Королева вмить пополотніла, та Джил подумала, що це аж ніяк не та блідість, яка буває з остраху, а та, якою беруться від злості, гніву чи люті. Чаклунка зміряла принца вбивчим поглядом поглядом, який не віщував нічого доброго, поглядом, у якому читався смертний вирок. Та раптом вона, здавалося, передумала:
Залиште нас! наказала вона землюкам. І простежте, щоб ніхто нас не турбував. Коли треба буде покличу. Під страхом смерті.
Гноми, шурхаючи лапками, слухняно вийшли, а королева-чаклунка зачинила за ними двері та замкнула їх на ключ.
То як, мій принце, підступно посміхнулася вона, ваш нічний напад ще не настав чи так швидко минув? Чому ви стоїте тут, а не сидите привязаним на троні? Хто ці незнайомці? Куди подівся трон ваше єдине спасіння під час нападу безумства?
Коли чаклунка звернулася до принца, він увесь затремтів, мов його била пропасниця. Що ж, цілком зрозуміло непросто за якихось півгодини позбавитися чар, через які ти був у неволі десять років. Та, пересиливши страх, принц підвів голову і гордо відповів:
Пані, ваш срібний стільчик мені більше ні до чого, а ви, яка сотні разів правили, як співчуваєте мені в моїй недузі, поза всяким сумнівом, зрадієте, почувши, що відтепер не буде більше нападів. Як на мене, ви просто лікували мене не так. Тепер, коли я зцілився, мені навіть здається дивним, що мене щоночі привязували до цього ненависного стільця. А це мої щирі друзі. Вони-то мене й звільнили. Тепер я при доброму розумі й маю вам дещо повідомити. По-перше, стосовно планів вашої величності поставити мене на чолі армії землюків і з нею увірватися до Білого світу. Я не бажаю насильно ставати королем якогось народу, який мені нічого поганого не зробив! Я не бажаю знищувати його законних правителів! І не бажаю сидіти на троні кривавим тираном-чужоземцем! Тепер, коли мені відомо все, я нічого іншого, окрім відрази, до ваших планів відчувати не можу. Я відкидаю їх як найпідступніше злочинство! А по-друге, може, вам цікаво буде дізнатися, хто я є насправді. Так ось, я Риліан, королевич із Нарнії, єдиний син і спадкоємець Каспіана Десятого, Мореплавця. А тому, ясновельможна пані, я маю намір і в цьому бачу свій обовязок, негайно покинути ваш двір і, не зволікаючи, відбути до рідного краю. Прошу вас виписати нам охоронного листа та надати провожатого вашим Темним королівством.
На це чаклунка нічого не сказала. Не спускаючи очей з принца, вона невидимкою перетнула залу й опинилася біля каміна. У стіні відчинилася потайна заглибина, а в ній стояла різьблена скринька. Чаклунка засунула в скриньку руку й дістала пригорщі якогось зеленого порошку. Вона шпурнула його в камін вогонь спалахнув, і залою поширився солодкий до нудоти дурманний запах. Під час подальшої розмови цей запах дедалі дужчав, від нього паморочилася голова, важчали повіки і ні про що не хотілося думати. А чаклунка зняла зі стіни якийсь музичний інструмент, схожий на мандоліну, і, перебираючи струни, заграла на ньому якусь одноманітно-нескінченну та щемливу мелодію. Звуки цієї мандоліни пливли по залі, заколихували й заколисували, заколисували й заколихували, навіваючи сон Поступово слух уже не вловлював окремі звуки вони злилися в тягучий гул, який, як і дух, заполонив усю кімнату. Від нього гула голова й думки летіли геть
Відклавши мандоліну (при цьому запах став ще густішим), королева заговорила вкрадливим, медовим голосом:
Нарнія? перепитала вона. Нарнія? Що ж, я часто чула, як ви, принце, бурмотіли це слово в мареннях. Але, мій милий принце, ви серйозно хворі. Такої країни насправді не існує.
