За ним відчинилися двері, й до ванної зайшла Ченґ. Він побачив її в дзеркалі. Вона виглядала милою та сонною. Вона позіхнула і сказала:
Доброго ранку.
Він відповів:
І тобі.
Що ти робиш?
Перевіряю свої симптоми. Лікар дав мені нічогенький такий списочок.
Скільки ти вже їх перевірив?
Мені ще залишились память, зір, мовлення, слух, мислення та контроль над емоціями.
Ти вже успішно пройшов контроль над емоціями. Досить вражаюче, як для чоловіка, який служив в армії. А тепер назви мені трьох відомих вихідців з Оклахоми, якщо ми вже це робимо.
Звісно, Міккі Ментел. Джонні Бенч. Джим Торп. І бонусні двоє: Вуді Гутрі та Ральф Елісон.
З твоєю памяттю все гаразд. Вона відійшла назад до ванни і підняла два пальці. Скільки?
Два.
Із зором у тебе також усе гаразд.
Це не дуже точний тест.
Гаразд, стій на місці та скажи мені, хто виготовив цю ванну.
Він глянув униз і побачив маленькі, не надто чіткі літери біля зливу.
«Америкен Стендард», сказав він, бо вже знав на це відповідь.
Твій зір у порядку, сказала вона.
Тоді вона щось тихенько прошепотіла.
На літаку? перепитав він. Я тільки за!
Слух у нормі. Це поза сумнівом. Яке найдовше слово у «Ґеттісбурзькій Промові»[29]?
А це який симптом?
Мислення.
Він замислився.
Їх три. Усі складаються з одинадцяти літер[30]. Принцип, поле бою та освячений.
Твій зір у порядку, сказала вона.
Тоді вона щось тихенько прошепотіла.
На літаку? перепитав він. Я тільки за!
Слух у нормі. Це поза сумнівом. Яке найдовше слово у «Ґеттісбурзькій Промові»[29]?
А це який симптом?
Мислення.
Він замислився.
Їх три. Усі складаються з одинадцяти літер[30]. Принцип, поле бою та освячений.
А тепер процитуй перше речення. Уяви, що ти виступаєш на сцені.
Лінкольн у той час хворів на віспу. Ти це знала?
Це не те.
Я знаю. Це додатковий бонус із моєї памяті.
Ми вже перевіряли память. Пригадуєш? Зараз ми перевіряємо мовлення. Продекламуй перше речення.
Тип, який створив компанію «Ґетті Ойл»[31], був нащадком того типа, на честь якого назвали місто Ґеттісбург.
Це також не те.
Я знаю. Це лише загальні знання.
Це навіть не симптом.
Воно має стосунок до памяті.
Ми перевірили память давним-давно.
Тоді він сказав голосно, наче актор:
Вісімдесят і сім років тому наші батьки створили на цьому континенті нову націю, зачату в дусі свободи і віддану принципу рівності всіх людей.
У ванній кімнаті це прозвучало добре. Вона надавала його словам резонансу і створювала відлуння.
Він продовжив, уже голосніше:
Тепер ми вплутані у велику Громадянську війну, яка й перевірить, чи зможе ця нація, чи будь-яка інша нація, створена таким же чином і віддана тим самим ідеям, усе це витримати.
Вона запитала:
Твоя голова вже не болить?
Він відповів:
Майже.
Що означає, що біль іще є.
Він уже слабшає. У цьому не було нічого страшного.
А лікар сказав інакше.
Професія медиків набула дуже полохливого характеру. Вони тепер усі дуже обережні. Жодного пригодницького духу. Я пережив цю ніч. І тому мені не потрібне обстеження.
Ченґ заперечила:
Я рада, що він був саме обережним.
Ричер нічого на це не відповів.
Тоді до їхнього номера зателефонував Вествуд і повідомив, що люди, які займалися для нього бронюванням квитків, замовили місця на рейсі авіалінії «United», єдиному прямому рейсі того дня. Але поспішати їм не було потреби, бо літак вирушав пізнього ранку. Тож вони попросили в сервісі обслуговування номерів, щоб каву їм принесли зараз, а сніданок рівно через годину.
