Вони поспішили усередину, і саме тоді ще один патрон проник крізь деревину, залишаючи там яскравий промінь світла. А потім ще один, усього за вісім футів від них. Противники притримувались тактики стрілянини крізь стіну. Огляду в них не було ніякого, тож стріляли вони абсолютно навмання. Ця група була кращою, подумалось Ричерові. Ці хлопці принаймні могли влучити в бік сараю. Він пройшов повз купи металу до дальнього заднього кута. Знадвору він тут залишався невидимим, а тому практично невразливим. У нього не було жодного фізичного захисту, проте він був захищений їхньою лотереєю в стрілянину навмання. Стіни не були варті й ламаного шеляга, проте цифри ніколи не брехали. Він вибив обшивку задньої стіни на невеликій висоті від підлоги й утворив простір у два фути заввишки і спочатку в чотири фути завширшки. Коли Ричер вибив іще дві дошки, то діра стала вже пять футів завширшки. Достатньо великий проміжок для того, щоб вилізти назовні. Спочатку Вествуд, а тоді Ченґ. Ще один патрон залетів усередину. А після них уже пішов і сам Ричер. Вони відступали, тримаючи будинок у полі зору. Позаду них не було нічого, крім пшеничного поля. Праворуч, позаду за ними, була будівля біля розбитої огорожі. З мертвими типами. Канавокопач був припаркований просто праворуч від них. На відстані близько двадцяти ярдів. Прямо з правого боку була їхня студія для зйомок фільмів та будинок. Просто з лівого боку був сарай із генератором. Багато місць.
Проте всі вони були поганим виходом на відкритий простір. Двадцять ярдів мінімум. Двадцять кроків. Довгий шлях. Неможливий. Це залежало від тих, інших хлопців. Від того, наскільки влучно вони стріляли. Наскільки добре вони були натреновані. Якщо вони взагалі були натренованими. Хлопець, який щосили зосереджується на розташованому перед ним, може повністю втратити свій периферійний зір. Лише на мить. І тому виникала можливість зникнути з-під його носа непоміченим. Виникала можливість, що навіть чоловік у костюмі горили міг спокійно піти собі геть. Усе залежало від рівня його зосередженості. Людина могла легко відбутися у цьому випадку. Але троє людей не змогли б.
Ричер прошепотів:
Залишайтесь тут. Не рухайтесь. Я повернусь і заберу вас.
Ченґ запитала:
Звідки?
Я йду назад, до будинку.
Це божевілля.
Не зовсім. Подивися, які вони стрільці. Це лише справа математики. Теорія імовірності. Я не більше ризикую, якщо вирішу піти туди, звідки вони ціляться.
Це просто безглуздо.
Слухай, це велика стіна. Які в них шанси? У мене більше шансів отримати рідкісну хворобу серця по дорозі туди.
Я йду з тобою.
Гаразд, проте Вествуд залишається тут. Військові кореспонденти розпочинають рух у другій хвилі.
Вествуд запитав:
То ось ким я є?
Ні, я лише намагаюся вас підбадьорити. Ви думаєте лише про права на книгу.
Не лише про це.
В будь-якому випадку залишайтеся тут.
Ричер та Ченґ пішли назад до будівлі та заповзли всередину. Отвори, крізь які проникало сонце, утворювали велике сузіря. Більшість із них були на великій висоті. У Ричерового вищого за зростом брата могли б тут виникнути проблеми. Проте самому Ричерові це не загрожувало б, та й Ченґ була б у безпеці. Ще один патрон пройшов крізь стіну, гуркіт, удар, ще один промінь світла, високо і далеко ліворуч, іще один невиграшний квиток для противника.
Ричер сказав:
Якщо вони справді стріляють навмання, то всі місця підходять. Навіть ті місця, по яких уже відбувся удар.
Він приклався оком до отвору та примружився. Тоді заговорив трохи викривленим голосом через те, що його щока була притиснутою до дощок:
Ми повинні побачити спалахи їхніх дул. Тоді ми зможемо їх вистежити і вигнати звідси. Я хочу, щоб вони тікали з цього місця.
Ще один патрон пройшов крізь стіну, гуркіт, удар, сонце. Ідеальна висота, проте на десять футів правіше ніж потрібно.
Я бачу одного з них, сказав Ричер.
Пил у повітрі. Він припав до дощок. Вони чекали. Ще один патрон. Гуркіт, удар, сонце. Вище і лівіше. Ричер відступив від стіни. Він сказав:
Бачу їх обох. Вони обидва в одному місці. У задньому куті їхньої «кіностудії». Приблизно за сто десять футів звідси. Вони по черзі виглядають з-за кута, здіймаючи свої рушниці. Наче у фільмі про морських піхотинців. Один із них це свинар, а в іншого така зачіска, як у ведучого прогнозу погоди на телебаченні.
Ми можемо їх дістати звідти?
Ми можемо їх дістати звідти?
Ми можемо витратити один магазин на те, щоб змусити їх замовкнути на хвилину. Так ми зможемо перебігти до переднього кута «кіностудії».
І що далі? Прокрадатися від одного кута до іншого? З переднього боку до заднього? Це надто довгий шлях. Будівля прямокутна. І більшість будинків також.
Піхотинці пройшли б крізь будинок. Вони б вийшли через задню стіну. Ось для чого існує протитанкова зброя.
Що ми будемо робити?
Ми ризикнемо. Ми зачекаємо, поки вони мінятимуть магазин.
Ченґ сказала:
Це не надто хороший план.
Тобі б не сподобався надто хороший план.
Ти зараз виправдовуєшся переді мною?
А ти думала.
А який надто хороший план?
Його голова знову заболіла. Він сказав:
Це згода з дияволом. Він гарантує одне, проте не більше. Інший тип утече. І крім того, це буде не надто приємно.
