Освітлені місячним сяйвом, вони стояли коло хвіртки Марянчиного двору і впивалися звуками вечорового затишку: з-поміж сюрчання цвіркунів виділялось наполегливе, спрагле тьохкання соловя.
Вони купались у ніжності
Вони огортались теплом
Вони прагнули лиш одного: бути завжди поряд
Вони мріяли лиш про одне: бути завжди разом
І були. Вони направду були наче в Казці. Власній казці, де сюжет розвивається за їхніми спільними бажаннями. Казці зі щасливим фіналом, за котрою починається наступна казка. І так до безкінечності. Бо Кохання ж вічне?
«Я люблю тебе, чуєш, Марянко?.. Ти моя, і тільки моя Нікому тебе не віддам ніколи Нізащо у світі ми не розлучимося з тобою Повік будемо разом»
Добра, добра, ніжна Казка. Теплі, теплі спогади. Проте казку свою вони не дописали. Вона обірвалась. Раптово. Бо ніщо не вічне у цьому земному житті, і тим паче наївна юнацька казка.
Серце було розбите вщент. На мільйони дрібних часточок, які вона потім довго-довго збирала докупи, а рани гоїлися довго і непомірно боляче. Вона вже давно не тримає на нього зла і образ. Час стирає все, і навіть біль. Лишаються лише шрами на серці. Вони болять інколи, але не надто.
І ось тепер, пятнадцять років по тому, дзвінок
Вона зіскочила з ліжка, увімкнула настільну лампу й дістала з комода пошарпаний юнацький фотоальбом. Погортавши, віднайшла стареньку, дещо пожовклу від часу, проте кольорову світлину, з якої дивився на неї усміхнений стрункий синьоокий юнак із білявим витким волоссям. Він був зодягнений у форму солдата й хвацько тримав руку на начищеній до блиску пряжці паска.
Жінка притулила світлину до грудей. Який він тепер? Йому зараз тридцять пять. Лишенько, як же летить час! Може, він уже посивів абощо? А може, й досі такий же вродливий і доладний? Так незвично було почути його тепер, коли спливло чимало років
Привіт, Марянко дещо несміливо озвався у слухавці до болю знайомий голос. Упізнаєш мене?
Привіт. Упізнаю, звісно що впізнаю
Привіт, Марянко дещо несміливо озвався у слухавці до болю знайомий голос. Упізнаєш мене?
Привіт. Упізнаю, звісно що впізнаю
Як ти живеш? Не ображаєшся, що розпитав твій номер, що дзвоню до тебе?
Ні, що ти. Мені теж цікаво, як ти живеш, Михаси вона раптом осмикнулась і поспішно виправилась: Михайле.
Я згадую тебе дуже часто. Усе думаю, як би воно було, якби ми з тобою й досі були разом
Маряна мовчала. Не знала, що відповісти. Їй хотілося повідати про свої пройдешні почуття, дуже хотілося. І про те, як болісно тоді переживала розлуку. Як згодом уявляла їх парою, розятрюючи тим собі душу, бо розуміла, що вже нічого не повернути і вони не будуть разом Але мовчала. Якесь дивне передчуття на мить зблиснуло зі шпарини підсвідомості: а може, не розбурхувати душу? Може, знов буде нестерпно? А може, й ні це ж було так давно. Хтозна.
Марянко, не мовчи, стривожено мовив голос у слухавці. Ти сердишся на мене досі? Якби ти знала, як я себе дотепер картаю, що в нас із тобою все тоді так стало
Ні, все добре. Отже, так мало стати. Усе, що випадає на нашу долю, кажуть, на краще. Не картай себе.
Скажи, ти щаслива?
Так, щаслива, не роздумуючи, відповіла, і на якусь мить їй раптом здалося, що тих пятнадцяти років, що прожила після розлуки з ним, і не було; наче ще вчора вдихала ті солодкі бузкові пахощі, чула соловїний спів, наче вчора її голова йшла обертом від його рук, вуст
Усіляке було на її шляху, і лише тепер замислилась: а як би воно було, якби вони з Михасиком були нині разом? Як би склалося життя?