Неправда, пані, заперечив Трясогуз. Саме в цій країні я прожив усе своє життя!
Ось як? роблено здивувалася чаклунка. Ану, ану, повідайте нам, де ж вона, по-вашому, є?
Як «де»? Нагорі, тицьнув пальцем вгору Трясогуз, але от де точно, не знаю.
Невже, мило засміялася королева, існує якась країна в товщі каміння і глини?
Так, існує, затявся Трясогуз, але тільки не в товщі, а над нею, на поверхні землі, у Верхньому світі.
Цікаво-цікаво, а що це таке? І де це як ви сказали Білий світ?
Ой, тільки не треба удавати, нібито ви самі не знаєте, сказав Бяклі, чинячи опір чаклунському дурману. Він там, нагорі, звідки видно й небо, й сонце, й зірки. Та ви ж там бували! Там-то ми вас вперше і стрінули.
Даруйте, пане, чарівно розсміялася чаклунка (чарівнішого сміху Юстас у житті не чув). Щось не пригадую, щоб ми з вами раніше зустрічалися. А-а-а, ну так, розумію, розумію О, як часто ми зустрічаємо найнесподіваніших людей у найнесподіваніших місцях я маю на увазі, у сні! Але, пане, у кожного свої сни, і ви не власні вимагати, щоб іншим снилися ваші.
Пані, твердо мовив принц Риліан, адже я вже сказав вашій величності, що я сам із Нарнії. Я син нарнійського короля.
От і славненько, от і гарненько! вимовила королева, нібито втішаючи дитину або хворого. Син короля так син короля, хай навіть сам король! Уявляйте себе на здоровя хоч принцом, хоч королем, яких завгодно земель
Але ми теж були в Нарнії, обурилася Джил.
Вона злилася, відчуваючи, що чаклунські чари оволодівають нею дедалі сильніше. Хоча, звичайно, вже одне те, що Джил це почувала, свідчило, що вона ще не остаточно зачарована.
А ви, моя красуне, либонь, теж королева Нарнії, глузливо підхопила чаклунка.
А от і ні! Тут Джил схопилася на ноги. Ми з іншого світу, зовсім іншого!
Ха-ха, оце так! У вас уява ще багатша, ніж у принца, по-зміїному шипіла королева. Скажіть, люба, де цей другий світ? Цікаво, цікаво, які ж це кораблі чи колісниці переносять вас із одного світу в інший?
На мить у голові Джил промайнули тисячі спогадів: і Експериментальна школа, і Адель Бестолоччі, і рідний дім, і радіо, і кіно, й автомобілі, і літаки, і продовольчі картки, і черги по хліб. Але все це було десь далеко, неначе в тумані Королева провела рукою по струнах Ділінь! Ділінь! Ділінь! заспівала мандоліна. І Джил раптом забула, як ці речі називаються в нашому світі. Цього разу їй навіть у голову не зайшло, що вона зачаровується, тому що дія чаклунства була в самому розпалі. Та воно й зрозуміло: що більше піддаєшся чарам, то менше їх помічаєш. І несподівано для себе самої вона почула, як каже:
Проте, це сон, усього лише сон (І їй відразу стало так легко на серці.)
Усього лише сон, луною відгукнулася чаклунка, як і раніше натринькуючи на мандоліні.
Тільки сон, погодилася Джил.
Не було ніякого іншого світу, уточнила чаклунка.
Так, не було, бубоніли слідом за нею Джил і Бяклі.
Немає жодних інших світів є тільки мій, тягнула ту саму пісеньку чаклунка.
Немає інших світів, тільки твій, слухняно повторили діти.
