Один чоловік мені сказав, почав він, нібито наші ліфти походять від архітектури племені майя. Раніше я цього не знав. Отож кажу йому: «Тоді як же мене називати майянез?» Так, так! А поки він розмірковував над цим, я влучив у нього іншим запитанням він аж здригнувся, і думання в нього пішло вдвічі скоріше!!! Так, так!
Може, поїдемо вже вниз, містере Невігласе? попросила міс Фауст.
Ось що я йому сказав, вів далі Невіглас: Тут у нас що? Лабораторія до-слідна. До-слідити значить іти від одного сліду до другого, правда ж? Виходить, що вони колись щось знайшли, слід загубили, а тепер мусять знов іти до нього? Нащо ж тоді було будувати таке одоробло з майянезними ліфтами й усіляким барахлом і пускати сюди стільки схибленого народу? Що вони намагаються знов знайти? Що вони загубили? Так, так!
Дуже цікаво, зітхнула міс Фауст. Тепер ми вже можемо їхати вниз?
Звідси тільки вниз їхати й можна, відрізав Невіглас. Тут верх. Якщо попросите відвезти вас вище, я нічого не зможу вдіяти. Так, так!
Тоді їдьмо донизу, сказала міс Фауст.
Зараз-зараз! Цей джентльмен приходив ушанувати доктора Гоніккера?
Тоді їдьмо донизу, сказала міс Фауст.
Зараз-зараз! Цей джентльмен приходив ушанувати доктора Гоніккера?
Так, сказав я. Ви його знали?
Дуже близько, відповів Невіглас. Знаєте, що я сказав, коли він помер?
Ні.
Я сказав: «Доктор Гоніккер анітрохи не помер».
Невже?
Він просто перейшов в інший вимір. Так, так! Невіглас натиснув на кнопку, і ми поїхали вниз.
Дітей Гоніккера ви також знали? спитав я.
Малючня, повна маячні, сказав він. Так, так!
29
Зниклі, але не забуті
Мені залишилось іще дещо зробити в Іліумі. Я хотів сфотографувати могилу старого вченого. Тому я повернувся до своєї кімнати в готелі (Сандра вже пішла), узяв фотокамеру та найняв таксі.
З неба все ще сипалося щось сіре та кисле. Я подумав, що могильна плита старого, засипана таким снігом, буде добре виглядати на знімку, може навіть згодитися на обкладинку книги мого «Дня, коли скінчився світ».
Сторож біля воріт кладовища пояснив мені, як знайти місце поховання Гоніккера. «Здалеку помітите, сказав він. Там такий памятник найбільший з усіх!»
Він не збрехав. Памятник у вигляді алебастрового фалоса, двадцять футів заввишки і три фути завтовшки, був помітний здалеку. Його обліпила наморозь.
Боже мій! вигукнув я, коли зі своєю камерою виліз із таксі. Нічого сказати, підходящий монумент для батька атомної бомби!
Мене розбирав сміх. Я попросив водія стати поряд з памятником, щоб підкреслити масштаб. Потім попросив стерти наморозь, щоб відкрити імя покійного. Водій це зробив.
І тоді я побачив, Бог свідок, напис шестидюймовими літерами:
МАМА
30
Просто спляча
Mама? не повірив очам водій.
Я відтер іще трошки сніжно-крижаної кірки й відкрив ось цей вірш:
Мамо, Мамо, так молюсь я повсякчас,
Кожну мить оберігай від лиха нас.
А під ним був іще один:
Ти не померла,
А заснула лише.
Тож усміхнімось,
Плакати облишмо.
І під усім цим у колону було вмонтовано цементний квадрат з відбитком дитячої ручки. Під відбитком стояв напис: «Малюк Ньют».
«Якщо це мати, сказав водій, то що ж, у біса, вони поставили над батьком?» Він зробив непристойне припущення, як цей самий памятник мав би виглядати.