Память знову відхилила свою завісу
Ось він, стрункий красень Михайло, стоїть у тіні старої розлогої липи, обіпершись плечем об широкий стовбур. Чекає на неї. То була їхня липа: вони завше стрічалися коло неї. Маряна, прямуючи йому назустріч, ще здалеку милувалась його струнким станом, густим світлим волоссям, яке кумедно куйовдив вітер, широкою привітною усмішкою. Душа тремтіла від щастя.
Він ніколи не чекав, доки вона підійде до нього, кидався назустріч, підхоплював, наче пірїнку, і кружляв у повітрі. Затим, безтурботно сміючись, вони бралися за руки й ішли вздовж ставка, над яким кружляли, кричачи, озерні чайки. Сонце закочувалося за обрій, зігріваючи їхні душі лагідними променями
То була безсонна ніч спогадів. Теплою річкою зринали вони з памяті й занурювали в минуле. А вже наступної ночі Михайло їй наснився.
Він сидить навпроти неї, проникливо дивиться і щось невиразно шепоче. Його очі вона чітко бачить, але лице застилає марево. Вона простягає до нього руки, хоче доторкнутися, однак пальці потопають в оманливій поволоці. Хлопець усміхається. Усе зникає
Того ж дня він їй знову подзвонив.
Ми можемо побачитися? обережно спитав.
Мабуть, що так, після незначної паузи відповіла Маряна.
Ти в батьків зараз?
Так.
То, може, під нашою липою?
Добре, чому й ні
Під нашою липою
Відклавши мобільний, Маряна замислилася. Що вона знає про нього? Вона памятає його молодим безтурботним двадцятирічним парубком. За пятнадцять років люди змінюються якщо не кардинально, то принаймні суттєво те вона знала по собі. Який він зараз? Хто він зараз? І чому саме тепер пятнадцять років по тому він до неї подзвонив?
Вона йшла на зустріч з Михайлом, і серце її неспокійно калатало в грудях. Чому б це? Невже боїться розбурхати пройдешні почуття? Та ні. Ні. Бо вони вже не ті, що були тоді. Тими, якими вони знали одне одного багато років тому, вони вже не є. Тож і боятись нічого.
Наближаючись до парку, шукала очима крону старої липи та он же вона! Спинилась. Може, повернутись додому? Навіщо все це ця зустріч, ці хвилювання і сумяття? Проте вже була помітна постать високого чоловіка. То він. Точно він: серцем відчула. Вертатися було негоже, тому рушила вперед, назустріч Михайлу, який теж помітив її й уже крокував до неї. Такий же стрункий, як і пятнадцять років тому, незмінною була й усмішка.
Привіт! гукнув, наближаючись, і помахав їй рукою.
Привіт!
Ось ти яка стала!
Яка?
Чарівна й гарна.
А колись такою не була?
Була. Але була ще дівчиськом. Нині ж перетворилась на розкішну жінку! Погодься, що в пятнадцять років людина виглядає зовсім інакше, ніж у тридцять. Тобі ж зараз тридцять?
У жінки негоже запитувати про її вік, але так, ти правий, я вже виросла. Та й ти теж уже не безтурботний парубок, а справжній чоловік, змужнілий і дорослий.
Вона дивилась у Михайлові очі й усміхалась: вони лишились такими ж пронизливими й ніжними. Проте замість бісиків, що грали колись у них, нині там тліла печаль
Чимало розповів їй того вечора Михайло. Непростий шлях випав йому. Одружившись, через кілька років втратив дружину й доньку та втрата досі йому незбагненна й болюча, бо сталось усе раптово, утім, як і все у цьому житті. Затим, розгніваний на долю, вирушив на пошуки щастя за кордон. Проте й там не знайшов спокою лише озлився більше. На жінок не звертав уваги, бо вони приносили йому лиш нещастя
То розплата мені за те, що образив тебе тоді. Спокутую все життя, гірко зітхнув він. Ти ж пробачиш мені?
