Навіщо?
Щоб дістатися на потяг до Чикаґо.
Ричер кивнув. Потяг. Неминуче.
Ченґ сказала:
Але ж із Оклахома-Ситі їдуть і інші потяги.
Сестра Мак-Кенна пояснила:
Пітер думає, що Майкл їде додому. Він у цьому певен. І звісно ж, спочатку телефон навіть рухався у правильному напрямку, на північ, із правильною швидкістю. Але тоді він вимкнувся.
Тому що він задалеко дістався. Ми теж із таким зіткнулися. Остання вежа розташована десь на девяносто миль на північ від Оклахома-Ситі. А тоді ти назавжди опиняєшся поза зоною досяжності.
Він так і не увімкнувся більше.
Пітер зателефонував копам?
Звісно.
І що вони сказали?
Вони сказали, що телефон намагався упіймати мережу так сильно, що в ньому дуже швидко закінчився заряд батареї. А тоді в Майкла більше не було змоги його підзарядити до того, як у нього вкрали телефон у Чикаґо. Тільки те, що він не відвідав свого батька, ще не означає, що він не повернувся до міста. І так далі, і тому подібне. Або ще одна версія: телефон викрали ще в Талсі чи Оклахома-Ситі, і викрадач їхав із ним на поїзді та автобусі, проте в нього не було коду доступу для того, щоб розблокувати екран, тож він облишив марні спроби і викинув телефон у смітник. А тим часом Майкл досі може бути в Оклахомі, або ж він міг поїхати в якесь абсолютно інше місце, скажімо, у Сан-Франциско.
Ричер запитав:
А чому саме у Сан-Франциско?
Сестра Мак-Кенна відповіла:
У Сан-Франциско дуже багато безхатьків. Копи вважають, що їх туди затягує, наче магнітом. Вони думають, що люди туди їдуть автоматично, наче надворі досі 1967 рік.
Як Пітер розглядає таку можливість?
Як можливість, і нічого більше.
То саме тоді він найняв Ківера?
Він розпочав процес відбору.
Він шукав у Мережі?
Спочатку так.
Ричер попросив:
Розкажіть мені більше про його зацікавлення Інтернетом.
Але саме тоді до кімнати знову увійшла її донька, щоб сказати, що гості вже почали розходитися. Вони обоє вийшли на вулицю, аби попрощатися, і Ричер почув, як гамір змінився за частотою і перетворився на неквапний та протяжний прощальний гомін, а тоді він почув, як грюкають дверцята в машинах та заводяться двигуни, і авто починають розїжджатися хто куди.
Він розпочав процес відбору.
Він шукав у Мережі?
Спочатку так.
Ричер попросив:
Розкажіть мені більше про його зацікавлення Інтернетом.
Але саме тоді до кімнати знову увійшла її донька, щоб сказати, що гості вже почали розходитися. Вони обоє вийшли на вулицю, аби попрощатися, і Ричер почув, як гамір змінився за частотою і перетворився на неквапний та протяжний прощальний гомін, а тоді він почув, як грюкають дверцята в машинах та заводяться двигуни, і авто починають розїжджатися хто куди.
Через пять хвилин у домі запанувала абсолютна тиша.
Ніхто не повернувся до затіненого кабінету. Ричер та Ченґ самотньо сиділи в сутінках. Іще пять хвилин. Нічого. Вони прочинили двері та визирнули назовні. Внутрішній коридор був порожнім. Фото в сріблястих рамках на стіні. Історія родини, уся в хронологічному порядку. Пара, пара з новонародженим, пара з немовлям, знову пара з дитиною і нарешті пара із підлітком. Усі троє з кожною фотографією ставали дедалі старшими та старшими.
Ніякого звуку не було. Ні голосів, ні кроків.
