Батько ніколи про нього не згадував, сказала Анджела.
Батько майже ніколи не згадував про будь-кого, зауважив Ньют.
У старого була також сестра, розповіли вони, Селія. Вона мала розплідник ризеншнауцерів на острові Шелтер, штат Нью-Йорк.
Вона завжди надсилає нам листівку на Різдво, сказала Анджела.
Із зображенням ризеншнауцерів, додав малюк Ньют.
Я часом дивуюсь, як по-різному складається життя людей з однієї родини, зауважила Анджела.
Дуже точно, дуже доречно сказано, погодився я. Потім перепросив, що покину таке блискуче товариство, і спитав у Стенлі, чи не знайдуться в цьому домі «Книги Боконона».
Спочатку Стенлі прикинувся, ніби не розуміє, що я маю на увазі. Потім пробурчав, що «Книги Боконона» погані, потім заявив, що тих, хто їх читає, треба відправити на гак. Аж нарешті він приніс мені книгу зі спальні Френка, вона там лежала на тумбочці біля ліжка.
Це був важкенький рукописний том розміром з академічний словник. Я дотяг його до моєї кімнати, до камяного ліжка з поролоновим матрацом.
Це був важкенький рукописний том розміром з академічний словник. Я дотяг його до моєї кімнати, до камяного ліжка з поролоновим матрацом.
Покажчика в книзі не було, тому знайти тієї ночі пояснення про за-ма-кі-бо мені не вдалося.
Те, що я знайшов, було цікавим, хоча мені не допомогло. Наприклад, я ознайомився з боконістською космогонією: Сонце (Борасізі) тримало у своїх обіймах Місячну діву (Пабу), сподіваючись, що Пабу народить йому вогняну дитину.
Але бідна Пабу народжувала лише таких дітей, які були холодними, не горіли. Борасізі з відразою викидав їх геть. Так виникли планети, що кружляють довкола свого жорстокого батька на безпечній відстані.
Потім бідолашну Пабу теж було вигнано, і вона оселилась біля своєї найулюбленішої доньки, тобто Землі. Пабу любила Землю більше за інших, бо на Землі жили люди ці люди дивились на неї, закохувалися в неї та співчували їй.
Як же сам Боконон оцінював свою космогонію?
«Фома! Неправда! писав він. Повний набір фом!»
86
Два маленьких термоси
Важко повірити, що я зміг заснути, але так було, бо інакше, як я міг прокинутись від гуркоту та сліпучого світла?
Я скотився з ліжка після першого грому й помчав до середини дому з безглуздим завзяттям пожежника-добровольця.
Я ледь не збив з ніг Ньюта з Анджелою, які посхоплювалися зі своїх ліжок у такому ж стані. Ми всі застигли на місці, мов налякані вівці, намагаючись щось розібрати в тому кошмарному гуркоті, аж поки не стало ясно, що ми чуємо звуки радіо, посудомийної машини, насоса усі ці прилади знову почали працювати, бо зявився електричний струм.
Ми троє нарешті прокинулись по-справжньому та зрозуміли, що попали в комічну ситуацію: ми зреагували, як зазвичай реагують люди на смертельну небезпеку, але небезпеки не було! Отже, щоб довести свою владу над ілюзорною долею, я вимкнув радіо.
Ми всі засміялись.
А потім, намагаючись врятувати свою гідність, ми поспішили продемонструвати одне одному глибоке розуміння людської натури та почуття гумору.
Першим це встиг зробити Ньют: він помітив, що я тримаю в руках паспорт, гаманець та наручний годинник. Я сам не помітив, які речі вхопив під загрозою смерті, навіть не відчув, що тримаю їх.
Я відбив цей напад, весело запитавши в Анджели та Ньюта, чому вони обоє прихопили маленькі термоси, однакові червоно-сірі термоси, що можуть умістити не більше трьох чашок кави.
Тільки тоді вони усвідомили, що тримають термоси в руках. Їх цей факт дуже вразив.
