І нічого не сталося?
Слава Богу.
Двадцять сім хвилин.
Пошук досі тривав. А тоді він припинився. Екран монітора змінився списком посилань.
47
У списку посилань був один уніфікований показник ресурсу для веб-сайту Материного Спочинку, ще чотири субсторінки і одне зовнішнє посилання, яке хлопець із Пало-Альто захотів перевірити в першу чергу, тому що йому воно здалось незвичним. Йому вдалося знайти одинокий коментар із чату, зроблений дописувачем під логіном «Кров». Він написав: «Я чув, що в Материному Спочинку є класна штука». Цей допис знаходився на одному захищеному ресурсі, який хлопець не розпізнав. Контекст був незрозумілим. Але це не був ресурс для самогубців. Він належав якійсь іншій спільноті. За відчуттями, це були ентузіасти. Інших даних не було. Глухий кут. Хлопець із Пало-Альто сказав:
Ми звернемось одразу до материнського ресурсу. Ніякого каламбуру.
Він не користувався мишкою. Для цього типу програмного забезпечення вона була зайвою. Лише друковані директиви. Здавалося, що цьому юнакові таке до вподоби. Старомодно. Він був ще старої школи. А ще він був швидким. Його білі як смерть пальці бігали по клавіатурі то вниз, то вгору. Їх майже неможливо було розібрати.
Екран змінився на кольоровий повноцінний веб-сайт. Там було фото. На фото була дорога, яка вела чітко прямо, проходячи поміж нескінченного моря пшениці, і, здавалося, не мала кінця, аж поки вона не зникала в золотавій імлі горизонту, ставши тоненькою, як голка. Це був старий шлях каравану фургонів. Дорога вела на захід від Материного Спочинку.
Але, звісно, це все лише алегорія. Вгорі сторінки було написано: «Вирушайте в цю подорож із нами». А внизу таке: «Материн Спочинок. Нарешті».
Перше посилання на підрядну сторінку мало заголовок «Про нас». Це була спільнота, яка присвятила себе наданню послуг із догляду за людьми похилого віку. Тут обіцяли найкращі товари, послуги, турботу та увагу. Надійність гарантували. Про обачність навіть говорити не треба було.
Інша підрядна сторінка була сторінкою для реєстрації. Для членів спільноти. Логіни та паролі. Мабуть, їх було б непросто зламати, але в цьому навіть не було потреби, бо третя сторінка оминала ці всі процедури і вела одразу до четвертого рівня.
Першої сторінки ринку товарів. Там було три товари на продаж. Першим із них був нестерильний розчин «Нембуталу» для орального прийому у пятдесятимілілітровій пляшечці, який коштував двісті доларів. Другим товаром був розчин «Нембуталу» для інєкцій у пляшечці на сто мілілітрів за триста вісімдесят доларів. Третім був стерильний розчин «Нембуталу» для орального прийому, пляшечка якого на сто мілілітрів коштувала чотириста пятдесят доларів. Надійна летальна доза препарату була тридцять мілілітрів для інєкцій та двісті мілілітрів для прийому всередину через рот. Час, після якого людина впаде в глибокий сон, був зазначений у розмірі однієї хвилини, а померти вона би мала за двадцять. Ричер припустив, що розчин для інєкцій продавати було непросто. Якщо би покупець сидів на голках, він міг би померти від передозування героїну за вдесятеро меншу ціну. Він дійшов висновку, що найкраще продається оральний розчин. Девятсот баксів за мирний відхід на той світ. Якимось чином стерильний розчин виглядав більш привабливо. Святий Грааль. Проте нестерильний дешевше коштував. Лише вісім сотень, проте із шансом захворіти на шлунковий грип наступного дня після смерті.
Доставка коштувала тридцять баксів, надавався номер для відстеження посилки, внести оплату в повному обсязі потрібно було ще до відправки товару через «Вестерн Юніон» чи «МаніҐрам». Чеки та грошові перекази не приймалися. «Нембутал» відправляли в простій упаковці без ярликів. Його не потрібно зберігати в холодильнику, проте упаковка повинна завжди бути герметично закрита та збережена у сухому прохолодному місці.