Вони перемістилися із кабінету в коридор. Вони вважали, що мали на це право. Чи дозвіл. Або хоча б це було досить пристойно. Гості розійшлися. Більше не було потреби ховатися. Вони пішли в тому напрямку, де, на їхню думку, був центр будинку, і робили вони це обережними тихенькими кроками. Знову зявилися фото у сріблястих рамках. Нова порція в новому місці. Але та сама історія. Пара зі студенткою, пара із замурзаною студенткою у футбольній уніформі, яка тримає в руках кубок, пара з випускницею університету.
Жодних голосів, жодних кроків.
Вони пішли далі, пройшли повз обшиту зсередини кімнату, в якій був велетенський екран та стояв цілий ліс динаміків. А ще там були три окремі крісла, у кожного був свій відкидний механізм та підставка для напоїв. Домашній кінотеатр. Ричер ніколи не бачив такого в будинку.
Вони опинилися в передпокої, який був оформлений аркою та вів до вітальні. Де архітектура змінилася від будиночка з необпаленої цегли до хижки для мисливців. Стеля висіла над головою, сучкуваті дошки формували під кутом пік, перетворюючись на невелику букву V. Чорні металеві люстри звисали донизу з лампами, які нагадували за формою свічки. Ще там стояли дивани із товстої шкіри коричневого кольору, глибокі, широкі та просторі, зі строкатими ковдрами, які висіли в них на спинках і надавали їм кольористики.
Вони почули, як до будинку підїхала машина. Стукіт металу, коли двері відчинили і зачинили. Кроки на фігурах із каменю. Вхідні двері прочинилися. У коридорі почулись чиїсь важкі кроки.
Доктор Еван Лейр увійшов до своєї вітальні. Він помітив Ричера, тоді помітив ще й Ченґ, і сказав:
Гей, друзі!
Якоюсь мірою це прозвучало привітанням, якоюсь мірою запитанням, сказано було це ідеально дружелюбним тоном, абсолютно прихильним до них, але з маленькою ноткою нетерплячості, наче він намагався сказати: «Я думав, уже всі гості розійшлися».
Тоді слідом за ним увійшла його донька, досі в сорочці та бікіні. Вона поклала руку йому на плече і сказала:
Це якось стосується кузена Майкла. Мама з ними розмовляла.
Вона пройшла трохи вперед, підійшла близько, подала свою руку і сказала:
Вітаю, мене звати Емілі.
Після цього вони всі потиснули одне одному руки, представились та привітали одне одного.
Тієї ж миті увійшла сестра Мак-Кенна, чомусь обтрушуючи себе при цьому, і сказала:
Перепрошую, ми лише винесли склянку води та шматок торта чоловікові, що сидить біля воріт. Це найменше, що ми можемо зробити. Через нас у нього сьогодні видався важкий день.
Ричер запитав:
Ви дали йому список гостей завчасно?
Ми мусили це зробити.
Тоді ви повинні дати йому лише половину шматочка торта. Він впустив нас сюди без перевірки.
Еван запитав:
Майкла досі не знайшли?
Емілі сказала:
Тату, ти ж сам знаєш, що ні.
А Пітер нарешті почав його розшукувати? Ось чим він зайнятий?
Дядько Пітер увесь час займався пошуками.
Що ж, але його тут зараз немає. Жодного з них тут зараз немає.
Ричер сказав:
Перепрошуємо за вторгнення.
Присядьте, запросила Емілі. Будь ласка.
Вони сіли двоє напроти трьох на диванах, що стояли один напроти одного. Ричер і Ченґ забилися в куточок одного з них, поруч із журнальними столиками, які були зроблені у вигляді кофрів для подорожей на пароплаві. На підставках під гарячі напої стояли склянки з охолодженим чаєм. Напроти них, на іншому дивані, рядочком сіло все сімейство Лейрів: Еван та Лідія вмостились по боках, а Емілі сиділа посередині, висока, струнка та із золотистою засмагою.
Ричер сказав:
Пітер дуже добре попрацював із тією телефонною компанією. Таку інформацію нелегко дістати.
Сестра Пітера відповіла:
Це Чикаґо. Це був друг його друга із обєднання.
