним він має для тебе бути? Усе, що він має робити, це здійснювати дзвінки.
Він не має виходу в Інтернет.
Ти зараз розмовляєш не з тією людиною. Це вже характерна ознака, а не функція, на мою думку. А ще це карма. У нас буде такий самий телефон, як у Мак-Кенна. Він може принести нам удачу.
Не схоже, щоб він приніс її йому, відповіла Ченґ.
Але вона все одно відчепила телефон від панелі та понесла його до прилавка, де поруч із касовим апаратом стояла старенька жінка. У неї було сталево-сиве волосся, завязане гулькою, а одягненою вона була за формою національного одягу минулого сторіччя. Позаду, в закутку крамниці, якийсь старенький чоловік працював над рецептами. Того самого віку, що й вона, і навіть того самого стилю. Біле пальто зверху костюма із краваткою. Те саме волосся, за винятком хіба що гульки. Самі Мама і Тато, мабуть. Більше ніякого персоналу. Низькі витрати.
Ричер запитав жінку:
У цих телефонах є голосова пошта?
Вона повторила запитання, набагато голосніше, звертаючись при цьому не до нього, зрозумів він, а до того чоловіка позаду, і він закричав у відповідь:
Ні.
Жінка повторила:
Ні.
Ричер сказав:
Наш друг купив тут такий телефон. Пітер Мак-Кенн. Ви його знаєте?
Вона голосніше перепитала:
Ми знаємо Пітера Мак-Кенна?
Чоловік ззаду закричав:
Ні.
Ні, сказала жінка.
Ви знаєте його сина Майкла?
Ми знаємо його сина Майкла?
Ні.
Ні.
Гаразд, сказав Ричер. Він витягнув із кишені десятку та пятірку і заплатив за телефон.
Решту він отримав монетами, які були професійно перераховані та вправно йому видані. За магазином вони зупинилися на тротуарі та почали розгортати упаковку. Це було нелегко. Врешті-решт, Ричер облишив усі церемонії та розірвав її навпіл. Він поклав зарядний пристрій собі до кишені та передав сам телефон Ченґ. Вона оглянула його, вивчила та увімкнула. На екрані висвітилося привітання, невеликим та трохи розмитим шрифтом, чорно-білими кольорами. Екран показував власний номер телефону. Регіональний код 501, плюс іще сім цифр. Зявився індикатор батареї, який показував лише половину зарядки. Телефон заряджали на заводі виробника, проте не до кінця. Сам ярличок батареї виглядав як маленька миготлива батарейка, яка лежала на боці, заповнена з одного боку та порожня з іншого. Ричер сказав:
Спробуй іще набрати Мак-Кенна. Можливо, цього разу він відповість на дзвінок. Може, він відчує споріднену душу.
Функції гучного звязку не було. Не за тринадцять же доларів. Ченґ набрала номер, і вони стали близько одне до одного, щокою до щоки, слухаючи, вона своїм правим вухом, а він лівим, і вони почули, як дзвонить телефон Мак-Кенна. І він продовжував дзвонити. Безкінечно. Як і раніше. Жодної відповіді і жодної голосової пошти. Наче відданий спанієль, який не розумів наказу. Ченґ завершила дзвінок. Вона запитала:
Що нам робити тепер? Обшукувати територію, більшу за Мілуокі?
Я лише драматизував заради більшого ефекту. Мілуокі значно більше за тридцять шість будинків. Це досить гарне місце.
Тоді він зупинився. Вона запитала:
Що таке?
Він відповів:
Нічого.
Він ледь не сказав: «Нам слід якось туди зїздити». Вона сказала:
Гаразд, нам треба обшукати місцевість, меншу за Мілуокі, проте не набагато.
Декількох будинків може бути достатньо. Якщо ми підемо в правильному напрямку. Цей чоловік має жахливий вигляд, бо він за собою не доглядає. Мабуть, він іще й погано харчується та мало спить. Можливо, він навіть не ходить до лікаря, тому не отримує ніяких рецептів від нього. І він точно не блукає проходами в пошуках дешевших вітамінів у пігулках. Він не відслідковує всі крамниці. У нього навіть немає однієї улюбленої. Йому байдуже до них усіх. А саме тому в нього не було особливої причини на те, щоб купувати телефон саме в цій крамниці. То чому він це зробив? А тому, що він двічі на день проходить повз неї, сюди і звідси. Інакше як би він узагалі помітив його? У них на вітрині лише один телефон, і той укритий пилом. Тож, думаю, ми можемо припустити, що додому він іде в цьому напрямку. Виходить із бібліотеки, повертає ліворуч, проходить повз крамницю та йде далі.
Куди?
Думаю, тут дуже гарний район. Можу припустити, що нерухоме майно тут досить пристойне. Проте містер Мак-Кенн соромиться свого помешкання. Що б це означало? Ти бачиш тут що-небудь таке, чого б можна було соромитися?
Я не Мак-Кенн.
У цьому й уся суть. Усе відносно. Старий чоловік у залі для волонтерів виглядає як колишній виконавчий директор чи хтось типу того, і я певен, що він місцевий і що він мешкає в будинку. Майже неможливо мати таку сорочку, якщо ти не живеш у будинку. Ці дві речі взаємоповязані. Це майже як вимога. Можливо, це якийсь гарний міський особняк на тихій зеленій вулиці. А тому все відносно, і Мак-Кенн мешкає не в будинку. Але й не у квартирі. Квартири є чудовою та прийнятною альтернативою будинкам. У деякому сенсі, навіть кращими за будинки. Тому їх точно немає чого соромитися. Тож Мак-Кеннове помешкання менше за будинок, але це й не квартира.
Зруйнований будинок, сказала Ченґ. Не-надто-красивий міський особняк на не-надто-зеленій вулиці, поділений на окремі кімнати. Де, мабуть, не готують уже на маленьких електричних плитах, проте й не дуже далеко втекли від цього. У чому дуже важко зізнатися одному чоловікові іншому, особливо якщо той, інший, живе сам у гарному міському особняку. Можливо, це навіть такий самий особняк. Той самий будівельник, те саме планування. Проте його вулиця не зазнала таких важких часів. Що занадто неприємно для того, щоб носій тестостерону міг це спокійно перенести.