Тут ти маєш рацію, друже, маєш рацію! сказав власник кеба. То був світ, у якому жити було нелегко. Я завжди казав, що та бруківка дуже тяжка для кінських копит. Такий він і є, Лондон. Я любив його не більше, аніж ти. Ти був сільським конем, а я сільським чоловіком. Любив співати в хорі, співав навіть удома. Але для мене то було не життя.
О, будь ласка, будь ласка. Ви дозволите нам пройти, запитав Діґорі. Лев відходить усе далі й далі. А мені конче треба поговорити з ним.
Послухай-но мене, Аґрусе, сказав власник кеба. Молодий джентльмен має на думці якусь проблему, що її хоче обговорити з Левом. Із тим, кого ви називаєте Асланом. Якби ти дозволив йому сісти на тебе верхи (він був би тобі за це дуже вдячний) і повезти його туди, де перебуває Лев. А я й мала дівчинка пішли б за тобою слідом.
Верхи? перепитав Аґрус. О, я памятаю тепер. Це означає, що він сидітиме в мене на спині. Я памятаю, що ти мав одного з двоногих, які мали звичай робити це давно. Він мав по кілька твердих, квадратних шматків білої речовини, які він давав мені. Вони мали чудовий смак і були солодшими, ніж трава.
А, ти говориш про цукор, сказав власник кеба.
Будь ласка, Аґрусе, попросив Діґорі, дозволь мені сісти на тебе й повези мене до Аслана.
Що ж, я не заперечую, сказав Кінь. Один раз це можна дозволити. Залізай на мене.
Мій любий друже Аґрусе, сказав власник кеба. Іди сюди, хлопче, я тебе підсаджу.
Незабаром Діґорі був на спині в Аґруса й улаштувався там дуже зручно, бо він не раз їздив верхи на поні.
Тепер рушай праворуч, Аґрусе, попросив він.
Ти не маєш шматочка тієї білої речовини? запитав Кінь.
Боюся, що ні, відповів Діґорі.
Що ж, немає то й немає, сказав Кінь, і вони поскакали.
Цієї миті великий Бульдог, який пирхав носом і дивився на них тяжким поглядом, сказав:
Погляньте! Чи не бачите ви ще одне з таких створінь онде біля річки, під деревами?
Усі тварини підняли голови й побачили дядька Ендру, який стояв між рододендронами, сподіваючись, що ніхто його не помітить.
Ходімо й подивімося, хто то такий, сказали кілька голосів.
Тож поки Аґрус трюхикав із Діґорі на спині в одному напрямку (а Поллі й власник кеба бігли за ними пішки), більшість звірів помчали до дядька Ендру з ревом, гавкотом, хрюканням та іншими криками, що виражали жвавий інтерес.
Ми тепер повинні повернутися трохи назад і розповісти, якими були щойно описані події з погляду дядька Ендру. Вони справили на нього зовсім інше враження, аніж на власника кеба й на дітей. Бо те, що ви бачите й чуєте, великою мірою залежить від того, де саме ви стоїте; воно також залежить від того, до якого типу людей ви належите.
Відколи тварини вперше зявилися, дядько Ендру відступав усе далі й далі в гущавину дерев. Звичайно, він стежив за ними дуже пильно. Але насправді він не був зацікавлений у тому, що вони роблять, він лише стежив за тим, чи не збираються вони напасти на нього. Як і Відьма, він був жахливо практичним. Він не помітив, що Аслан відбирав по одній парі з кожного виду звірів. Усе, що він бачив (чи думав, що бачить), була велика кількість небезпечних диких звірів, які без певної мети блукали навколо. І він ніяк не міг зрозуміти, чому інші тварини не втікали від великого Лева.
