Уже за кілька хвилин вони нишпорили по маленькій хатинці біля греблі, намагаючись винюхати, куди поділися мешканці зі своїми гостями та втікачів і слід прохолов. Страшно навіть уявити, чим могла обернутися ця ніч для втікачів, коли б не негода зі снігом та завірюхою. Вовки неодмінно винюхали б їхній слід ще до того, як вони дісталися печери. А що б трапилося далі здогадатися неважко. Та Бобер прорахував все правильно: хуртовина завюжила снігами все навкруги, тож слідів було не тільки не видко, а, так би мовити, і не нюшно.
Тим часом гном клацнув батогом і сани з Королевою та Едмундом кулею вилетіли з-попід брами та понеслися все далі й далі від замку, у темряву та холоднечу. Що й казати, жахливою видалась та подорож для Едмунда, адже, не забудьмо, одежа, що була на ньому, аж ніяк не гожа для таких звитяг. За чверть години він спереду скидався на замет. Спочатку він хоча б отрушувався, та потім втомився скидати з себе сніг і зрозумів, що то марна справа. Сніг налипав на нього скоріше, ніж він встигав його скидати. До того ж він знову змок, та вже не до рубця, а до кісток. Та це ще нічого. Яким же нещасним він себе почував. Навіть закралася страшна підозра, що Королева не поспішає призначати його королем. Тепер все, що він казав собі, аби переконати себе самого, мовляв, Чаклунка нікому лиха не заподіє, бо вона особа ґречна й добросерда, і що правда на її боці здавалося щонайменше повною маячнею. Тепер він віддав би усе, аби знову опинитися поруч з рідними та друзями, навіть із Пітером. Та єдине, що залишалося у його становищі, це спробувати переконати себе у тому, що все, що відбувається з ним, ні що інше, як дурний сон. І варто лише прокинутися і все минеться. Одне тільки лихо: чим довше вони їхали, година за годиною, тим зрозуміліше ставало: якщо це й справді сон, то дуже, дуже поганий сон. Та подорож затягнулася набагато довше, ніж я тут спробував її описати. Аби описати її докладніше знадобилося б попсувати не один стос паперу, та й того я не певен, що вистачило б. Ось чому варто зупинитися, зупинитися на тому, що до світанку снігопад нарешті вщух. Світало, а подорожі кінця-краю не було. Вже й день настав, а все було так само. Навколо все завмерло, і тишу порушував лише заколисуючий шурхіт полозів та рипіння оленячої упряжі. Пробудив Едмунда лише голос Чаклунки, що раптом чітко пролунав у навколишній тиші: «А це що таке! Нумо, тпру-у-у!». «Тпру-у-у» вони й зробили. Едмунд одразу підхопився, сподіваючись, що мова йде про сніданок. Причиною зупинки, як виявилось, і справді був сніданок, та про нього Едмунду годі було й мріяти.
Неподалік, коло підніжжя крислатого старого дерева, зібралася розвесела компанія: біляче подружжя з білченятами, двоє сатирів, якийсь незвично веселий гном та лис усі вони сиділи на маленьких дзиґликах навколо святково накритого пенька. Через відстань подробиць святкового застілля Едмунд не роздивився, та від пахощів у нього запаморочилось в голові та потекли слинки. Пеньок був прикрашений ялинковими гілочками, а посередині Едмунд навіть заблимав очима, мовляв, чи не примарилось це йому? височів справжній різдвяний сливовий пудинг. Так от, коли сани зупинилися, лис (він був, вочевидь, найстаршим з присутніх) саме підвівся зі свого місця, у правиці тримаючи маленьку чарочку, і збирався казати промову. Та тільки-но чесна компанія вгледіла королівські сани та побачила, хто в них сидить, радість та веселощі немов вітром звіяло. Татусь білячої родини застиг із виделкою на півдорозі до рота, один із сатирів начебто вже й доніс виделку, та проковтнути що там на ній було вже не встиг, і виделка залишилась стирчати в нього поміж зубів, а маленькі білченята щодуху заверещали від жаху.
І що все це має означати? обомліла Чаклунка.
Ніхто не відповів.
