Звязок із Максимом поволі обірвався він уже не дзвонив їй, навіть зрідка. Тож вона дозволила собі насолоджуватися життям, тим, що їй подарувала доля; з головою занурилась у вир кохання, розкривши своє серце знов, як тоді, колись; дала волю почуттям, які стримувала в собі стільки років.
Тепер ми повік будемо разом, мила моя Марянко. Цього разу я собі не дозволю втратити тебе. Ми будемо щасливі, це я тобі обіцяю. Ти мені віриш? питав Михайло.
Звісно, вірю, Михасику, відповідала вона.
Вони зустрічалися майже щовечора: він приїжджав до неї після роботи, вихідні теж проводили разом.
Вони нічого не планували просто були разом. Знову разом, як колись давно.
Вони знов писали свою Казку зі щасливим фіналом, після котрої буде наступна. І їм не буде кінця. Бо Кохання ж вічне?
Уранці в небі щебетали ластівки мабуть, до дощу. Маряна розчинила вікно навстіж. Скільки ж їх назліталося! Це ж треба. Точно до дощу. Вони кружляли й кружляли, щебечучи безперестанку
Задзвенів телефон.
Привіт, мамо.
Маряно, я дзвоню, може, тобі буде цікаво У нас учора трапилось таке лихо! Усе село тепер гуде через це. Коло каварні[1] була страшна бійка Словом, Михайло вчора загинув. Ти ж памятаєш Михайла, з яким колись давно, ще школяркою, зустрічалася?
Що ти таке кажеш, мамо?! Що за дивні жарти?!
Та що ти! Чому ж би я з такими речами жартувала? Він, бідняка, добряче отримав від тих негідників, помер просто у «швидкій», по дорозі в райлікарню, від втрати крові. Ой, таке страхіття, хай Бог милує!
Слова Маряна почула, однак їхня суть не до кінця проникала у свідомість.
Михайла більше немає? Та що вона таке каже? Хіба таке можливо? Ні-ні, цього не може бути.
а тих чоловіків, котрі його віддубасили, забрала міліція Похорон завтра долинали до Маряни уривки материних фраз.
Телефон вислизнув з руки й упав на долівку.
Михайло вчора загинув Ти ж памятаєш Михайла, з яким колись давно, ще школяркою, зустрічалася?..
Що це за слова? Що вони означають? Михайло загинув? Та ні. Ні. Цього не може бути. Це помилка. Якась страшна, дика помилка! Це не Михайло загинув! Мама помилилася! Навіщо вона їй подзвонила? Нащо це сказала? Михасик живий, він має приїхати до неї зараз, і вихідні вони проведуть разом. Так. Вона його чекатиме.
Ураз осмикнулась. Нахилилась і швидко схопила мобільний. Набрала Михайлів номер.
«Зараз абонент не може прийняти ваш дзвінок» чемно почав повідомляти монотонний голос оператора.
Цьому є пояснення: він просто вимкнув телефон! Та він у нього розрядився! Так! Він скоро приїде. А вона його чекатиме.
Пішла на кухню й почала варити каву. Її жести були механічними, вона автоматично рухалася, виконуючи звичний ланцюжок необхідних дій.
Михайло вчора загинув Ти ж памятаєш Михайла, з яким колись давно, ще школяркою, зустрічалася?..
Боже. А якщо це правда?! А якщо він справді загинув?!
Та ні! Ні. Цього не може бути. Це ж її Михасик він мусить бути живим! Він не може бути мертвим
Жінка зняла з вогню турку й вилила каву в чашку. Розмішавши цукор, сіла.
Раптом сльози мимоволі покотилися з її очей.
Вона ридала, аж доки кава в чашці не стала холодною.
Аж допоки не стало сліз.
Михайло вчора загинув
То ось що означав той жахливий сон! Чорна буря ще тоді знала, що забере в неї Михайла
БОЖЕ, ЯКБИ Ж ВОНА МОГЛА ПРИХИЛИТИ НЕБО І ВІДВЕРНУТИ ЦЮ СТРАШНУ БІДУ!!! ЯКБИ Ж ВОНА МОГЛА ЗРОБИТИ ХОЧ ЩОСЬ!!!
