Ричер сказав:
Це має нам підійти.
Неподалік тривав якийсь рух місцевих обивателів, проте більшою мірою він відбувався наприкінці вулички. Хлопчаки, приблизно дванадцяти років, блукали туди-сюди вулицею, спостерігаючи навсібіч за машинами.
Ричер сказав:
Гаразд, зараз ми вдамо, що несподівано зрозуміли, у що втрапили, і почнемо поспішно звідси виходити.
Вони розвернулися і побігли назад, до другорядної вулички. Повернули прямо та продовжили рух приблизно в тому самому напрямку, звідки прийшли, позаду тієї вулички, на яку вони щойно потрапили. Вони зупинилися тоді, коли їм здалося, що вони вже порівнялися із невидимою для них групкою дванадцятирічних хлопчаків, які, за їхніми підрахунками, зараз мали би прямувати вздовж дороги праворуч від них. Плюс іще глибина їхнього власного подвіря за будинком, плюс іще глибина самого будинку, плюс іще подвіря перед будинком і тротуар. Десь за чотириста футів ходи від них через темряву, вирахував Ричер.
Тоді він сказав:
Давай перевіримо, що в них для нас є.
50
Вони обрали забитий дошками будинок зі зламаним ланцюжком на воротах й увійшли всередину, стрімко та рішуче, наче так і мало бути, а тоді обережно пройшли вздовж бокової стіни будинку на заднє подвіря, до задніх воріт, які знаходились під тупим кутом до заднього двору будинку, розташованого через дорогу по діагоналі. Мабуть, не той будинок, який їм був потрібен, проте вони були вже близько. Ричер із силою виштовхнув сітчасту панель із рами, і вони ковзнули крізь отвір. Вони були майже непомітними, окрім білого проблиску облич у жовтому вечірньому мороці.
Вони пройшли крізь інше заднє подвіря та перевірили кут огляду між цим будинком та сусіднім із ним. Вони не дійшли ще до одного будинку. Бо метушня відбувалась у наступному будинку ліворуч. Між подвірями знаходилась огорожа, що зачинялася на ланцюжок. Її було легко подолати, за винятком хіба що дзеленчання та клацання металу. Ченґ була досить вправною в цьому. Кращою за Ричера. Його статура була ідеальною для того, щоб іти пробоєм, а не виконувати гімнастичні трюки.
За тим заднім подвірям, на яке вони щойно перелізли, доглядали погано. Правду кажучи, за ним не доглядали взагалі. Воно поросло бурянами та травою, що висотою сягали стегна людини. На задній стіні будинку світилося одне вікно.
Ричер сказав:
За можливості тримай праву руку в кишені. Примусь їх думати, що в тебе є зброя.
Це спрацьовує?
Іноді.
Вона запитала:
Вони наркодилери?
Він кивнув:
Це як ті кафе, де ти можеш отримати гамбургер, не виходячи з авто. Вони використовують підлітків для того, щоб ті носили пакунки до машин, а звідти приносили готівку. Вони занадто малі для того, щоб сісти у вязницю. Хоча цей закон могли вже й змінити. Він міг стати сучасним міфом. Особливо в Оклахомі. Зараз їх, напевно, вважають також дорослими.
Вікно, що світилося, було з правого боку. Мабуть, це була вітальня чи щось таке. Ліворуч були ще одне вікно і двері, проте там було темно. Імовірно, там знаходилася кухня. Вони швиденько проминули невеликий газончик і наблизилися до дверей. Ричер смикнув за ручку. Замкнено. Тоді він відступив трохи вбік і поглянув у вікно. Похмуре місце, вщерть забите сміттям та немитим посудом. Скоринками від піци та порожніми бляшанками. «Ред Булом» та пивом.
Ричер зробив іще один крок убік та притулився до стіни. Він подивився крізь освітлене вікно, лише мимохіть, під певним кутом. Він побачив двох чоловіків. Вони розляглися на різних диванах, кожен втупився у свій телефон. Їхні великі пальці рухалися. Вони або бавилися в гру, або писали повідомлення. На низенькому столику між ними стояло два туристичних рюкзаки. Зроблені з чорного нейлону, нові, проте дуже низької якості. Такі рюкзаки продаються в магазинах, які торгують фотокамерами за десять доларів і телескопами за двадцять. На одному з рюкзаків була пачка тісно звязаних гумових стрічок з магазину канцтоварів. Зверху на другому рюкзаку був автомат «Узі».