Ричер вистрелив першим, тому що Ченґ була швидшим бігуном. Він зупинився між відчиненими дверима та прицілився на задній лівий кут студії, піднявши зброю приблизно на дві третини висоти, і побачив осколки від свого пострілу, проте цього було недостатньо для цілих двох секунд. Але це їх на якусь мить зупинило. Ченґ перейняла від нього естафету, зарядивши тридцятьма патронами із магазина, повний автомат, цілі дві секунди, а тим часом Ричер побіг до ближнього переднього кута будівлі, де перезарядив зброю, і почав стріляти вздовж будівлі, від одного кута до іншого, витративши ще один магазин, поки до нього приєдналася Ченґ, притискаючись до нього та відновлюючи дихання.
Ти готова? запитав він.
Вона не відповіла. Вони ковзнули у двері студії. Передпокій. Запах. Невеличка кухня із глечиками та пляшками води. Вони почали чекати.
А тоді вони раптом почули звук. Один із типів підбирався до кута будівлі. Як у фільмі про морських піхотинців. Вони досі чекали.
Потім вони почули постріл. Цілились у тепер уже порожню і тепер уже віддалену від них будівлю. Можливо, влучили, а може, й ні. У будь-якому випадку Ричер визирнув з-за дверей студії та вистрелив у відповідь, витративши півмагазина. Жодних очікувань. Жодного часу на вироблення якоїсь стратегії. Але для повідомлення часу достатньо.
«Ваші противники тепер у цьому будинку. Просто там, де ви робите свої справи».
Ричер та Ченґ відступили назад, позадкували повз ванну кімнату, позадкували повз фартухи, позадкували через двері в кінці коридору. Світло досі горіло. Жінка в білому досі була там. Вона не рухалася. Вони стояли, дивлячись в інший бік, наче оператор, який повернувся для того, щоб відповісти на запитання.
Вони почали чекати. Мисливці стали самі здобиччю. Їхня жертва заманювала їх у пастку. Вони повинні були тепер зявитися тут, пробравшись у цей вузький освітлений коридор один за одним. Це наче підійматися мотельними сходами по двоє в ряд. Відступні гроші підказували їм не йти туди. Ніколи. Проте вони все одно увійшли б. Вони мусили це зробити. Це була їхня сфера. І досі їхнє майбутнє. Усі хлопці, яких знав Ричер, які займалися шахрайством, крадіжками, вбивством і зрадами, до самого кінця вірили в те, що в них є хоч мізерний шанс якось вийти сухими з води, а тому хоча б щось потрібно було врятувати за можливості. Ніхто не захоче починати все заново. Ці хлопці могли б зберегти більшу частину свого майна. І своє приладдя. Ричер здогадувався, що камери із високою чіткістю зображення коштували чимало.
Тож один із них точно увійде всередину. Проте тільки один. Несподівана поява спрацьовувала лише один раз. Вони чекали.
Людська натура. Зявився свинар. Великі долоні, широкі плечі, вимащений брудом одяг. Він дуже обережно виглянув з-за кута, не збираючись поки що нічого робити, окрім як швидко оцінити ситуацію. Міцно притискаючись до стіни. Нічого не виставляючи в поле зору. Можливо, тільки плече. Чи ніс. Тоді він знову виглянув з-за кута, цього разу нахилившись на якийсь дюйм далі.
Ричер вистрелив йому в чоло. Легенький натиск на спусковий гачок, заледве його торкаючись і одразу відпускаючи, обережний постріл просто в десятку. Гру закінчено. Що, вочевидь, почув останній тип і одразу почав тікати. Тепер він був один. Раптом він став жертвою первісних страхів. Раптом йому випала можливість їм піддатися. Без жодних свідків.
У військових колах активне та агресивне переслідування противника лише заохочували, тим паче, що зараз будь-яка причина вибратися з кімнати виглядала однаково чудовою для них, тож Ричер побіг також, а Ченґ рушила слідом за ним.
У військових колах активне та агресивне переслідування противника лише заохочували, тим паче, що зараз будь-яка причина вибратися з кімнати виглядала однаково чудовою для них, тож Ричер побіг також, а Ченґ рушила слідом за ним.
58
Вони перестрибнули через свинаря, вискочили з-за дверей студії та попрямували в напрямку, що пролягав на півдорозі ліворуч від них, націлюючись на пробіжку від кута будинку до початку підїзду до нього. А все тому, що підїзд був їхньою метою. Так повинно було бути. Така людська натура. Втеча. Єдиний вихід. А все решта то лише пшеничне поле.
Вони побачили його за шістдесят футів попереду, він біг, озираючись назад, у одній руці він тримав свій М16, а в другій нічого не було. Він був кремезним типом із розпашілим обличчям, а його довге хвилясте волосся тепер усе зібралося в нього на маківці. Він був одягнений у блакитні джинси, які виглядали накрохмаленими. Він добіг до початку підїзду та озирнувся. Вони пірнули ближче до будинку. Той тип залишився на території один. За ним був свинарник, а попереду аж до Міссурі не було нічого, окрім пшениці. Підїзд до будинку був праворуч від нього. До Материного Спочинку було двадцять миль.
Чоловік завмер на місці. Ченґ запитала:
Ти можеш вистрелити в нього з цього місця?
Ричер нічого не відповів. Вона запитала:
З тобою все гаразд?
Він відповів:
На девяносто відсотків.
Бо саме так він бачив цю ситуацію. З ним не відбувалося нічого поганого. Нічого особливого. Жодної зламаної кістки чи закривавленої рани. Але нічого не працювало так, як треба. Не зовсім так, як треба. «Мозок це не те саме, що рука».