Ричер нічого не відповів. Ченґ запитала:
Що таке?
Я майже певен, що сестра зараз у безпеці. За логікою. Я маю на увазі, що Ківер пробув там усього декілька днів, а ми тепер хвилюємося, чи є в когось адреса його сестри? Думаю, шанси на це мізерні. Просто неймовірні.
Але?
Але перебування в літаку робить тебе безпорадним. Голова сповнена дурних думок.
Міжнародний аеропорт у Феніксі гордо називався «Скай-Гарбор»[17], і він таки був безпечною гаванню, принаймні з повітря. Через металошукачі. На землі ситуація була геть іншою. Тож Ричер і Ченґ зійшли з літака та попрямували повз загальний вихід до більш віддаленого. Там вони зайшли до кавярні, зайняли місця на барних стільцях та почали чекати. Чекали вони на те, щоб останній пасажир із чиказького рейсу сів на автобус, який розвозив людей по готелях. Для того щоб будь-хто, хто чекав на пасажирів із цього рейсу, здався та пішов додому.
Тоді вони також пішли до виходу, надзвичайно повільно, розглядаючи вітрини, остерігаючись того, що їх хоч пізно, але впізнають чи попередять когось про них по телефону, проте так нічого підозрілого вони й не побачили. Аеропорт був просторим, натовпу не було, і всі виглядали спокійними. Для тих, хто прибув із Чикаґо, тут був наче вихідний день. Вони на якусь мить затрималися біля виходу з аеропорту, розглядаючи взуття, светри та прикраси з бірюзи, поки не приземлився другий рейс, і з нього почали метушливо виходити пасажири. Там було близько сотні людей, подумалось Ричерові. Вони прилетіли з Міннесоти, із сотнею невеликих сумок. Ричер і Ченґ влилися в натовп поміж останніх пасажирів, а тоді швидко пройшли через зал видачі багажу поміж нещільної та неквапної групи людей, через останню прохолоду від кондиціонера, і вийшли назовні до місця стоянки таксі на пекучу пустельну спеку. Але чекати там довелося не більше однієї довжелезної хвилини. Ніхто не звертав на них уваги. Ніхто не метушився, не дивився на них, і ніхто взагалі не роздивлявся навкруги.
Вони спіймали таксі, щоб доїхати до місця прокату авто. Ніхто за ними не стежив. У Ричера не було водійського посвідчення, тож Ченґ стала в чергу та орендувала для них невеликого за розміром шевроле. Це була нічим не примітна машина білого кольору, щоб вони могли залишатися невпізнаними, на додачу в ній був GPS-навігатор для того, щоб вони могли добре орієнтуватися на місцевості. Вони зачекали біля будки перевірки документів та роздивилися навколо. На узбіччі не видно було інших вільних авто. Нікого навкруги не було. Надворі було занадто спекотно для пішоходів.
Десять хвилин вони їздили неорганізованим та заплутаним маршрутом, а тоді підладнали свій навігатор на вказане фешенебельне передмістя. Там, де мешкав лікар із сестрою містера Мак-Кенна. Вони налаштували радіостанцію на новини, проте із Чикаґо нічого не було чути. На це не було часу. Вочевидь, у Феніксі своїх клопотів вистачало. Навігатор указав їм шлях на північ, а тоді на схід, у напрямку Скоттсдейла, тоді вони повернули в провінційну вуличку, з неї на ще одну, і нарешті вони вїхали в потрібний район.
Біля воріт, що вели до будинку, була вартівня. Вона була збудована в надзвичайно декоративному стилі, з шатровим дахом, й обсаджена кактусами, із червоно-смугастим шлагбаумом праворуч і таким самим червоно-смугастим ліворуч. Наче це була тлуста пташка із двома тонкими крилами. Уся ця спільнота мешкала за ворітьми. Багатії. Платники податків. Меценати політиків. Шерифи з району Марікопа на швидкому наборі.
Вони зачекали на узбіччі, за сто ярдів від вартівні. Була третя ранку. У Чикаґо була вже пята. За склом стояв один охоронець.
Ричер сказав:
Ми повинні були це передбачити.
Ченґ відповіла:
Якщо вона вже чула про свого брата, то ми сюди ніколи не потрапимо. Не в тому випадку, якщо цьому типові спочатку потрібно подзвонити до будинку. А я певна, що він це зробить.
Ричер зазначив:
У тебе є візитка агента ФБР.