А оскільки Пітер був досить старанним, то він не зміг би одразу відкинути без розгляду можливість викрадення телефону до чи після подорожі поїздом. У Талсі, чи Оклахома-Ситі, чи Чикаґо. Точно не навідріз. Але також він міг думати, що щось схоже могло відбутися і в самій дорозі.
У поїзді? запитала Емілі.
Або й ні. Власне, ми дещо знаємо про цей потяг. До Чикаґо він робить одну зупинку. У маленькому провінційному містечку під назвою «Материн Спочинок».
Жодної реакції від сестри Мак-Кенна. Ричер сказав:
Материн Спочинок це навіть далі, ніж ви можете собі уявити. А ще це останнє відоме нам місцезнаходження Ківера. Думаю, Пітер припустив, що Майкл вийшов із потяга саме там. Ось чому його телефон так більше і не зявився з іншого боку зони досяжності. Гадаю, він відправив Ківера перевірити це.
Що ж, це добра новина, правда? запитав Еван. Якщо Майкл там, то Ківер його знайде.
Ричер нічого не відповів. Сестра Мак-Кенна сказала:
Досі йому ще не щастило в цьому. Пітер не отримував від нього повідомлень протягом трьох днів. Зовсім нічого. Хіба що він зателефонує мені з хорошими новинами просто зараз.
Ці слова змусили її згадати про час, бо вона одразу схопилася за запясток у пошуках годинника, після чого примружилася, щоб розгледіти час на мікрохвильовці, яка стояла на кухні. Тоді вона сказала:
У Чикаґо вже час вечеряти.
Вона вказала на стіл поруч із Ричером і сказала:
Будьте ласкаві, подайте мені телефон.
Телефон також стояв на кофрі, поруч із його склянкою з холодним чаєм. Він був більший за звичайні телефони, а ще чомусь більш вигнутим і важким. Кращий пластик. Також бездротовий і сучасний, проте модель ще першого покоління. Якщо телефон не зламаний, то й не змінюй його. У ньому було прозоре віконце для позначення номерів швидкого набору, а нагорі ще був простір для запису власного номера, який, власне, хтось і заповнив витонченим почерком код 480 і ще сім цифр. Він передав його сестрі Мак-Кенна, і вона перевірила, чи лінія вільна. Вона сказала:
Звязок є.
Еван запитав:
Який завбільшки цей ваш Материн Спочинок?
Ричер відповів:
Дуже маленький.
Чому він так називається?
Цього ніхто не знає.
Як обшук такого маленького містечка може затягнутися на три дні?
Залежить від того, наскільки ви є старанними в пошуках. Можна провести й три тижні, блукаючи навколо, відчиняючи кожні двері та зазираючи під кожен кущ. Саме про це я зараз і думаю. Це наче стерта картина. Наче розслідування якимись застарілими методами. Слід, на який натрапила телефонна компанія через того типа з обєднання; розклади поїздів; припущення, залишився він на потягу чи зійшов із нього; фізичний пошук фізичного місця. Час та простір. Сталь та залізо. Черевики та нічні заклади. Розумники назвуть це аналогією.
Гадаю, іноді саме так і має бути.
Але ми чули, що Пітер був схиблений на Всесвітній Мережі. Він телефонував науковому журналістові з Лос-Анджелеса цілих девятнадцять разів, щоб про це поговорити. Це зовсім інша справа? Як це може стосуватися місця, в якому навіть немає стільникового звязку?
Сестра Мак-Кенна відповіла:
Це не інша справа, а паралельна. Він гадав, що вона йому зможе дати уявлення про місцезнаходження Майкла. Він думав, що Майкл міг спілкуватися зі схожими людьми на секретних сайтах. Можливо, він прямував кудись, маючи на це певні причини. Можливо, він це з кимось обговорював. Якийсь час ми покладали на містера Вествуда дуже великі сподівання. У нього могла бути розгадка до справи. Проте Пітер був дуже наполегливим. А наполегливість може призвести і до поганих наслідків. Як ви і сказали, девятнадцять дзвінків. Я намагалася його попередити.