Та Трясогуз, напружуючись щосили, не здавався:
Ніяк не зрозумію, про що ви тут говорите? промовив він. Щоб я забув про Нарнію? Та ні за що на світі! Теленькайте, теленькайте на своїй мандоліні, поки у вас руки не відсохнуть! Нічогісінько у вас не вийде! Я ні за що не забуду наш світ, хоч і не здивуюся, якщо його більше не побачу. Навіть якщо ви загасили сонце. Я знаю, що він є, я там бував. Я бачив небо, усипане зірками. Я бачив, як на світанку над морем встає сонце. Я бачив, як увечері воно ховається за гори. І я бачив його ополудні, в зеніті, коли воно таке яскраве, що очам боляче дивитися
Слова простоквака змусили всіх прокинутися, і діти з принцом знову задихали легко й поглянули одне на одного, неначе народилися заново.
Безперечно, Білий світ існує, вигукнув принц, не сумнівайтеся! Благослови тебе Аслан, наш хоробрий простокваку! Ми спали ці декілька хвилин. Як же ми могли забути про Білий світ! Адже ми всі бачили, як світить сонце!
Слова простоквака змусили всіх прокинутися, і діти з принцом знову задихали легко й поглянули одне на одного, неначе народилися заново.
Безперечно, Білий світ існує, вигукнув принц, не сумнівайтеся! Благослови тебе Аслан, наш хоробрий простокваку! Ми спали ці декілька хвилин. Як же ми могли забути про Білий світ! Адже ми всі бачили, як світить сонце!
Ще б пак, пожвавішав Бяклі. Який ти, Трясогузе, молодець! Ти єдиний із нас, хто не втратив голову.
І тут знову заговорила чаклунка, точніше, вона заворкотала, як туркоче голубка на високих вязах у старому парку о третій годині пополудні дрімотної літньої пори. Її голосок протуркотав:
Ах, що таке с-о-о-н-ц-е, про яке ви говорите без кінця? Це, напевно, від слова «сон»? Невже воно що-небудь означає?
Так, означає, нетерпляче вигукнув Бяклі.
Тоді розкажіть, будь ласка, яке воно, попросила чаклунка, перебираючи струни телень! телень! телень!
Будь ласка, ваша світлість, відповів принц, і тон його був холодний і підкреслено чемний. Ось перед вами лампа. Вона кругла, жовта й освітлює всю кімнату. І найчастіше висить на стелі. Так от, те, що ми називаємо сонцем, як лампа, тільки більше та яскравіше. Воно освітлює весь Білий світ і висить на небі.
На чому, на чому висить, пане? удала нерозуміння чаклунка й, поки всі обмізковували, як же їй відповісти, додала, залившись переливчасто, наче срібний дзвіночок: Бачите? Коли ви тверезо намагаєтеся уявити, що таке сонце, ви не можете розповісти мені! Усе, на що ви здатні, так це порівняти його з лампою. Ваше сонце це сон, мари, і в цьому вашому сні немає нічого такого, що не було б узяте від лампи. Лампа це лампа. Її можна помацати. А сонце лише плід фантазії, дитяча казочка!
Атож, тепер мені все зрозуміло, протягнула Джил безпорадно. Напевно, це так. І, коли вона промовляла ці слова, їй здавалося, що вона говорить дуже розсудливо.
Поволі та тужливо відьма повторила:
Сонця немає.
І ніхто нічого на це не заперечив. І вона повторила знову, ще солодшим голоском:
Сонця немає.
Помовчавши, нібито намагаючись зібратися з думками, усі четверо відгукнулися:
Так, сонця немає. І всім після цього стало так легко на серці.
Сонця ніколи й не було, додала чаклунка.
Не було, вторили принц, простоквак та діти.
Останні кілька хвилин Джил не покидало відчуття, що вона повинна хай там що, але дещо згадати. І ось вона згадала. Та вимовити це було надзвичайно важко. Вона відчувала, як величезний тягар зліпив їй губи. Аж ось насилу вона вичавила із себе:
А як же Аслан?
Аслан? перепитала відьма, швидше перебираючи струни. Яке славне імячко! І що ж воно означає?
Він великий Лев. Він викликав нас із нашого світу, пояснив Бяклі, і відправив на пошуки принца Риліана.