Це ж не значок. Він помітить різницю.
Він, мабуть, колишній коп.
Він звичайна жива людина. Ось і все, що потрібно для цієї роботи.
Місіс Гопкінс була цим вражена.
Інше покоління. Різне сприйняття керівництва.
Ричер нічого не відповів. Ченґ запитала:
З тобою все гаразд?
У мене болить голова.
Що ти плануєш зробити?
Давай спробуємо увійти.
Гаразд, але якщо виникнуть якісь проблеми, ми одразу ж відступимо. Ми переживемо це. Сестра це той міст, який ми просто не можемо дозволити собі спалити.
Вона поїхала далі, повернула і зупинилася перед шлагбаумом, просто біля перегородки із рухомим склом. Вона опустила своє вікно вниз. Відкинула назад волосся, повернула в бік перегородки голову та всміхнулася. Тоді вона сказала:
Ми приїхали до містера та місіс Еван Лейр.
Охоронець був старшим білим чоловіком у сірій уніформі з поліестру. У сорочці на короткий рукав. У нього були худі руки, укриті пігментними плямами. Він натиснув на червону кнопку і сказав:
Бажаю вам приємного вечора.
Шлагбаум почав підійматися. Ченґ проїхала попід ним. Вона підняла своє вікно і сказала:
Я не платила б такому охоронцю.
Ричер відзначив:
Що не кажи, краєвид тут що треба.
І справді. Газонів тут не було. Не було нічого, що потребувало б води. Там були майстерно викладені ряди каменів із кактусами, чиї листки прорізувалися з-поміж каміння, як леза ножів, із серпанком блідо-червоних квітів, зі сталевими скульптурами, які були досі блискучими та незаіржавілими на цьому сухому повітрі. Місцина тут була рівною, земельні ділянки були великими, а будинки розташовувалися під різними кутами: один стояв так, другий стояв інакше, наче вони всі випадково забрели сюди з якоїсь іншої сцени.
Ричер сказав:
Це має бути десь прямо та ліворуч. Десь за чверть милі звідси, мабуть.
На потрібному їм місці зібралося багато авто. Всі були різних марок, моделей та кольорів. Більшість із них були дорогими. Вони стояли поруч на підїзді до будинку, три авто стояло впоперек, три вздовж, вони стирчали на вулиці, бампер до бампера, усі збиті докупи, усі одне на одному, усі були безладно розташовані, у одних було порожнє узбіччя позаду, у інших попереду, наче будинок, до якого вони приїхали, був унікальним та володів надзвичайно сильним тяжінням.
У сумі їх було десь зо тридцять.
Ось чому шлагбаум перед ними підняли без жодних запитань.
На воротах висіло оголошення.
В цьому будинку була вечірка.
Коктейльна вечірка, чи вечірка біля басейну, чи будь-яка інша вечірка, яка могла б зібрати тридцять машин о третій годині дня в таку спеку.
На поштовій скриньці, яка розташувалася наприкінці переповненого зараз підїзду до будинку, було написано: «Лігво Лейрів».
Ченґ поставила машину за останнім авто на узбіччі. Вони вийшли назовні під пекуче повітря та почали роздивлятися довкола. Сам будинок був дуже привабливим на вигляд, просторий та розкішний, одноповерховий зі змішаним дахом, бо з одного боку дім був зроблений з необпаленої цегли, а з іншого скидався на хижку для полювання з необробленого каменю. Він був досить зразковим для того, щоб хоча б натякнути на смак та достаток господарів, але за загальноприйнятими стандартами він не був показним узагалі. Що б там не відбувалося в цьому будинку, відбувалося воно на задньому дворі. А його звідси видно не було. Навколо території височіла огорожа, яка закінчувалася на рівні голови. Вона являла собою архітектурний витвір, який мав би цілком пасувати до будинку. Така ж сама обшивка, такий самий колір. Вони були в усьому повністю однаковими. Спереду подвіря було відкрите, на відміну від заднього двору, який був наглухо закритим. Приватна власність. Нічого там дивитися. Але Ричерові здавалося, що він чув наявність там басейну. Він чув бризкання води та приглушені крики стрибунів у воду. Саме такі звуки видають люди в басейнах. Затамовані подихи та шокування від холодної води. Що було дуже логічно. Все-таки була третя година дня. Температура надворі була близько сорока градусів. Для чого б іще люди сюди прийшли? Басейн, патіо, можливо, ще кухня та вітальня, по обидва боки розсувних дверей. Бляшанки пива в тазах із льодом.