Потім була кнопка із написом: «Натисніть тут, щоб замовити товар».
Ченґ сказала:
Ричер мав рацію. Мерченко не отримував цих грошей.
Вествуд відповів:
Нам слід глянути на пятий рівень.
Це в них зайняло трохи часу. Як і має бути із мережевим підключенням. Хоч Ричер і був певен, що за лаштунками все відбувалося із блискавичною швидкістю. Код цього парубка, який боровся проти всього захисту даного сайту, один воїн проти цілої ватаги, мільйон хитрих випадів та проникнень щосекунди, які прориваються та проникають крізь шари.
І тут сторінка зявилася на екрані. Друг Майкла Мак-Кенна «Вихід» назвав це цікавим. І воно справді таким було, подумав Ричер. Усе залежало від того, що саме було потрібно шукачеві. На сторінці пропонували послуги консьєржа. Членам спільноти пропонували дістатися Материного Спочинку потягом від Чикаґо або Оклахома-Ситі. На станції їх зустріне представник спільноти, а переночують вони у фешенебельному готелі. Тоді на них очікував трансфер до штаб-квартири в Материному Спочинку на дорогому седані. Там вони знайдуть окрему прибудову із номером «люкс» усередині, який нагадуватиме дорогий готель, зі спокійною атмосферою спальні. Там вони влаштуються якомога зручніше, а тим часом асистент принесе їм напій із «Нембуталом» і залишить їх на самоті. Або ж, за бажанням, для тих, кого не приваблює пропозиція випити гірку на смак рідину, асистент принесе звичайну таблетку снодійного, натисне на кнопку, і внизу заведеться старенький малопотужний шевроле V-8, родом ще із 1970-х років, звук його долинатиме здалеку та буде майже нечутним, проте його широка вихлопна труба буде зєднана за допомогою шлангу з кімнатою та із задоволенням виконає свою приємну роботу.
Членів спільноти заохочували розпитувати більше про вартість таких послуг.
Це був досить вагомий момент, подумалось Ричерові. Він уявив собі чоловіка, який сходить з поїзда у костюмі та сорочці з комірцем, із саквояжем з якісної шкіри, а тоді він уявив собі ще й жінку в білій сукні, яка більше згодилась би для прийому в Монте-Карло. Обоє багаті, обоє, можливо, хворі. Обоє прямують до гідного кінця. Він чітко бачив їх у своїй уяві: різні люди, різні дні, проте ті самі рухи. У запилюженому вікні двісті третього номера. Вони стояли би там із широко розведеними руками, долонями тримаючись за гардини, і дивилися б звідти на ранок, наче в подиві. Їхній останній ранок.
Ченґ запитала:
То Майкл із його другом зробили це?
Вествуд відповів:
Така моя історія. Просто тут. Я запитав би, чи таким буде майбутнє? Воно може бути таким, через якусь сотню років. Хаос, перенаселеність, відсутність води. Така фірма, як ця, може бути на кожному куті. Наче «Старбакс». Проте я повинен побачити це на власні очі. Витративши на це свої гроші на подорожі.
Можливо, сказав Ричер. Після того як ми це перевіримо.
Що перевіряти? Ми знаємо, що там. Ветеринари відсилають «Нембутал» для тварин у поштових посилках, а багаті клієнти приїздять сюди потягом. І хто серйозно зможе сказати, що хтось із них не має рації? Я міг би запитати, чи «Глибинна Мережа» може передбачити майбутнє. Можливо, так має бути. Врешті-решт, це бажання людини. І нічого більше. Нефільтроване і нерегульоване. І якимось чином воно навіть гармонійне. Права на книжку про цю історію треба шукати в розділі філософії. Тому що саме так усе і трапляється. Ми самі бачили, як таке трапляється. Через сто років це може сприйматися нормально.
Але ж Ківер тоді не думав, що це нормально. Він міг би знизати плечима. Він міг змінити своє прізвище на Вітґенштайн і зійти зі шляху прогресу. Але щось він у цьому побачив неправильне.
А ви також це бачите?
Я не впевнена. А от Ківер точно знав би.
Що могло б бути не так?