Зайшла до кімнати, відчинила навстіж балкон і безпорадно впала на ліжко.
Михайла більше немає
Господи, як же Ти міг це допустити?!
Він так хотів бути щасливим, щасливим із нею, понад усе!..
Вона бачить його він сидить навпроти неї, всміхається їй своєю щирою, широкою усмішкою й ніби щось каже. Слів вона не чує, проте від самої його присутності на душі в неї стає так тепло, затишно й гарно Затим обличчя його стає якимсь химерним. Вона простягає до нього руку, хоче доторкнутися до лиця, але пальці її потопають в оманливій поволоці. Михайло знову їй усміхається, й лице його зникає в імлі
Маряна розплющила очі й сіла. Може, те все наснилось їй? Може, то була лиш чергова мить забуття?..
Та ні. Не цього разу.
Хай би як їй хотілось того, та реальність була пекучою й безжальною Здавалося, значна частина душі вмерла щойно
Крізь розчинені двері балкона до кімнати залетіла ластівка й затріпотіла крильми, забившись у куток.
Може, це Михайлова душа?.. Маряна стрепенулась. Вона поволі підійшла до кутка, в якому билась крильми ластівка, й обережно взяла її до рук. Вийшла на балкон.
Лети, мій любий Михасику. Лети. Але знай: навік ти залишишся в моїм серці живим, чуєш, живим! Твої очі, твоя усмішка, твій голос, твоє бажання бути щасливим і дарувати мені радість любові Ти є живий для мене, чуєш? Ти завжди є і будеш у моєму серці. Ось тут Вона обережно притулила ластівку до грудей.
Заплющивши очі, відпустила.
Пташка, розправивши крила, злетіла в піднебесся
5
Як важко жити без нього Як же важко жити БЕЗ НЬОГО, Господи! Минуло вже більше місяця, проте біль від страшної втрати не вщухав. Він лиш посилювався з кожним днем. Щоранку Маряна прокидалася зі слабкою, але все ж надією на те, що то був сон чи ж просто прикра помилка, що ось-ось пролунає довгожданий телефонний дзвінок і вона почує його голос. Або ж відчиняться двері і він увійде, широко всміхаючись їй
Але ж ні. Уже наступної миті її надії розбивалися вщент і жорстока реальність налягала на неї непосильним тягарем, туга оповивала липким павутинням. Сльози розтоплювали нестерпний біль, і душа перетворювалась на страшне провалля.
Вона плакала, коли і де їй доведеться у транспорті, на вулиці, у перервах між роботою, деінде, і стриматися не могла. Один лиш спомин про Михайла занурював її все глибше й глибше у страшну чорну прірву.
Вона розуміла: ці сльози і страждання здебільшого егоїстичні, адже, окрім неприйняття того, що сталося з коханим і чому все сталося саме так, її переповнював жах. Жах від самої лиш думки про те, що більше ніколи в житті вона не побачить Михайла, не зазирне йому у вічі, не обійме його, не скаже, як сильно його любить. Ще так багато всього вона хотіла сказати йому, але не сказала Ще так багато вона хотіла пережити разом з ним але не встигла
Водночас її затоплювало почуття неконтрольованої ненависті до тих покидьків, через котрих Михайла більше немає. Вона думала про те, як несказанно їм пощастило, що їх затримала міліція, інакше вона би сама їх убила, і рука її не здригнулась би.
Потому ненависть перекидалась на гнів: ну чому, чому Михайло вліз у ту безглузду бійку? Чому не подумав про наслідки? А лікарі?! Невже не змогли врятувати його?! Та що ж вони за лікарі після цього!!!
