Крізь безодню до світла - Алла Рогашко 9 стр.

 Пусти, сказала! Облиш мене!!!  Вона висмикнула руку й швидко покрокувала тротуаром.

 Та що за херня відбувається?!  Влад пішов за нею.  Ти вважаєш, я буду за тобою бігати? Я тобі що, хлопчик на побігеньках?!

Віра різко зупинилась і обдарувала його поглядом, сповненим крижаного холоду, її лице перекосилось від гніву.

 А хто просить? Котись собі геть! І облиш мене нарешті!!!  прокричала вона і пішла, нервово погойдуючи стегнами.

Влад стояв як укопаний і сторопіло дивився їй услід. Звісно, він не буде бігати за нею. Але що, чорт забирай, відбувається?! Хто йому пояснить?!

А власне не пішло би й справді все до біса?!

Він викинув квіти і пляшку з вином у смітник і зайшов до крамниці. Рішуче підійшов до відділу спиртного й узяв літрову пляшку коньяку. Був упевнений, що Віталій із задоволенням розділить з ним це чудодійне пійло. І хай все котиться подалі!

5

Віра підіймалася сходами і крізь вогку затхлість підїзду відчула запах парфумів. Його парфумів. Усередині стиснулось. Тільки не це Тільки не тепер Водночас до болю в грудях захотілось його побачити й обійняти. Вона так за ним скучила!

Під її дверима, обіпершись об стіну, дійсно стояв Влад.

 А де квіти, вино?  холодно кинула вона, підійшовши.  Що ж ти порушуєш традиції?

 Нащо ти так?..  зітхнув він.

 Чого ти хочеш від мене?

 Мені без тебе погано.

 А кому зараз добре?

 Давай поговоримо, Вірунь. Будь ласка

Влад пропустив Віру до дверей. Вона відімкнула їх і сердито глянула на нього.

 Ти думаєш, розмова щось змінить?

 Принаймні дай мені такий шанс

 Шанс? А хто мені дасть шанс мати нарешті спокій, га? Хто? Нащо ти мене мучиш?

 Вірунь

 «Вірунь»!  огризнулась вона.  Заходь уже, не стовбич тут! Я не збираюся розводити з тобою рандеву в смердючому підїзді.

Віра прочинила двері й увійшла, сердито брязнувши ключами об тумбочку. Влад тінню зайшов слідом і тихо причинив за собою двері.

 Кать, я вдома!

Двері однієї з кімнат розчинились, і на порозі постала висока худорлява дівчина.

 Привіт,  сказала вона і з цікавістю позирнула на гостя, що непевно тупцяв поза спиною матері.

 Це Владислав, мій старий знайомий. Випадково зустріла його неподалік. Ми зайшли на чай,  пояснила, щоправда дещо знічено, Віра.

 Ага, я в курсі. Ми вже познайомилися, десь години дві тому,  гмикнула та й пішла собі до своєї кімнати.

Віра обдарувала Влада колючим поглядом і зайшла до кухні.

 То чого тобі? Давай кажи, що хотів, і забирайся. Я втомлена і хочу спати.

Влад важко сів у крісло і втупився у стіл.

 Ну? Чого тягнеш кота за хвоста?

 Вибач мені.

 Та що ти?!  єхидно пирхнула вона.

 Я не можу без тебе. Справді не можу. Пробував нічого не виходить

Віра мовчки дивилася на нього. Її лице все ще викривляла гримаса гніву. Вона дістала з шухляди конверт і висипала на стіл його вміст.

 Так,  знов зітхнув Влад,  це моє минуле. Паскудне минуле, яке стискає мою горлянку і не дає спокійно жити. Я поганець, Вірунь. Я паскудник. Мені немає прощення, але я хочу, щоб ти все-таки вибачила мені. Я хотів тобі зізнатись у всьому, справді хотів, але  Він зрештою замовк, так і не знайшовши слів.