Ричер відповз назад та приєднався до Ченґ, яка сиділа біля кухонних дверей. Він прошепотів:
Нам потрібно знайти камінь.
Для вікна?
Він кивнув.
А як щодо цього?
Він прослідкував у напрямку її руки. Відірваний від подвіря клаптик бетонного патіо. Квадратна ділянка з чотирма кутами. Трохи крива. У центрі була діра. Якийсь твердий матеріал. Пластик, або вініл, або суміш обох. Основа для парасолі від сонця.
Він прошепотів:
Ти зможеш це кинути?
Вона відповіла:
Звісно.
Він усміхнувся. Зовсім не худеньке дівчисько. Він сказав:
Через секунду після того, як я вибю двері.
Вона підняла підставку. Він підготувався й прошепотів:
Все гаразд?
Вона кивнула.
Один крок, другий, третій, а тоді він ударив ногою об замок і двері розчахнулися, і поки він падав усередину, то почув, як розбилося вікно у вітальні, а підставка від парасолі впала на підлогу. Він пройшов крізь кухню до вітальні й побачив, що чоловік ліворуч досі тримав у руках свій телефон, а той, що був праворуч, миттєво потягнувся рукою до автомата, проте раптом він зігнувся, бо його плечі чомусь смикнулися й стислися від болю, рефлекторно реагуючи на гучний брязкіт позаду, а тоді безліч скляних уламків покрили його голову та шию, а в полі зору опинилася якась розмита пляма від великого предмета, що залетів із заднього подвіря. А ще в полі його зору раптом опинився правий чобіт Ричера, який ударив його по обличчю збоку і кинув на долівку, як кидають старий дощовик на блискучу підлогу. І саме на цьому гра закінчилася, тому що все, що Ричерові залишалося тепер зробити, це взяти в руки автомат, перемкнути селектор у режим «авто», міцно стиснути руківя та спрямувати дуло на те місце, де в чоловіка було серце.
Він сказав: «Не рухайся!» і чоловік виконав його команду.
З коридору не було чутно ні звуку. Літня пора, теплий вечір, усі гуляли на вулиці. Чоловік запитав його:
Що відбувається?
Ричер відповів:
А відбувається те, що ми забираємо вашу зброю і гроші.
Чоловік глянув на той рюкзак, на якому зверху були гумки. Рефлекторно. Ненавмисно. Ченґ підійшла і стала за ними. В кишені вона стиснула кулак.
Ричер сказав:
Обшукай їх обох.
І вона це зробила. Швидко і старанно. Нічого цікавого вона у жодного з них не знайшла, окрім ключів від авто та двох пістолетів. Ключі були від ауді, а пістолети виявились марок «Глок 17» та «Беретта 92». Обидва були девятиміліметровими. Так само, як «Узі». Годі й казати, їхня зброя та боєприпаси були в чудовому стані.
Ричер попросив:
Оглянь їхні сумки.
І вона це зробила. У тому рюкзаку, на якому лежав «Узі», вона знайшла тисячі маленьких паперових пакетів, наповнених коричневим порошком. Імовірно, героїн, поділений на дрібні порції, потім запакований і тепер повністю готовий до продажу на вулиці.
У сумці з резиновими стрічками були гроші. Величезна купа грошей. Неприємні масні купюри: пятірки, десятки та двадцятки, вони лежали окремо, лежали у стосах та були закручені в рулони, деякі з них були надірваними, деякі зімятими, проте всі були тісно спакованими. Ось для чого ті гумові стрічки, подумалось Ричерові. Колись він читав книжку про бухгалтера із картелю, який витрачав пять тисяч щомісяця лише на гумові стрічки, щоб йому було чим перевязувати гроші.
Він запитав:
Де ауді?
Чоловік відповів:
Спереду. Щасти тобі з нею.