Коли настала знаменна мить і звірі заговорили, він зовсім не зрозумів, що там відбувалося; і то з досить цікавої причини. Коли Лев уперше заспівав, давно, ще коли було зовсім поночі, він збагнув, що ті звуки були піснею. І йому та пісня вельми не сподобалася. Вона примусила його відчувати й думати про речі, яких йому не хотілося відчувати і про які не хотілося думати. Потім, коли зійшло сонце й він побачив, що співає Лев («лише лев», як сказав він сам собі), він доклав усіх зусиль, аби переконати себе в тому, що то не спів і ніколи співом не був, а лише рев, як кожен лев може заревти в зоопарку в нашому власному світі. «Звичайно ж, лев не може заспівати, подумав він. Просто я собі це уявив. Мої нерви вийшли з-під контролю. Хто коли чув, як лев співає?» І чим довше й чим гарніше Лев співав, тим упертіше дядько Ендру намагався переконати себе, що він не чує нічого, крім реву. Але проблема в тому, що намагання переконати себе у власній дурості часто досягають успіху. Дядько Ендру його досяг. Незабаром він чув лише рев у пісні Аслана. Невдовзі він уже не міг почути нічого іншого, якби навіть захотів. А коли нарешті Лев заговорив і сказав: «Нарніє, прокинься», дядько не почув жодного слова: він почув лише рик. А коли звірі заговорили у відповідь, він почув лише гавкіт, гарчання, виття і таке інше. А коли звірі засміялися ну, ви можете це собі уявити. Для дядька Ендру це було найгірше з того, що досі йому доводилося чути. Такий жахливий, кровожерливий рев голодних і розлючених звірів він ніколи не чув у своєму житті. Потім, на свій превеликий жах і гнів, він побачив, як інші троє людей вийшли на чисту місцевість, щоб зустрітися зі звірами.
Йолопи! сказав він, звертаючись сам до себе. Тепер ці хижаки поглинуть кільця разом із дітьми, і я ніколи не зможу повернутися додому. Який він нахабний та егоїстичний хлопець, цей Діґорі! А решта від нього не кращі. Якщо вони хочуть позбутися власного життя це їхня справа. Але як же бути мені? Вони, схоже, про це зовсім не думають. Ніхто не турбується за мене.
У кінцевому підсумку, коли цілий табун диких звірів кинувся до нього, він обернувся й побіг, рятуючи своє життя. І тепер кожен міг переконатися в тому, що повітря молодого світу було справді корисним для старого джентльмена. У Лондоні він почувався надто старим, щоб побігти. Тут же він біг зі швидкістю, яка поза всяким сумнівом, допомогла б йому виграти стометрівку в будь-якій з елітних шкіл Англії. Приємно було дивитися на розмаяні поли його сурдута. Але, звичайно, все було марно. Багато тварин позад нього були дуже швидкими. Це вперше у своєму житті вони бігли, і їм хотілося успішно використати свої нові мязи.
За ним! За ним! кричали вони. Можливо, він і є тим Злом. Доженімо його! Учвал! Учвал! Перехоплюйте його! Оточуйте! Не відставайте! Ура!
Через кілька хвилин деякі вже були попереду нього. Вони вишикувалися в ряд і перепинили йому шлях. Інші наближалися ззаду. Хоч би куди він подивився, він бачив жах. Роги великих лосів і величезна морда слона нависали над ним. Важкі серйозні ведмеді й дикі кабани гарчали й хрюкали позад нього. Леопарди й пантери із саркастичними мордами (так йому здавалося) дивились на нього холодним поглядом і махали хвостами. Але найбільше його вразила велика кількість роззявлених пащ. Звірі пороззявляли пащі, щоб було легше дихати. А він думав, вони роззявили пащі, щоб зжерти його.
Дядько Ендру тремтів і хилився то в один бік, то в другий. Він не любив звірів навіть у свої найкращі часи, бо зазвичай дуже боявся їх. І, звісно ж, ті роки, коли він здійснював експерименти над тваринами, привчили його ненавидіти й боятися їх ще більше.
А тепер, сер, я хотів би знати, сказав Бульдог своїм голосом, що звучав надто по-діловому, хто ви такий: тварина, овоч чи мінерал?