Маряна схилила голову. Чи пробачить вона йому зраду, через яку доля розвела їх? Та вже давно пробачила, бо час таки стирає біль. Звісно, добрячий урок вона тоді отримала. Приниження і розпач, що їх вона зазнала, добряче пекли тоді. Пізніше недовіра й страх перед новими розчаруваннями вносили в життя свої корективи. Проте все лишилось у минулому. Тому зараз, дивлячись у Михайлові очі, могла відверто стверджувати, що не тримає на нього образи, хоча й не виправдовує того вчинку.
Вони йшли понад ставом, над яким кружляли озерні чайки, й Маряні раптом здалося, ніби їй зараз пятнадцять і вони з Михасиком прогулюються, переповнені щастям, безтурботні Але то лиш на якусь мить. Мить забуття.
Маряна десь чула, що той, хто не памятає свого минулого, не має майбутнього. Чи є в тому твердженні бодай крапля сенсу? Хтозна. Минуле Воно ж минуло. Проте любила Марянка зануритись у якісь приємні спогади, прогулюючись парком або ж за філіжанкою кави в улюбленій кавярні. Це так чудово: мати в серці гарні спогади, які можна будь-якої миті дістати з таємної шухляди памяті й пережити заново Головне не забувати, що живеш сьогодні, зараз, уже. А вона про це памятала.
2
Наступного вечора, повернувшись до Рівного, Маряна поволі виходила із дещо дивного стану забуття, намагаючись увійти у звичне життєве русло. Вона любила свій особистий емоційний простір, що створювала довкола себе; любила своє маленьке затишне житло, любила приємні дрібнички, якими оточила себе, емоції, які вони дарували їй; любила своїх подруг Віру і Христину. Особливо Христину, котра була їй близькою за духом. Багато чого іще. Бо вміла віднаходити радість у простих речах, на котрі більшість не звертає уваги; вміла смакувати життя, правильно розставляючи пріоритети.
Утім, думки про Михайла заставали її зненацька, набуваючи якогось важливого значення. Те, що вона дізналася про його життя, дуже вразило й стривожило. Їй було шкода нещасного Михайла, котрий так дорого заплатив за свої юнацькі помилки. Принаймні він сам так пояснював своє невдале життя. Стан невимовного розпачу, в який він був занурений, непокоїв її.
Де ти, Марянко? Ти зараз не зі мною, стиха озвався Максим, стривожено вдивляючись у її лице. Ти нічого не хочеш мені розповісти?
Вона познайомилася з Максимом близько року тому в своїй улюбленій кавярні «Солодке життя», куди частенько заходила на каву. Того дня вона мала не вельми гарний настрій, тож вирішила піти на каву, щоб виправити цю прикрість. Кавярня дуже благотворно впливала на її настрій: небагатолюдна, дуже затишна. Маряна цінувала якісну музику, добру каву й смачну випічку. Саме «Солодке життя» все це вдало у собі поєднувало, тому стало для жінки невідємною частиною її повсякденного життя.
Отож, жінка зручно вмостилася за столиком і з задоволенням вдихнула аромат кави. Поза тим, погляд її мимоволі спинився на чоловікові, котрий самотньо сидів за столиком у кутку теж із чашкою кави. Він дивився на неї з неприхованим захопленням. Витке чорне волосся ледь прикривало його високе чоло, а очі були надзвичайно розумними. Він не був еталоном краси, однак його обличчя було настільки доброзичливим, що Маряна не стрималась і всміхнулась йому. Утім, одразу відвела погляд убік якось не в її манері було всміхатися незнайомцям. Та й не за цим вона сюди прийшла. Проте незнайомець явно зацікавився її усмішкою й далі пильно дивився на неї. Коли за мить Марянчині очі знову ковзнули в бік чоловіка за столиком, він уже щиро всміхався їй. Відтак підвівся, взяв свою чашку й барсетку та неспішним, витонченим кроком підійшов до її столика.