Ченґ сказала:
Ми в Бюро проводили одне дослідження. Власне, я сама написала якусь його частину. Я наче місіс Гопкінс. Дослідження стосувалося автомобілів. Для кожної локації ми розрахували співвідношення між вартістю авто, припаркованих назовні, та кількістю грошей, які переходили з рук у руки всередині.
Ричер запитав:
Думаєш, тут теж гроші переходять з рук у руки?
Ні, я хочу сказати, що на основі мого детального дослідження про оцінку машин я можу припустити, що тут зараз є дуже заможні люди. І досить різні. Тут не лише дівчачі машини. Я бачу тут і сімейні машини. І навіть деякі суто чоловічі машини, на яких власники щойно повернулися з роботи. Тут зібралися дуже впливові люди.
Вони підійшли ближче. Біля гаража, в огорожі на задньому дворі, були ще одні ворота. Достатньо широкі для завідної газонокосарки. Її, мабуть, винайшов багато років тому якийсь проектувальник, який думав, що люди завжди хотітимуть мати газони біля будинків. А тепер це місце використовували як звичайну доріжку до будинку. Озеленена стежка. Вимощені камінням фігури. Сонячні ліхтарі на висоті коліна. Ворота були десь на фут прочинені. Видно було, як за ними промайнули люди, згуртовані в групки, освітлені сонячним легким серпанком, які неспішно проходжали туди-сюди.
З-за воріт вийшла жінка. Вона несла до своєї машини сумку жваво, енергійно та із серйозним виглядом. Це була не сестра Мак-Кенна. Подруга або сусідка. Співорганізатор вечірки або одна з представниць приймаючої сторони. Вона йшла швидко. Вона наближалася. Зупинилися і всміхнулася. Тоді сказала:
Вітаю, так добре, що ви прийшли, заходьте.
І пішла далі, до свого авто.
38
Ричер та Ченґ пішли по вимощеній стежці, яка стелилася поміж рослин, серед ліхтарів, через ворота та просто на задній двір. Їм відкрився вид на широкий прямокутник неймовірного та просторого ландшафтного дизайну, із деревяними альтанками, лозами, що вилися вгору та використовувалися для створення тіні, а ще велетенськими теракотовими горщиками та пощербленими амфорами, з яких стирчали квіти, і врешті-решт поважними гігантськіми кактусами цереусами, які гордо розташувалися у вимощених гравієм клумбах. Вони побачили басейн, оздоблений темним тиньком. Він був зроблений у формі природного ставка, оточеного камінням, а вода до нього прибувала з маленьких плескотливих водоспадів. Вони побачили також меблі, виготовлені з тику та щедро навощені мастилом. На меблях лежали великі кольорові подушки, а ще там були парасолі від сонця та розкладні вуличні столики.
Вони побачили чоловіків та жінок, їх було близько сорока, це були і жінки, і чоловіки, більшість із них були молодого віку, деякі були старшими. Дехто був одягнутий у яскравий, типовий для Аризони одяг, а дехто був лише в купальнику, інші ж були в просторому верхньому одязі. Усі вони стояли, поділені на групи, усі розмовляли, сміялися, калатаючи при цьому склянками і тарілками. Дехто з них був мокрим, а дехто досі був по шию у воді, і всі вони також сміялися, плавали чи просто клеїли дурня. За столом, що стояв під лозою, сиділа молода жінка років тридцяти, вона була високою та тендітною на вигляд, мала золотисту засмаглу шкіру і була одягнена в тонку сорочку зверху бікіні. Вона виглядала розслабленою та усміхненою, але вся світилася зсередини, і якимось невизначеним чином вона була у центрі загальної уваги. Поруч із нею з одного боку сидів чоловік, волосся у нього вже посивіло, проте він усе одно непогано зберігся, на ньому були шорти кольору хакі та кричущого відтінку гавайська сорочка, а з іншого боку від неї сиділа темноволоса жінка із сяючими очима та широкою посмішкою, на ній була лляна сукня світлого відтінку, що сягала щиколотки. Легкість у поведінці між ними натякала на те, що це були донька та її батьки, а старе зображення із «Ґуґлу» на мобільному Ченґ пояснило, що батьками були доктор та місіс Еван Лейр.