Так він сказав насправді. Але те, що почув дядько Ендру, звучало, як: «Гаррр!»
Розділ 11
Діґорі та його дядько опинились у халепі
Ви подумаєте, що звірі були надто тупі, аби відразу не побачити, що дядько Ендру створіння того самого виду, що й двоє дітей та власник кеба. Але ви повинні памятати, що тварини нічогісінько не знали про одяг. Вони думали, що платтячко Поллі, норфолкська куртка Діґорі та капелюх-котелок власника кеба були такими самими частинами їхніх тіл, як і шерсть і піря тварин. Вони навіть не знали б, що ці троє належать до однієї породи, якби вони не заговорили до них і якби Аґрус не поставився до них, як до своїх давніх знайомих. А дядько Ендру був набагато вищий за дітей і набагато тонший, аніж власник кеба. Він був весь у чорному, крім білої камізельки (на цей час уже не надто білої), і велика кучма сивого волосся (яка тепер надавала йому дикунського вигляду) не здавалася їм схожою на те, що вони бачили на головах трьох інших людських створінь. Тож не дивно, що вони були спантеличені. А найгірше те, що дядько не здався їм спроможним розмовляти.
Хоч він спробував. Коли Бульдог заговорив до нього (щоправда, йому здалося, він роззявив пащу й загарчав на нього), він простяг тремтячу руку й видихнув:
Любий песику, не кусай старого бідолашного чоловіка.
Але звірі не могли його зрозуміти краще, аніж він розумів їх. Вони не чули слів, а лише невиразний шиплячий шум. Можливо, й добре, що вони не могли його зрозуміти, бо жоден собака, якого я будь-коли знав, а менше всього собака з Нарнії, наділений даром мови, не любить, щоб його називали «любим песиком», так само як і тобі не сподобалося б, якби тебе назвали «маленьким чоловічком».
Тоді дядько Ендру упав і знепритомнів, як мертвий.
Он воно що, сказав Дикий Кабан. Це лише дерево. Так я й думав. (Не забувайте, вони ніколи не бачили, щоб живе створіння втрачало тяму чи навіть падало.)
Бульдог, який обнюхав дядька Ендру з голови до ніг, підняв голову й сказав:
Це тварина. Безперечно, тварина. І, мабуть, вона тієї самої породи, що й троє інших.
Мені так не здається, сказав один із ведмедів. Тварина не може отак упасти й перевернутися. Ми тварини, і ми не падаємо. Ми стоїмо на ногах. Ось так.
Він піднявся на задні лапи, ступив крок назад, перечепився через низьку гілку й упав на спину.
Тоді дядько Ендру упав і знепритомнів, як мертвий.
Он воно що, сказав Дикий Кабан. Це лише дерево. Так я й думав. (Не забувайте, вони ніколи не бачили, щоб живе створіння втрачало тяму чи навіть падало.)
Бульдог, який обнюхав дядька Ендру з голови до ніг, підняв голову й сказав:
Це тварина. Безперечно, тварина. І, мабуть, вона тієї самої породи, що й троє інших.
Мені так не здається, сказав один із ведмедів. Тварина не може отак упасти й перевернутися. Ми тварини, і ми не падаємо. Ми стоїмо на ногах. Ось так.
Він піднявся на задні лапи, ступив крок назад, перечепився через низьку гілку й упав на спину.
Третій жарт, третій жарт, третій жарт! вигукнула Галка у великому збудженні.
Я все-таки думаю, що це дерево, сказав Дикий Кабан.
Якщо це дерево, сказав інший Ведмідь, то на ньому має бути гніздо бджіл.
Я впевнений, це не дерево, мовив Борсук. Мені здалося, це створіння спробувало заговорити, перш ніж звалилося з ніг.
То був лише вітер у його гіллі, сказав Дикий Кабан.
Ти, звичайно, не хочеш сказати, мовила Галка, звертаючись до Борсука, що ти вважаєш його твариною, яка вміє розмовляти? Вона не промовила жодного слова.