Коли в Сан-Франциско ще був початок ранку, у Материному Спочинку день уже був у самому розпалі. Не через різні звички в міських та сільських мешканців, а через часові зони. Материн Спочинок був попереду в цьому сенсі. В універсамі вже йшла торгівля. В їдальні сиділо декілька запізнілих подорожніх. Покоївка в мотелі вже старанно працювала. Одноокий клерк був у вбиральні. Водій кадилака сидів у своєму магазині. Усі офіси: «Вестерн Юніон», «МаніҐрам» і FedEx були у повні робочого дня.
Але був зачинений магазин із запчастинами для зрошувальних систем. А в їдальні не було бармена. Ці двоє типів були на металевій доріжці на верхівці того, що вони називали Елеватором 3, старого бетонного гіганта, найбільшого в їхньому арсеналі. З біноклями. І простою системою. Сюди вели дві дороги, одна зі сходу, а одна із заходу, яка була насправді колишнім шляхом каравану фургонів. Вона перетинала першу дорогу майже просто під ними. Але з півночі та півдня доріг не було. Лише залізничні колії. Їхні плани підказували їм те, що прибуття гостей слід очікувати з доріг. Хлопці повсідалися один навпроти одного, один дивився в західному напрямку, один у східному, і майже кожні пять хвилин вони поверталися й оглядали північну дорогу з півночі на південь, повільно ковзаючи поглядом з малої відстані до великої, просто на випадок, якщо хтось вирішив прогулятися тут пішки чи скористатися якоюсь дивакуватою самохідною машиною, наче в старому вестерні. Це перетворилося на їхній ритуал. Давало їм змогу трохи розімятися.
За винятком часу прибуття потяга. Тоді їхнє завдання ставало важчим. Вони не відривали очей від потяга, щоб хоча б приблизно бачити його дальній бік. Приблизно. Звісно, вони б помітили, якби хтось із силою відчинив двері та, наче в старому шпигунському фільмі, стрибнув би на той бік, який їм не було видно. Але водночас таку ж саму увагу потрібно було приділяти й дорогам. Постійно. Вторгнення на автомобілі було більш імовірним.
А це означало, що, крім одного разу зранку та ще одного увечері, їхні біноклі були спрямовані на далекий горизонт, щоб вони могли побачити прибулих завчасно, через пил у повітрі, який дрібними золотистими піщинками кружляв поруч та крізь імлу вдалині.
Видимість приблизно на пятнадцять миль.
Нам всім відомий цей план.
Нам всім відомо, як це працює.
Вони виселилися з номерів, швейцар піймав для них таксі, і вони туди всі втиснулися, втрьох на задньому сидінні. Хтось із них відчував певний жаль, проте це точно був не Вествуд, бо він іще із собою не визначився. Він сказав:
Це був дуже дивний готель. Лише в Сан-Франциско таке може бути, гадаю. Увесь час, поки я приймав душ, я чув через вентиляційний люк, як якийсь чоловік декламує «Ґеттісбурзьку промову».
49
Політ минув добре, а готель «Оклахома-Ситі», який забронювала для них «Лос-Анджелес Таймс», був давньою тришпилевою будівлею, яку спорудили сто років тому і яка виглядала трохи старомодною, хоча її врятувала реставрація десять років тому. Тут було непогано в усіх аспектах, а ще тут надавали майже всі послуги, які хотілося отримати Ричерові. Він сказав Ченґ:
Підійди до консьєржа і скажи йому, що ти одна з тих людей, хто любить вивчати місто, обходячи його вздовж і впоперек. Але повідом йому, що тебе надзвичайно турбує безпека. Запитай у нього, чи є тут щось таке, чого б тобі варто було остерігатися.
Вона повернулася через десять хвилин із паперовою туристичною картою, надрукованою в тисячі примірниках для якогось зїзду і позначеною консьєржем за допомогою кулькової ручки. Деякі бідні райони були відокремлені широкою синьою лінією. Місця, куди не слід ходити. Наче план Східного Берліна, намальований на серветці в давні часи. Одна окрема ділянка також була відокремлена, ще й виділена настільки сильно вималюваним знаком «Х», що він аж продірявив сторінку.
Ченґ сказала:
Він порадив мені не ходити туди ні вдень, ні вночі.