Ви підете з нами. Допоможете нести сумки.
Дурня.
Заспокойся. Іноді виграєш, іноді треба й програти. Ми не копи. Ви досі у справі. Відробите за декілька тижнів. А тепер рухай свій зад до виходу.
Чоловік узяв по сумці в кожну руку, а Ричер почав підштовхувати його до виходу, одною рукою тримаючи свого полоненого за комір, а другою притискаючи автомат до його попереку. Ченґ тримала «Глок» у лівій руці, а «Беретту» у правій. Коридор був довгим та страшенно відразливим, а попереду вони вже чули звуки з вулиці. Пустопорожні балачки, сміх, човгання ногами, рух машин усе було тихим та приглушеним через спеку, відстань та зачинені двері.
Ще десять секунд, сказав Ричер. Будь розумником, і ти виживеш.
Він вів затриманого чоловягу збоку, дозволивши Ченґ ковзнути між ними та відчинити двері. Тоді Ричер виштовхнув його вперед, і раптом сміх та розмови обірвалися. Там було одинадцять людей, деякі стояли на подвірї, дехто стояв на тротуарі, а дехто навіть на водостічних канавах. Одним із них був маленький хлопчик приблизно двох років, три з них були жінками до двадцяти, двоє були крутими на вигляд чоловіками, яким трохи за тридцять, а решта пятьма худорлявими дітьми приблизно дванадцяти років, такими собі хлопчаками на побігеньках. По вулиці проїхала машина, повільно, наче для показу, і наповнила всю вулицю гуркотом і звуками з колонок. Тоді вона зникла з поля зору, і Ричер штовхнув свого заручника вперед. Його одразу ж оточили люди, які вже готувалися до бійки, проте полонений чоловік сказав їм лише одне:
Ще десять секунд, сказав Ричер. Будь розумником, і ти виживеш.
Він вів затриманого чоловягу збоку, дозволивши Ченґ ковзнути між ними та відчинити двері. Тоді Ричер виштовхнув його вперед, і раптом сміх та розмови обірвалися. Там було одинадцять людей, деякі стояли на подвірї, дехто стояв на тротуарі, а дехто навіть на водостічних канавах. Одним із них був маленький хлопчик приблизно двох років, три з них були жінками до двадцяти, двоє були крутими на вигляд чоловіками, яким трохи за тридцять, а решта пятьма худорлявими дітьми приблизно дванадцяти років, такими собі хлопчаками на побігеньках. По вулиці проїхала машина, повільно, наче для показу, і наповнила всю вулицю гуркотом і звуками з колонок. Тоді вона зникла з поля зору, і Ричер штовхнув свого заручника вперед. Його одразу ж оточили люди, які вже готувалися до бійки, проте полонений чоловік сказав їм лише одне:
Відступіть.
Ченґ натиснула на ключ, і чорний седан підморгнув фарами. Він був меншим, ніж ті легковики з водіями, що їздили по місту, проте і не зовсім компактним. Ченґ відчинила задні дверцята, і Ричер примусив свого заручника покласти сумки на сидіння. Тоді він його розвернув і штовхнув у напрямку будинку. «Узі» він усе одно тримав напоготові. Ченґ сіла за кермо. Ричер позадкував до пасажирського сидіння. Ченґ рвучко рушила з місця. Ричер витяг із заднього сидіння рюкзак із героїном та розвіяв його через вікно, поки Ченґ набирала швидкість. Маленькі паперові пакети полетіли врізнобіч, усі сяючі, усі коричневого кольору, наче нашестя саранчі, щоправда, уже мертвої, наче вихор повітря під час злету гелікоптера. Люди почали вибігати на дорогу, намагаючись підібрати пакети, женучись за машиною, випереджаючи стрибками один одного та прагнучи впіймати якомога більше. Чоловіки, що були в будинку, також вибігли на дорогу, намагаючись навести лад та забрати те, що належить їм. І це було останнім, що побачив Ричер, тому що Ченґ влетіла у крутий лівий поворот в кінці вулиці, що йшла по діагоналі, після чого її мешканці зникли з поля зору.