Звісно, собі вона теж не хотіла пробачати, бо могла ж вона хоч щось учинити, щоб запобігти тому, що сталося? Будь-що, бодай подзвонити йому в той вечір, відволікти його, відвернувши ту страшну біду! Але не відвернула, не змогла Ніхто не зміг
Часто згадувався Маряні день, коли Михайла ховали. Аж ніяк не бажала вона тих важких споминів, проте навязливі думки підступно наповзали, мов змії, не питаючи, хоче вона того чи ні Пережити те було тяжко, проте поїхати, щоб провести його в останню путь, вона мусила.
Той день минув, як у божевільному сивому мороку, з якого зринали якісь обірвані картинки довжелезна труна, невиразні постаті довкола неї, багато могил на кладовищі: старих і свіжонасипаних, цілком вкритих вінками і штучними квітами; глибока чорна яма, з якої тхнуло вогкістю і страшною безоднею
Лиш кілька днів по тому туман поволі розвіявся, і Маряна пригадувала те, що відбувалося в той день. Людей було мало. Серед них мовчазний старший брат Михайла Андрій, на незворушному закамянілому обличчі якого були відсутні будь-які емоції (він і організував похорон, адже батьки їхні вже лишили цей світ); кілька бабусь, котрі чи то напоказ, чи то щиро плакали; чоловіки, серед яких вона впізнала однокласників і друзів Михайла, котрі встигли прибути до нього в цей день, адже все сталося так раптово
Самого Михайла Маряні побачити не вдалося, бо труна була вже закрита. Вона навколішках благала Андрія дозволити їй востаннє побачити коханого, попрощатися з ним, проте той був невблаганним.
Тепер Маряна розуміла, що так було ліпше для неї: не бачити його таким нерухомим Яке дивне слово нерухомий Добре, що вона памятатиме його живим
Він часто приходив до неї у сни. Вони звично стрічалися під їхньою липою чи ж поблизу ставу, прогулювалися вздовж дороги, тримаючись за руки, і безтурботно гомоніли про різні несуттєві дрібниці. Він усміхався до неї, міцно обіймав. Їй було так добре і спокійно на душі, ніби й не сталось нічого.
Через ці дивовижні сни ранки були особливо жорстокими. Бо повертатися до страшної реальності після пережитого нічного блаженства було дуже болісно.
«Треба жити далі! Ти мусиш. Ти сильна!» втішали подруги, котрим Маряна лише згодом відкрилась.
Але ж ЯК?! ЯК вона може спокійно жити далі, коли коханого немає поряд?! Коли його ВЗАГАЛІ НЕМАЄ!!!
Вона би ще змогла віднайти відносний спокій, якби знала, що Михасик Є, і, хоч він не поряд з нею, проте з ним усе гаразд. Але реальність була нещадною.
Проте все несподівано змінилось. Усе почалося зі сну. Красивого, світлого сну
Маряна йде піщаним пляжем, і тепла, кришталево-чиста вода приємно оповиває босі ноги, що з приємністю занурюються у вогкий пісок. Крик чайок гармонійно зливається з ніжним хлюпотінням води. Вона дивиться на хвилі, котрі підкочуються до берега, на золото променів, що розсипалось на морській поверхні. Її переповнює втіха. Відтак Маряна помічає під ногами красиві білосніжні мушлі. Вона нахиляється, підіймає їх і роздивляється виткі, зигзагоподібні візерунки, що зображені на мушлях. Затим іде далі. Відчуття втіхи змінюється відчуттям блаженства, коли вона помічає Михайла його лице проступає над обрієм: спершу розмите, затим поволі набираючи чітких форм. Маряна проводить рукою по повітрю, немов погладжуючи контури рідного обличчя, що, здавалося, вже було поряд. А наступної миті Михайло й справді зявляється поряд із нею.
Привіт.
Привіт. Дивись, які гарні мушлі я знайшла!
Привіт.
Привіт. Дивись, які гарні мушлі я знайшла!
Дуже гарні. Справжні скарби! Михайло бере мушлі, роздивляється їх. Чудова знахідка. Збережи її.
Вони прогулюються пляжем, тримаючись за руки, як раптом Михайло зупиняється. Його обличчя стає задумливим.