Коли вона вийшла, Ньют перепросив за сестру.
У неї були неприємності. Вона потребує відпочинку.
Вона хворіла? спитав я.
Вона має чоловіка-паскуду, сказав Ньют. Він не приховував від нас, що ненавидить молодого, красивого чоловіка Анджели, надзвичайно успішного Гаррісона Ч. Коннерса, президента компанії «Фабрі-Тек». Він майже не буває вдома, а коли зявляється, то пяний в дим і весь у губній помаді.
Але вона так розповідала, сказав я, що здалося, ніби її шлюб щасливий.
Малюк Ньют розставив долоні на шість дюймів та розчепірив пальці.
Бачите кішку? А колиску для кішки бачите?
81
Біла наречена для сина провідника
Я не знав, що Анджела зробить з кларнетом. Ніхто не міг очікувати того, що вона зробила.
Можна було очікувати чогось патологічного, але я не передбачив глибини, напруги та майже нестерпної краси тієї патології.
Анджела зволожила мундштук інструмента, зігріла його своїм диханням, але не зіграла жодної ноти. Її очі потьмяніли, довгі кістляві пальці злегка торкалися німих клавішів.
Мене охопила тривога, я згадав, що розповів мені Марвін Брид: Анджела не мала жодного порятунку від нудьги свого життя в ролі батькової няньки, крім вечірніх годин, коли вона замикалась у своїй кімнаті та грала в унісон з грамофонними платівками.
Ньют уже поставив довгограючу платівку на великий грамофон у сусідній кімнаті. Конверт від платівки він приніс на терасу і віддав мені.
Це було соло на роялі під назвою «Рояль у Нічних кицюнь». Грав Мід Люкс Льюїс.
Поки Анджела, не приєднуючись до Льюїса, слухала перший запис та входила в транс, я встиг прочитати відомості про Льюїса, надруковані на конверті.
«Льюїс народився в Луїсвілі, штат Кентуккі, у 1905 році, читав я, і не займався музикою до свого шістнадцятого дня народження, коли батько подарував йому скрипку. Через рік юний Льюїс мав нагоду почути, як Джиммі Янсі грає на роялі. Це було, пригадує Льюїс, щось справжнє. Невдовзі після цього, читав я, Льюїс почав учитися гри на роялі, віддаючи перевагу стилю бугі-вугі, переймаючи все, що міг, з досвіду Янсі, котрий залишався до самої смерті старшим другом та кумиром для Льюїса. Оскільки батько музиканта працював провідником спальних вагонів, родина Льюїсів мешкала поблизу залізниці. Ритм залізничного руху став органічним для молодого Льюїса, і це відбилось у його сольному номері в стилі бугі-вугі, який уже можна вважати класичним у своєму роді, відомому під назвою Блюз перестуку вагонів».
Номер скінчився, і я перервав читання. Голка грамофона тепер з тихим шипінням наближалась до початку наступного номера. Другий номер, як повідомляв конверт, мав назву «Блюз Дракона».
Мід Люкс Льюїс зіграв перші чотири такти і тоді Анджела Гоніккер приєдналась до нього.
Вона заплющила очі. Я був вражений до глибини душі. Вона грала чудово.
Музика сина провідника служила їй основою для імпровізацій: вона переходила від ніжної лірики до хрипких зойків пристрасті, від пронизливих криків наляканої дитини до героїнового кошмару наркомана.
Її глісандо розповідали про рай, про пекло і про все, що лежить між ними.
Така жінка могла породити таку музику лише під впливом шизофренії або якогось демона.
Волосся моє стало сторч, хоч Анджела не качалась по підлозі, пускаючи піну з рота, і не торохтіла вавилонською мовою.
Коли музика скінчилась, я вигукнув до Джуліана Касла, теж приголомшеного:
Боже мій! Життя! Хто здатен зрозуміти хоча б його єдину мить?
Коли музика скінчилась, я вигукнув до Джуліана Касла, теж приголомшеного:
Боже мій! Життя! Хто здатен зрозуміти хоча б його єдину мить?
І не намагайтеся, сказав він. Можете прикидатись, що розумієте.