Мовчати! Тобто відповідати, лісова дрібното! заволала вона. Чи ви волієте, аби мій гном розвязав вам язики батогом?! Питаю востаннє: що означає оце неподобство оця обжерливість оце казна-що, що ви собі дозволяєте?! Звідки взагалі це взялося?!
Вибачаюся, ваша величносте, відповів на це лис. Але все це «казна-що», як ви кажете, не взялося, а далося. І якщо б я наважився запропонувати вашій величності чарочку за ваше ж здоровя
«Далося»?! Яким же добродієм все це далося?
Д-д-д-дідом Морозом, затинаючись, зізнався лис.
Ким-ким? гримнула Чаклунка, зіскакуючи з саней: лише два кроки, і її могутня постать нависла тінню над переляканими звірятками. Яким дідом? Яким морозом? Його й бути тут не може! Та як ти смієш, смієшся чи що? Гаразд, якщо ти чесно визнаєш, що ти збрехав, то я, нехай так, усіх пробачу.
Може, все й обійшлося б, та раптом одне з білченят чи то стратило розум з переляку, чи щось таке
Він був! Був! Був! заверещало воно так, що аж вуха заклало, та ще й ложкою по пеньку закалатало.
Тут Едмунд з острахом помітив, як Чаклунка закусила губу, та так, що по її білосніжному підборіддю стекла крапля багряної крові. Вона здійняла свій жезл Едмунд тільки й устиг скрикнути: «Не треба! Не робіть цього! Будь ласка!» як жезл вже опустився, і там, де щойно сиділа весела компанія, завмерли камяні статуї; одна з них як була з виделкою на півдорозі до рота, навколо камяного пеньочка, на якому були розставлені камяні тарілочки та височіла камяна брила, що дивним чином нагадувала сливовий різдвяний пудинг.
А це тобі! уже забираючись до саней, мовила Чаклунка і відвісила Едмундові відчутний ляпас. Наступного разу знатимеш, як заступатися за злодіїв та зрадників! Жени! кинула вона гномові.
На очах в Едмунда виступили сльози, але вперше йому було жаль когось іншого, а не себе. Він уявив собі, як маленькі камяні фігурки так і сидітимуть навколо Камяного Столу рік за роком і ясними днями, і темними ночами, доки не поростуть мохом та не розкришаться у пил від негоди. А сани так само мірно продовжували свій біг, хіба що і Едмунд це помітив сніг вже не вищав, а хлюпав під полозами, бо став відчутно мокрішим, ніж то було вночі. А ще він зауважив, що його вже не так трусить від холоднечі, і те, що над стежиною раз у раз пропливали пасма туману. З кожною хвилиною туман густішав, і сани вже не летіли як на крилах, а сповільнили свій хід, що було помітно навіть простим оком. Спочатку Едмундові здавалося, що то втомилися олені, аж раптом він зрозумів, що олені тут ні до чого. Сані трусило, вони підплигували на здавалося б рівному місці та скреготіли, наче ялозили по камінню. Тож як нещадно не шмагав гном своїх оленів, вони йшли повільніше і повільніше. До того ж десь здалеку долітав якийсь нечіткий гомін, та через скрегіт полоззя і гуркіт саней Едмунд ніяк не міг второпати, що ж за тим криється. Аж раптом сани стали і зрушити їх з місця вже не могла жодна сила.
На якусь мить запала тиша. Едмунд нашорошив вуха і що ж? Колись він чув чи такий самий гомін, чи таке саме лопотання, і тільки зараз він збагнув так дзюрчать весняні води. Усюди гули невидимі ручаї, вони пінились, булькотіли, бурмотіли, і навіть десь там, попереду ревіли, як той водоспад. Серце в Едмунда так і зайшлося, хоча він ще не зрозумів чому. Та раптом його осяяла здогадка: та це ж весна! Звідусіль лунало «крап-крап-крап» то з гілок танув сніг. З туману над засніженою рівниною виплило якесь дерево, і на очах у Едмунда великий ком снігу зірвався з гілки додолу це трапилося вперше з того часу, як він опинився в Нарнії. Деревом виявилась ялина, тож як з неї впав сніг, Едмунд вперше за своє буття у Нарнії, окрім білого, побачив щось темно-зелене. Та роздивлятися та прислухатися Відьма не дозволила.