Нова порція гуркоту позбавила їх потреби вигадувати якесь пояснення. Я мусив вийти й вияснити, що це за явище. Відчуваючи прилив сміливості, такий же нерозумний, як попередній напад паніки, я вийшов надвір, де побачив Френка Гоніккера, який порався біля генератора, змонтованого на вантажівці.
Цей генератор і був новим джерелом струму. Двигун, який приводив його в дію, пускав іскри та димів. Френк намагався налагодити двигун.
Поряд з ним стояла божественна Мона. Вона спостерігала за роботою Френка, як завжди, дуже серйозно.
Ага, це ви! вигукнув він, побачивши мене. Маю для вас новину!
Він пішов у дім, ми за ним.
Анджела та Ньют усе ще знаходились у вітальні, але вони якось встигли позбавитись своїх незвичайних термосів, кудись їх заховати.
У тих термосах, безперечно, зберігалася спадщина Фелікса Гоніккера, часточки вампітера мого карасу, уламки льоду-девять.
Френк звернувся до мене:
Ви вже зовсім прокинулись?
Ніби й не лягав спати.
Сподіваюсь, що ви справді здатні ясно мислити, бо я маю прямо зараз поговорити з вами.
Починайте!
Давайте відійдемо, Френк попросив Мону почувати себе як удома. Ми вас покличемо, коли буде треба.
Я поглянув на Мону, розтанув і подумав, що ніхто на світі не був мені так потрібен, як вона.
87
Свій хлопець
Франклін Гоніккер, вузьколиций підліток, гугнявив, мов губна гармошка, його інтонаціям бракувало переконливості. Коли я служив в армії, про людей, що так розмовляли, там казали: «У нього кишки паперові». Генерал Гоніккер належав саме до цього типу. Бідолашний Френк майже не мав досвіду спілкування, бо в дитинстві, удаючи з себе секретного агента Ікс-9, уникав будь-яких контактів.
Зараз, намагаючись бути сердечним і переконливим, він казав зайві речі, раз у раз повторюючи заяложені кліше на зразок «ви людина нашого кола!» чи «хочу говорити з вами відверто, як чоловік з чоловіком!»
А ще він привів мене до свого «лігва», як він висловився, щоб ми могли «назвати лопату лопатою», і «хай листя падає як хоче».
Отже, ми спустилися сходами, прорізаними в скелі, до природної печери, що знаходилась нижче водоспаду, позаду від нього. Там стояли два креслярські столи, три голих скандинавських крісла з безбарвною оббивкою та шафа, забита книгами з архітектури німецькою, французькою, фінською, італійською й англійською мовами.
Усе це освітлювали електричні лампи, але світло пульсувало в нерівному ритмі роботи генератора.
А найбільше в цій печері мене вразив розпис стін, розпис, виконаний з дитячою сміливістю, рудою, бурою глиною та деревним вугіллям, кольорами доісторичного митця. Мені не треба було питати Френка, чи давно зроблено цей печерний розпис. Я сам зміг його датувати за тематикою: на стінах не було зображень мамонтів, шаблезубих тигрів або вульгарних печерних ведмедів.
Стіни були вкриті незліченною кількістю портретів Мони Еймонс Монсано в дитячому віці.
Тут так це тут працював батько Мони? спитав я.
Авжеж. Це він той самий фін, що спроектував «Дім надії та милосердя в джунглях».
Я знаю.
Але ми зараз не про це маємо поговорити.
Це якось повязано з вашим батьком?
Це повязано з вами, Френк поклав руку мені на плече та зазирнув у вічі. Він сподівався створити дружню атмосферу, але добився зворотного ефекту: голова Френка здавалась мені чудернацькою маленькою совою, що сидить на високій білій жердині, засліплена світлом.
Може, вам варто нарешті пояснити, у чому справа?
Немає жодного сенсу ходити колами, сказав він. Повірте, я вмію оцінювати характери людей, і ви свій хлопець!
Дякую.