Я не розумію, як Майкл та його друг могли б собі дозволити ці послуги консьєржа. Не в тому випадку, якщо вони все життя відкладали зайві гроші. То де ж вони в біса поділися?
Хлопець із Пало-Альто запитав:
Ми закінчили?
Ченґ відповіла:
Так, і ми дуже вам вдячні.
Ричер додав:
Ви господар становища. Ви занурились у їхнє середовище і стали одним із них. Вони не можуть вас бачити, проте ви бачите їх.
Вествуд сказав:
Вишлеш мені рахунок.
Хлопець відповів:
Я викличу для вас машину.
І він натиснув щось на своєму телефоні.
Усі підвелись, Ричер зробив один крок у напрямку дверей, тоді ще один, а тоді раптом підлога ліворуч від нього зі стуком піднялась угору під неприродним кутом, ставши тепер перекошеною на сорок пять градусів; це була якась неймовірна сила, миттєва, і йому подумалось тієї миті, що це землетрус. Його перекинуло і вдарило об дверний прохід, він ударився грудьми та шиєю, наче його стукнули деревяною колодою два на чотири, після чого він щосили гримнувся на підлогу, відчайдушно почав озиратися навкруги, шукаючи очима Ченґ та очікуючи, що ж станеться далі.
Це був не землетрус. Він сів. Усі інші поприсідали. Він сказав:
Зі мною все гаразд.
Ченґ відповіла:
Ти впав.
Можливо, дошка розхиталася.
Дошки нормальні.
Може, котрась із них викривилась.
У тебе болить голова?
Так.
Тобі слід піти до відділення невідкладної допомоги.
Дурня.
Ти забув імя Ківера. Ти мав сказати: «Хлопець, якого вбило канавокопачем». Класичний випадок афазії[27]. Ти забув слово і почав його описувати. Це недобре. А перед тим ти перечепився біля книгарні. І ти продовжуєш провалюватися в сон. Наче ти про щось фантазуєш чи говориш сам із собою.
Справді?
Наче тут усе тобі здається химерним.
А як тут зазвичай?
Ти їдеш до лікарні.
Дурниці. Мені це не потрібно.
Заради мене, Ричере.
Це марнування часу. Нам слід їхати просто до готелю.
Не сумніваюся, що ти маєш рацію. Але зроби це для мене.
Я ніколи раніше такого не робив.
Усе колись буває вперше. Сподіваюсь, не тільки це.
Ричер нічого не відповів.
Заради мене, Ричере.
Хлопець із Пало-Альто втрутився в розмову:
Чуваче, їдь у лікарню.
Ричер поглянув на Вествуда і сказав:
Допоможіть мені.
Вествуд відповів:
Я ніколи раніше такого не робив.
Усе колись буває вперше. Сподіваюсь, не тільки це.
Ричер нічого не відповів.
Заради мене, Ричере.
Хлопець із Пало-Альто втрутився в розмову:
Чуваче, їдь у лікарню.
Ричер поглянув на Вествуда і сказав:
Допоможіть мені.
Вествуд відповів:
Лікарня.
Хлопець із Пало-Альто сказав:
Назвися програмістом. Тоді ти не будеш стояти в черзі. Деякі компанії роблять великі пожертви.
Вони зробили так, як підказав їм їхній новий знайомий, і приписали Ричерові статус, якого він не мав. І навряд чи колись буде мати. З такою самою імовірністю, як не став би він шити кілти, вести альбоми чи співати в хорі. Проте це допомогло йому отримати огляд лікарем уже через девяносто секунд, а ще через стільки ж його уже відправляли на компютерну томографію голови. Про що він теж сказав, що це дурня і марнування часу, що йому це все не потрібно, але там була Ченґ, тож апарат таки увімкнули. У ньому не було нічого страшного, таке собі електричне дзижчання, як під час рентгенівського знімка, а тоді потрібно було трохи зачекати, поки лікар розгляне знімок. Ричер знову назвав усе це дурницями, марнуванням часу, він повторював те саме, що казав і до цього, але Ченґ знову наполягла на своєму. Врешті-решт у палату повернувся хлопець зі знімком у руці та якимось дивним поглядом на обличчі. Ченґ і Вествуд залишились у палаті.