Віра підійшла до вікна і, прихилившись до скла, подивилась у темінь за вікном. У повітрі висіло те важке напруження, що нависало над ними в їхній останній ранок разом. Що могло би порушити його? Нічого! Анічогісінько не зможе порушити це напруження, розплутати цей клубок брехні, в якому заплутався цей нещасний чоловік. І як би сильно вона не любила його, як би сильно не хотіла бути з ним, дозволити собі цього вона не зможе. Нехай їй буде каюк, нехай вона помре від туги за ним, але жити в цьому клубку вона не зможе. Небажання бути зануреною в брехню було сильнішим від бажання бути з НИМ. Вона вже ніколи не повірить йому. Якщо чоловік зраджує, він робитиме це завжди, навіть якщо у хвилину каяття сам вірить у можливі зміни. Бо така чоловіча сутність, така їхня кобелина природа. І як би він не виправдовувався зараз, як би не каявся, насправді це нічого не змінить. Усе обірвалось у той момент, коли вона опинилась попід підїздом того злощасного будинку. Тоді, коли він поспішав у своє розпусне лігвище, не зауваживши її, ту, якій обіцяв свою вірність. А тепер прийшов і все: «Я-я-я-я!» Ніби все має обертатися довкола нього ну хіба не егоцентричний покидьок?

Нічний метелик відчайдушно бився об віконну шибку. Усе лине до світла Особливо те, що приречене жити в пітьмі. Йому особливо гостро хочеться того, чого воно позбавлене. У той час як ті, що живуть у світлі, його не помічають. Для них воно звичне, повсякденне. Жорстока іронія

Хвилини мовчання перетворювались на вічність. Влад і далі сидів за столом, важко похиливши голову. Його долала втома. Він страшенно втомився скочуватися з гори й втрапляти в клубок брехні знов і знов. Він задихався. Треба негайно щось із цим робити. Дорогою сюди він був сповнений рішучості нарешті раз і назавжди покінчити з цим. Бо жити так він більше неспроможний. Він мусить очиститись. Цей тиждень без Віри був жахливим. Він думав, коли заллє своє розпачливе обурення коньяком, усе владнається. Так, того вечора справді прийшло полегшення: Віталій розділив із ним його гірку чашу розпачу, натомість наповнивши її несподіваною розрадою. Утім, уже наступного дня разом із похміллям прийшло страшне усвідомлення. Усвідомлення самотності й нікчемності. Він гадав, те, що трапилось із Катериною, найжахливіше, з чим він будь-коли стикався. Як же він помилявся! Самотність гірша у стократ. Самотність пожирає всі стреси і потрясіння. Вона вщент руйнує всі переконання про надважливий сенс його самореалізації, поглинає радощі й екстази творчого польоту, стирає усвідомлення власної винятковості й геніальності. Вона жорстока і безжальна. За цих кілька днів він пережив кілька років, цілих сто років самотності, хай їм чорт!

 Я тобі вірила,  озвалась Віра, порушивши нарешті тяжку мовчанку.  Ти знаєш, що для мене означала віра? Це була не просто якась порожня сліпа впевненість у чомусь. Це була віра в тебе. Ти породив її в моєму серці. А тепер її немає. І вже не буде. Усе вже зітліло. Остаточно. Тому, що б ти не казав, це нічого не змінить. А казати тобі, очевидно, нема чого.

 Тієї жінки вже нема. Вона вмерла.

 Якої жінки? Ти про що?

 Жінки, яка подарувала тобі спасіння від мене найбільшого у світі поганця,  вже нема. Вона мертва. Її передсмертним бажанням було знищити мене, стерти на порох. І їй це вдалося вона завжди була успішною жінкою, окрім, звісно, останніх хвилин свого життя. Але про що це я? Я ж сам себе знищив, сам стер себе на порох! Вона просто пришвидшила цей процес.

Віра спантеличено дивилась на Влада.

 Хай там що, це нічого не змінить,  усе ж кинула вона.  Жінку, звичайно, шкода. Але я тут ні до чого.

 Ти не уявляєш, що я пережив, коли побачив її мертве тіло,  провадив Влад.  Я побачив її через кілька хвилин після вбивства, вона була ще тепла. Повір, коли людина бачить смерть зблизька, це змінює її.

 Що ти верзеш?

 Вірунь, я розумію, тобі важко повірити в те, що я вже не той, яким був раніше. Але це так. Я інший зараз, повір.

 Люди не змінюються. Ти мене за дурепу маєш? Дурепою я була, коли пішла з тобою на каву минулої весни! Ти мене засліпив, такий винятковий і неповторний, куди твоє діло! Але тепер я прозріла. І жодні плаксиві історії мене не проймуть, не старайся.

 Ти жорстока.

 Так, я жорстока. Життя мене вчить такою бути. Тому краще забирайся. Нічого в нас з тобою не буде!  Вона знов відвернулась до вікна.