Так от, це дуже корисна порада, я почувався пяним занудою. Касл пригадав іще один вірш:
Тигр, як завше, полює,
А пташина літає.
А людина
«Чому?» та «Чому?» все питає,
Пташка втомлена сяде,
Тигр засне неодмінно,
А людина промовить, що все зрозуміла.
Що це і звідки? спитав я.
Звідки ж це може бути, як не з «Книг Боконона»?
Я б хотів почитати ці книги.
Це нелегка справа, сказав Касл. Книги не надруковані. Вони рукописні. До того ж канонічного тексту не існує, бо Боконон щодня додає щось до нього.
Релігія! хмикнув малий Ньют.
Перепрошую? сказав Касл.
Бачите кішку? спитав Ньют. А колиску для кішки?
82
За-ма-кі-бо
Генерал-майор Франклін Гоніккер не приїхав і на вечерю.
Він подзвонив, наполягаючи на тому, щоб говорити зі мною і більше ні з ким. Мені він сказав, що сидить біля ліжка «Папи», що «Папа» вмирає в нестерпних муках. Було чутно, що Френк наляканий і почувається самотнім.
Слухайте, сказав я, чому б мені не повернутись до готелю, а потім, коли криза мине, ми могли б зустрітись?..
Ні, ні, ні! Залишайтесь там! Я хочу, щоб ви були там, де я зможу вас знайти будь-коли!
Генерал-майор так панічно боявся, щоб я не вислизнув з його рук, що я також почав чогось боятись, хоча не міг здогадатися, нащо я потрібен Френку.
Може, ви поясните, чому вам треба зустрітися зі мною? спитав я.
Не по телефону!
Щось повязане з вашим батьком?
Щось повязане з вами.
Що ж я зробив?
Ви маєте щось зробити невдовзі.
Поза голосом Френка на тому кінці лінії заквоктала курка. Потім я почув, як відчиняються двері, звідкись лунала мелодія ксилофона. Та сама мелодія «Коли настане вечір». Потім двері зачинились, і я більше нічого не почув.
Я був би вам дуже вдячний, якщо б ви хоч трохи натякнули мені, чого від мене хочете, я ж маю подумати і вирішити, сказав я.
За-ма-кі-бо.
Що?
Це такий боконістський вислів.
Я не знаю жодних боконістських слів!
Джуліан Касл там є?
Так.
Спитайте в нього, сказав Френк. Мені треба йти.
Він поклав слухавку. Тоді я спитав Джуліана Касла, що значить «за-ма-кі-бо».
Бажаєте повну відповідь чи скорочену?
Почнемо зі скороченої.
Доля. Неминучість долі.
83
Доктор Шліхтер Фон КеніґСвальд наближається до точки рівноваги
Рак, сказав Джуліан Касл за обідом, коли я повідав йому, що «Папа» вмирає в муках.
Рак чого?
Майже всього. Ви казали, він знепритомнів сьогодні на трибуні?
Саме так, сказала Анджела.
Це наркотики подіяли, зауважив Касл. Він дійшов такого стану, коли дія ліків і біль урівноважились. Збільшити дозу наркотиків значить убити його.
А я б краще вбив себе, пробурмотів Ньют. Він сидів на високому складному стільці, який завжди возив із собою, їдучи гостювати. Стілець був зроблений з алюмінієвих трубок та полотна. Це краще, ніж підкладати словник, атлас і телефонну книгу, сказав він, розкладаючи стілець.
Капрал Мак-Кейб так і вчинив, сказав Касл. Призначив свого мажордома спадкоємцем, а потім застрелився.
Теж від раку? спитав я.
Чесно кажучи, не знаю. Не думаю, що так. Скоріше, він не витримав тягаря своєї ролі, жорстокість виїла його душу. Але це тільки мої припущення, бо все відбувалось іще до мене.
До чого ж у нас веселі розмови, сказала Анджела.
Думаю, усі присутні згодяться з тим, що ми живемо в дуже веселий період, сказав Касл.
Але ж, сказав я йому, ви маєте чимало причин бути життєрадісним, зважаючи на те, яким добрим справам ви присвятили себе.
Колись у мене була яхта, знаєте.