На якусь мить запала тиша. Едмунд нашорошив вуха і що ж? Колись він чув чи такий самий гомін, чи таке саме лопотання, і тільки зараз він збагнув так дзюрчать весняні води. Усюди гули невидимі ручаї, вони пінились, булькотіли, бурмотіли, і навіть десь там, попереду ревіли, як той водоспад. Серце в Едмунда так і зайшлося, хоча він ще не зрозумів чому. Та раптом його осяяла здогадка: та це ж весна! Звідусіль лунало «крап-крап-крап» то з гілок танув сніг. З туману над засніженою рівниною виплило якесь дерево, і на очах у Едмунда великий ком снігу зірвався з гілки додолу це трапилося вперше з того часу, як він опинився в Нарнії. Деревом виявилась ялина, тож як з неї впав сніг, Едмунд вперше за своє буття у Нарнії, окрім білого, побачив щось темно-зелене. Та роздивлятися та прислухатися Відьма не дозволила.
Чого розсівся, ледацюго?! Нумо бігом! штовхати сани!
Едмундові нічого не залишалося, як підкоритися. Він мовчки виліз із саней на сніг (хоча то був вже не сніг, а якась снігова каша) та заходився допомагати гномові виштовхувати сани з глибокої вимоїни з багнюкою, у яку ті з розгону влетіли. Спершу олені лише місили багнюку, потім якось виповзли з неї і навіть за допомогою лайки та батога змусили оленів протягнути сани ще кілька кроків. На більше оленів не вистачило. Та дивуватися не було чому: сніг вже танув скрізь куди не кинь оком. Більш того, деінде вже зявилися прогалини чорної землі і навіть молода зелена парость. Якщо вам не доводилось роздивлятися світ білої безмовності та снігової білості так довго, як то випало Едмундові, то вам, мабуть, і не зрозуміти, яку радість він відчув від єдиного погляду на щось зелене. Та не встиг він помилуватися новим краєвидом, як сани стали знов.
Нічого путнього з того не вийде, ваша величносте, зітхнув гном, бо це не путь, а якась плавба. У таку відлигу на санях далеко не відїдеш.
Не можна на санях доведеться пішки, відгукнулася Королева.
Пішки багато не набігаєш, відмахнувся гном. Тим паче, не випередиш тих, хто вийшов раніше за тебе.
Ти хто мені: радник чи холоп при дворі?! гримнула на нього Чаклунка. Як чув наказ то виконуй! Людській малечі руки звяжи за спиною. Тримай на привязі та очей з нього не зводь! Та не забудь свій батіг! А от постромки обріж дорогу додому олені й самі знайдуть.
Гном підкорився і за кілька хвилин вже поганяв Едмунда зі звязаними позаду руками по багнюці вперед. Бідолашний Едмунд послизався у багнюці й жижі та спотикався на камінцях, та раз у раз гном осипав його прокляттями, а було, що й огрівав батогом. Чаклунка виступала слідом за гномом та підганяла їх обох: «Нумо, швидше!»
Куди і чому поспішати то Чаклунці, мабуть, видніше, а от що відбувається навколо і без неї кидалося просто в очі. Кожної миті білих плям ставало все менше, а зелених навпаки, більше. Там, де лише вчора бовваніли білі, наче привиди, занесені снігом дерева, тепер рясніли смарагдові ялинки, пробилися гострими дзьобиками чорні гілочки ще голих дубів, буків та вязів. Тьмяний туман розквітав золотавими барвами, а там і зовсім розтанув. Сонячні промені пронизали хащі наскрізь до самого денця, а у вишині, над верхівками дерев сліпило блакиттю ясне небо аж очі пеком пекли. Та дива тільки починались. Бігцем через галявину, посеред березового гаю, гнаний Едмунд угледів, що вся вона вкрита маленькими жовтими цяточками. То розквітнув чистотіл. А гомін швидкої води з кожним кроком наближався. Попереду дзюрчав ручай. Довелося мочити ноги. А на тому боці, наче краплі роси, берегом голубіли проліски.