Думаю, що ми з вами легко порозуміємось.
Жодних сумнівів щодо цього.
Між нами існує взаємний інтерес, він забезпечить міцне зчеплення.
Він зчепив пальці обох рук, демонструючи принцип зчеплення. Одна рука, вочевидь, представляла його, а друга мене. Я зітхнув з полегшенням, коли він зняв руку з мого плеча.
Ми потрібні один одному, він погойдав зчепленими долонями, щоб показати, як працюють шестерні передачі.
Я зробив доброзичливе обличчя, але промовчав.
Ви розумієте, до чого я веду? спитав Френк нарешті.
Ми з вами маємо щось зробити разом?
Саме так! Френк поплескав долонями. Ви маєте досвід життя в суспільстві, звикли зявлятись на публіці, а я технік, я працюю за сценою, моє діло наглядати за механізмами.
Звідки вам знати, що я за один? Ми ж тільки-но зустрілись!
Я бачу, як ви одягнені, як розмовляєте. Він знову поклав руку мені на плече. Ви ж свій хлопець!
Ви це вже казали.
Френк відчайдушно очікував, щоб я сам додумався, на що він натякає, та прийшов би від цього в захват, але я все ще не збагнув, про що йдеться.
Чи правильно я розумію, що ви ви пропонуєте мені якусь посаду на Сан-Лоренцо?
Він зрадів і заплескав у долоні.
Саме так! Ви не проти одержувати сто тисяч доларів на рік?
Боже милостивий! вигукнув я. А що я мушу робити за ці гроші?
Майже нічого. Але ви будете щовечора пити із золотих келихів, їсти на золотих тарілках і одержите цілий палац у своє розпорядження.
Та що ж це за робота?
Президент Республіки Сан-Лоренцо.
88
Чому Френк не міг стати президентом
Мені? Стати президентом? зойкнув я.
А кому ж іще?
Дурниці!
Не кажіть, не поміркувавши, Френк дивився на мене з тривогою.
Ні!
Ви ще не поміркували як слід.
Досить, щоб відмовитись. Це маячня!
Френк знову зчепив пальці.
Ми будемо працювати разом. Удвох. Я буду вас постійно підтримувати.
Дуже добре. Отже, якщо мене шльопнуть на передньому плані, то й вас зачепить чи ні?
Шльопнуть?
Підстрелять! Убють!
Френк був спантеличений:
Задля чого комусь убивати вас?
Щоб стати президентом.
Френк похитав головою.
На Сан-Лоренцо ніхто не бажає бути президентом, запевнив він мене. Їхня релігія проти цього.
Проти вашої релігії також? Я вважав, що наступним президентом маєте стати ви.
Я почав казати він, але затнувся. Виглядав він тепер зовсім нещасним.
Ви що? спитав я.
Френк поглянув на водяну завісу, що прикривала печеру ззовні.
Зрілість, наскільки я розумію, сказав він невпевнено, це усвідомлення своєї обмеженості.
Ви що? спитав я.
Френк поглянув на водяну завісу, що прикривала печеру ззовні.
Зрілість, наскільки я розумію, сказав він невпевнено, це усвідомлення своєї обмеженості.
Він наблизився до бокононівського визначення зрілості. Боконон учить нас, що «зрілість це гірке розчарування, від якого немає порятунку, якщо тільки не вважати сміх панацеєю».
Я знаю свої недоліки, вів далі Френк. Ті ж самі, що були в батька.
Та невже?
У мене багато задумів, дуже гарних, і в батька їх було багато, повідав Френк мені, а може, водоспаду. Але він не вмів спілкуватися з людьми, і я не вмію.
89
Дупель
Отже, ви приймете цю посаду? схвильовано спитав Френк.
Ні.
А може, ви знаєте когось, хто захотів би?
Френк являв собою класичний приклад того, що Боконон назвав дупель. Дупель, у розумінні боконістів, це доля багатьох тисяч людей, коли вона залежить від туппи. А туппа це дитя, що блукає в тумані.