Саме те, що мені потрібно, відповів Ричер.
Я піду з тобою.
Я на це і розраховував.
Вони поїли досить рано, такий собі обідній еквівалент бранчу. Прості інгредієнти, подані у вишуканій формі. Кава була доброю. Після того вони ще годину зачекали до заходу сонця. Довгий день на рівнинній місцевості добігав кінця. На вулиці увімкнули ліхтарі, а на машинах фари. Шум у барі змінився з обідньої тиші на вечірній гомін.
Ричер сказав:
Пішли.
Шлях був довгим, тому що засновники міста саме так отримували вигоду зі своїх справ. Свій бізнес потрібно було оберігати. Тому та межа міста, де вже не було ніякої цивілізації, була за багато кварталів звідси. Навіть рух на вулиці змінювався, поки вони йшли. Спочатку вони бачили випадкових метушливих робітників, які жваво поспішали додому, а потім цих робітників замінили представники зовсім іншої, нижчої культури, які наче гронами звисали зі своїх дверних проходів, не займаючись практично нічим у житті. Деякі магазини після закриття були затулені віконницями, деякі виглядали так, наче вони стояли, забиті дошками уже багато років, проте були й такі, що досі працювали й чимось торгували. Їжа, газовані напої, сигарети.
Ченґ запитала:
З тобою все гаразд?
Нормально, відповів Ричер.
Він рухався, керуючись своїми інстинктами, шукаючи те місце, де могли б збиратися люди, а машини хоча б на деякий час паркувалися у два ряди. На узбіччі стояло декілька машин, ще декілька їхало дорогою. Там були і прокачані японські купе, і авто з низькою посадкою, і велетенські старі седани-авіаносці марок «бьюїк», «плімут» і «понтіак». У деяких авто були зроблені на замовлення зміни, наприклад, поставлені великі колеса з хромованим ободом, хромовані труби і синє підсвічування рами знизу. Одне авто було опущено на висоту талії, його мотор стирчав через діру в панелі капота, у такому ж вертикальному стані, як і установка для буріння нафтових свердловин, а ще в ній був великий чотирикамерний карбюратор і величезний хромований повітряний фільтр на рівні даху.
Ричер зупинився та почав розглядати авто. Він сказав:
Мені потрібно ще раз поглянути на ці знімки із супутника.
Ченґ запитала:
Навіщо?
З ними щось не так.
Що саме?
Я не знаю. Щось у якомусь закутку мого мозку мені це вказує. Це не звичайні розлади памяті. Зі мною все гаразд.
Ти впевнений?
Запитай мене про щось.
Віце-президент Тедді Рузвельта.
Чарльз Фейрбанкс.
Я думала, він був актором.
А я думав, що то був Дуглас.
Вони пішли далі повз перекошені будиночки, які тулилися докупки, повз зарослі бурянами подвіря за дротяними огорожами, деякі з них пустували, деякі були забиті сміттям, на деяких сиділи привязані собаки, а деякі були закидані яскравими дво-та триколісними велосипедами й іншими дитячими іграшками. Вони натрапили на вулицю, що йшла по діагоналі й зрізала кут між однією другорядною вуличкою та іншою. Вона була достатньо широкою для трьох смуг для руху, проте все одно всі машини стояли припаркованими на узбіччі. А ще вуличка була досить довгою, щоб на ній можна було скинути швидкість, зупинитися, а тоді знову розігнатися.
Чарльз Фейрбанкс.
Я думала, він був актором.
А я думав, що то був Дуглас.
Вони пішли далі повз перекошені будиночки, які тулилися докупки, повз зарослі бурянами подвіря за дротяними огорожами, деякі з них пустували, деякі були забиті сміттям, на деяких сиділи привязані собаки, а деякі були закидані яскравими дво-та триколісними велосипедами й іншими дитячими іграшками. Вони натрапили на вулицю, що йшла по діагоналі й зрізала кут між однією другорядною вуличкою та іншою. Вона була достатньо широкою для трьох смуг для руху, проте все одно всі машини стояли припаркованими на узбіччі. А ще вуличка була досить довгою, щоб на ній можна було скинути швидкість, зупинитися, а тоді знову розігнатися.