Ми знайшли батька зовсім поряд. Його надгробок (точно згідно із заповітом, як я потім виявив) являв собою мармуровий куб сорок на сорок сантиметрів.
На ньому було вибито:
«БАТЬКО».
31
Інший Брид
Уже був час їхати з кладовища, аж тут водій занепокоївся, у якому стані могила його матінки. Він спитав мого дозволу зробити короткий гак, щоб поглянути на неї.
Над похованням його матері стояв невеличкий, жалюгідний камінь, але річ не в тому.
Бо водій знов спитав мене, чи я не проти ще одного короткого гаку, на цей раз до магазину могильних памятників через дорогу від кладовища.
Боконістом я тоді ще не був, тому згодився неохоче. Будь-який боконіст, безсумнівно, з радістю згодився б піти з ким завгодно, куди завгодно. Боконон вчить: «Пропозиція неочікуваних подорожей це уроки танців у школі Господа».
На вивісці було написано: «Авраам Брид із синами». Поки водій розмовляв з хазяїном, я ходив між надгробків заготовок памятників, поки що безіменних.
У виставковій залі я натрапив на зразок професійного жарту: над камяним ангелом підвісили вінок з омели, його пєдестал був укритий кедровим віттям, а на мармуровій шиї та грудях мигтіла гірлянда ялинкових лампочок.
Скільки за нього візьмете? спитав я в хазяїна.
Не продається. Йому вже сто років. Його зробив мій прадід, Авраам Брид.
Тож ваша фірма настільки старовинна?
Саме так.
І ви також зветесь Брид?
Четверте покоління на одному місці.
А доктор Ейса Брид, директор Дослідної лабораторії, ваш родич?
Він мій брат, сказав хазяїн. Мене звуть Марвін Брид.
Який тісний світ, зауважив я.
Особливо якщо його стіснити до кладовища!
Марвін Брид був чоловік гладкий та вульгарний, дотепний та сентиментальний.
32
Динамітні гроші
Я саме їду від вашого брата, був у нього на роботі. Я письменник. Брав інтервю про доктора Гоніккера, сказав я Марвіну Бриду.
Це був іще той сучий син. Не мій брат, ні, я про Гоніккера.
Це він купив у вас надгробок для своєї дружини?
Діти купили, сказав Марвін Брид. Він тут ні до чого. Йому навіть на думку не спало поставити хоча б якусь плиту на її могилі. Отож десь через рік після її смерті Гоніккерові троє діточок прийшли до мене доросла висока дівчина, хлопець більший та хлопець менший. Вони хотіли придбати найбільший памятник, аби грошей вистачило, і двоє старших принесли свої віршики, щоб ми їх висікли на камені. Смійтесь над тим каменем, якщо смішно, але для тих дітей він став такою втіхою, якої за гроші не купиш. Вони постійно приходили поглянути на нього, приносили квіти, бозна-скільки разів на рік.
Але ж коштувало це, мабуть, дуже дорого?
Вони заплатили з Нобелівської премії. На цю премію дві речі було придбано дача на мисі Код і цей памятник.
Динамітні гроші, здивувався я, подумавши про шаленство динаміту та про абсолютний спокій надгробка й дачного будиночка.
Що?
Нобель винахідник динаміту.
І не таке трапляється
Якщо б я тоді вже був боконістом, то неодмінно прошепотів би: «Діла, діла, діла», розмірковуючи над дивовижно закрученим ланцюжком подій, завдяки яким місцевий заклад могильних памятників отримав динамітні гроші.
«Діла, діла, діла» так ми, боконісти, шепочемо, коли збагнемо, наскільки складний механізм керує реальним життям і наскільки непередбачуваний його хід.
Але, як християнин, я міг тоді сказати лише:
Життя, буває, викидає смішні штуки.
А буває, що й не смішні, сказав Марвін Брид.
33
Невдячний
Я спитав Марвіна Брида, чи він знав Емілі Гоніккер, дружину Фелікса, матір Анджели, Френка та Ньюта, поховану під тією чудернацькою колоною.