Я не бачу, який звязок
Володіти яхтою це теж чимала причина, щоб радіти більше, ніж решта людей.
Якщо ви не лікуєте «Папу», тоді хто? спитав я.
Один із моїх співробітників, такий собі доктор Шліхтер фон Кеніґсвальд.
Німець?
Мабуть, так. Він чотирнадцять років служив у військах СС. Шість із цих років був лікарем у концтаборі Освенцім.
Тепер спокутує гріхи в «Домі надії та милосердя в джунглях», чи не так?
Тепер спокутує гріхи в «Домі надії та милосердя в джунглях», чи не так?
Так, сказав Касл, і робить великі успіхи, рятує людей наліво і направо.
Це йому зарахується.
Так. Якщо він і надалі буде просуватись уперед у такому темпі, працюючи вдень і вночі, кількість людей, яких він врятував, зрівняється з кількістю тих, кого він убив, десь так у році 3010-му.
Так зявився на сцені ще один член мого карасу доктор Шліхтер фон Кеніґсвальд.
84
Без світла
Через три години після вечері Френк усе ще не прибув додому. Джуліан Касл попрощався й пішов до себе, до «Дому надії та милосердя в джунглях».
Анджела, Ньют і я сиділи на терасі. Вогні Болівара гарно світилися внизу під нами. Над дахом адміністративної будівлі аеропорту Монсано здіймався великий сяючий хрест. Його повільно обертав механізм, і він поширював електрифіковану благодать на всі сторони світу.
На острові виднілись ще інші джерела освітлення, на північ від нас. Гори заважали нам прямо дивитися на них, але ми могли бачити відсвіти на небі. Я попрохав Стенлі, мажордома Френка Гоніккера, назвати мені ці джерела. Він називав їх, ведучи пальцем проти годинникової стрілки:
«Дім надії та милосердя в джунглях», палац «Папи» та форт Ісус.
Форт Ісус?
Це тренувальний табір для наших солдатів.
І він носить імя Ісуса Христа?
Саме так. А чому б ні?
На півночі зявився новий конус світла, він швидко наближався. Перш ніж я збагнув, що б це могло бути, світло досягло гребеня гори, і стало ясно, що це автомобільні фари. Автомобілі прямували до нас. Це була колона військових машин.
Колона складалась із пяти армійських вантажівок американського виробництва з кулеметними гніздами на даху кабін. Кулемети були в наявності, кулеметники також.
Колона зупинилась на вїзді до Френкового двору. З машин повискакували солдати. Не гаючи часу, вони стали до роботи: почали копати на газоні траншеї й окопи для кулеметів. Ми зі Стенлі вийшли розпитати офіцера, що вони роблять.
Маємо наказ захистити нового президента Сан-Лоренцо, сказав офіцер на острівному діалекті.
Але його тут немає, повідомив я йому.
Про це я нічого не знаю, сказав він. Мені наказано приїхати сюди й копати. Це все.
Я сповістив Анджелу та Ньюта про те, що діється.
Ви вважаєте, загроза справді є? спитала Анджела.
Я лише сторонній спостерігач, сказав я.
У ту ж мить щось сталося з електрикою. Світло на всьому Сан-Лоренцо погасло.
85
Повний набір фоми
Слуги Френка принесли гасові лампи, запевнивши нас, що проблеми з електрикою на Сан-Лоренцо звичайна річ, хвилюватись нема чого. Але мені важко було не хвилюватися: слова Френка про мою за-ма-кі-бо дуже мене розтривожили. Він дав мені відчути, що моя власна воля значить не більше, ніж воля поросяти, якого привезли до чиказьких боєнь.
Я знову згадав про камяного ангела в Іліумі. І сидів, прислухаючись до звуків солдатської праці: брязкіт, шурхіт, бурмотіння.
Я не міг зосередитись на розмові з Анджелою та Ньютом, хоча вони казали дуже цікаві речі. Вони розповіли мені, що їхній батько мав брата-близнюка, якого вони ніколи не бачили. Його звали Рудольф. Коли вони востаннє чули про дядька, він був майстром музичних шкатулок у Цюриху, у Швейцарії.