Влад дивився на жінку незмигно. Відтак встав з-за столу й підійшов до неї.

 А якщо мене завтра не стане?

 Що?

 Подивись на мене!  Він шарпнув її за плечі і розвернув до себе.  Якщо мене завтра не стане?! Якщо я помру, що тоді? Плакатимеш за мною?

 Що ти верзеш безперестанку?! Облиш свою маячню і відчепись від мене!

Віра спробувала відштовхнути від себе Влада, проте той міцно загарбав її в обійми.

 Ти ж любиш мене, Вірко! Я це знаю! Ну прости ж ти мені нарешті! Чи людина не має права помилитися?

 Усе твоє життя суцільна помилка! А ти егоцентричний покидьок, оточений дівулями, за рахунок яких самостверджуєшся!

 Що?

 Те, що чув. Усі ви такі, мужики! Носитесь зі своїми причандалами, як із безцінним скарбом, думаєте, що все крутиться довкола вас. Але ви помиляєтесь! Усе це я чудово знала й до тебе, ти просто зайвий раз підтвердив цю істину. Підтвердив, я би сказала, яскраво! Запамятаю це на все життя!

 Сучка ти, Вірко. Незадоволена життям сучка! Відштовхуєш від себе те, що насправді тобі потрібне! Нащо ти це робиш? Ти ладна лишитись на самоті і зїдати себе своєю ж злістю, аби тільки не вибачити мені! Гордячка хрінова!

Віра, стиснувши губи, мовчала.

 Знаєш, я читав колись у якійсь розумній книжці, що в кожній жінці насправді є дві жінки. Подумав тоді: маячня якась, чи я не знаю жінок? Тепер-то я розумію, що мав на увазі автор. У тобі справді їх дві! Одна та, яка вміє любити, дозволяє любити себе, вона ніжна і пристрасна. А інша холодна й неприступна, якій наплювати на почуття інших. І як вони уживаються в тобі, ці дві жінки? Не розумію

Віра, стиснувши губи, мовчала.

 Знаєш, я читав колись у якійсь розумній книжці, що в кожній жінці насправді є дві жінки. Подумав тоді: маячня якась, чи я не знаю жінок? Тепер-то я розумію, що мав на увазі автор. У тобі справді їх дві! Одна та, яка вміє любити, дозволяє любити себе, вона ніжна і пристрасна. А інша холодна й неприступна, якій наплювати на почуття інших. І як вони уживаються в тобі, ці дві жінки? Не розумію

Віра поглядом ошпарила Влада, утім, і далі мовчала.

 Я люблю ту, першу. Відпусти її, будь ласка

 Йди до біса!  зрештою вибухнула жінка, відштовхнувши від себе Влада.  Я відпускаю тебе, чуєш, тебе! Дай мені спокій нарешті!

 Ти невблаганна

 Забирайся геть!

Вона підійшла до дверей і різко їх прочинила.

 Я не здамся, Вірко. Що б ти не казала і не робила, ти мене любиш. І рано чи пізно ми будемо разом. Я в це вірю.

 Тіш себе, якщо тобі так добре з цього. І забери своїх курвочок! Мені вони тут не потрібні!

Влад згріб зі столу фотокартки, зімявши їх, і рушив до дверей.

 Я буду терплячим. Я завинив і розумію це. Тому чекатиму, скільки буде потрібно тій, іншій,  холодній і злій жінці в тобі.

Віра зачинила за Владом двері й припала до них, вдихаючи його запах, що лишився в повітрі.

«Він буде чекати Він буде чекати!» прошепотіла вона, ковтаючи сльози, що нестримно покотились лицем.

«Та нехай собі чекає!» химерно ошкірилась інша.

Частина ІІ

Крізь безодню до Світла

Розділ І

Маряна. Мить забуття

1

Тієї ночі в батьківському садку співав соловей. Співав по-особливому, як тоді, колись Із прочиненої кватирки до кімнати просочувались солодкі пахощі бузку, що квітнув під вікном. Маряна лежала у своєму старенькому ліжку, по-дитячому підібгавши коліна до підборіддя, і не стримувала потік розбурханих думок. Несподіваний телефонний дзвінок з минулого змусив зануритись у далекі спогади. Спогади пятнадцятирічної давнини, коли і їй самій було пятнадцять. Півжиття вже минуло з тих пір! А здається, ніби все те було лише вчора