Чи я її знав? його голос став сумним. Чи я її знав, містере? Звісно, я її знав. Знав Емілі. Ми разом ходили до іліумської середньої школи. Ми з нею разом входили до комісії Класних значків. Її батько був власником музичного магазину. Вона вміла грати на будь-якому інструменті, що він продавав. Я в неї закохався до нестями, навіть кинув футбол і почав учитися грати на скрипці. Аж тут приїжджає на весняні канікули мій старший брат Ейса, він тоді вчився в Массачусетському технологічному інституті, і я зробив помилку: познайомив його зі своєю коханою. Марвін Брид клацнув пальцями. Він відбив її в мене ось так, не сходячи з місця. Я розтрощив мою скрипку об мідну шишку на спинці мого ліжка, а вона коштувала аж сімдесят пять доларів! Потім пішов до квіткарки, купив велику коробку, таку, що вмістить десяток троянд, поклав туди уламки скрипки й відправив Емілі з посильним.
Вона була гарна?
Гарна? повторив він. Містере, коли я побачу першого ангела, якщо Бог зволить мені їх показати, мене здивують лише його крила, а не краса. Бо найпрекрасніше обличчя у світі я вже бачив. У всьому Іліумі, ба навіть у графстві, кожен чоловік був у неї закоханий, явно чи потайки. Вона могла б вийти за будь-кого, якби захотіла. Він сплюнув на підлогу. А вона зненацька пішла за того сучого сина голландця! Вона була заручена з моїм братом, аж тут цей малий байстрюк приїхав до міста! Марвін Брид знов клацнув пальцями. Ось так він відібрав її в мого старшого брата.
Мабуть, називати таку видатну особу, як Фелікс Гоніккер, та ще й померлу, сучим сином це державна зрада, невдячність, невігластво, ретроградство та розумова відсталість. Я знаю: його вважають добрим, сумирним, замріяним; він буцімто мухи не зобидив за все життя, не зважав на гроші, владу, розкішний одяг, автомобілі та все інше; він був не такий, як усі ми, він був кращий за всіх нас, він був такий невинний, зовсім як Христос, мало не Син Божий
Марвін Брид обірвав своє міркування. Я попросив, щоб він договорив.
Та як же це? промовив він. Як же?.. Він підійшов до вікна, що виходило на ворота кладовища. Як прошепотів він, дивлячись на ворота, на сльоту та на колону Гоніккера, що ледь виднілася крізь сніг.
Скажіть, наважився він нарешті, як можна вважати невинною людину, що допомагає зробити таку штуку, як атомна бомба? І чи можна вважати добрим чоловіка, який пальцем не ворухнув, щоб допомогти найдобрішій, найпрекраснішій жінці на світі, власній дружині, коли вона вмирала через брак любові та розуміння Він здригнувся. Часом мені здається, що Гоніккер народився неживим. Ніколи не зустрічав людини, настільки байдужої до життя, як він. Може, всі нещастя світу саме від того, що ним керують люди холодні, мертві, як камінь?
34
Він-діт
У тій крамниці надгробків зі мною стався перший він-діт. Боконісти називають цим словом раптовий суто особистий поворот у напрямку боконізму, тобто віри в те, що Господь Усемогутній усе про тебе знає, що Господь Усемогутній насправді має щодо тебе якісь таємничі плани.
Мій він-діт був повязаний із камяним ангелом під омелою. Таксист забрав собі в голову, що саме цього ангела мусить поставити на могилі своєї матінки за будь-яку ціну. Він стояв перед статуєю зі сльозами на очах.
Марвін Брид, висловивши своє ставлення до Фелікса Гоніккера, усе ще дивився у вікно на ворота кладовища.
Може, цей голландський сучий син і був сучасним святим, додав він, але хай мене чорти візьмуть, якщо він у житті колись робив те, чого не хотів, і не одержував усього, чого хотів! Музика