Тільки Давид являв собою виняток. Він, напевне, мало уваги звертав на те неприємне становище, в якому всі вони опинились. У руках співака була добре відома нам книжка, яку він гортав, мабуть, відшукуючи якийсь псалом.
Нарешті він знайшов те, що так старанно шукав, і чистим голосом заспівав один із найчарівніших гімнів.
Чи це безпечно? запитала Кора, звертаючись до Гейворда.
Так, бідолаха такий слабкий, що його голос не буде чутним за шумом водоспаду. Нехай віддається своїй пристрасті, відповів майор.
Голос співака звучав так зворушливо й ніжно, що на очі Аліси набігли сльози. Навіть Кора зі співчутливою усмішкою дивилася на ревного тезка великого єврейського царя, а Гейворд спрямував на співака пильний погляд, який доти був прикутий до Аліси. Раптом страшне виття долетіло до них, і співи відразу стихли.
Ми загинули! зойкнула Аліса, кидаючись в обійми до сестри.
Ні! Ні! твердо сказав Гейворд. Крик пролунав із середини острова і був, напевно, викликаний виглядом убитих товаришів. Для нас надія ще не загублена.
Слова Гейворда заспокоїли сестер, і вони вирішили чекати, що буде далі.
Тим часом лемент почав лунати зусібіч. Судячи з усього, дикуни розташувалися на скелях, змушуючи переляканих мандрівників із жахом чекати, що їх ось-ось знайдуть.
Коли перед входом до печери пролунало дике виття, Гейворд вирішив, що їх знайдено. Але слабка надія на порятунок знову повернулася до нього, коли він здогадався, що голоси лунають недалеко від того місця, де Соколине Око залишив свою рушницю. Гейворд чітко визначив канадську говірку. Раптом почувся голосний вигук:
Довгий Карабін!
Це прізвисько, згадав майор, Соколиному Окові дали його вороги.
«Довгий Карабін! Довгий Карабін!» переходило з вуст у вуста, і вся зграя дикунів зібралась, як видно, навколо трофея, який мав свідчити про смерть власника. Після тривалої наради дикуни знову розсіялися по острову, сподіваючись знайти труп мисливця.
Тепер настала вирішальна хвилина, прошепотів Гейворд, звертаючись до обох сестер. Якщо наше сховище залишиться поза їхньою увагою, то ми врятовані. У всякому разі ми не маємо сумніву, що наші друзі в безпеці й що години за дві до нас надійде допомога від генерала Вебба.
Минуло кілька довгих хвилин, а дикуни все ще ретельно шукали. Гейворд не раз чув кроки ворогів поруч із печерою, в якій вони сховались. Аж ось неміцна огорожа трохи зсунулася, край покривала опустився і слабкі промені світла просякли в печеру.
Кора притулила Алісу до свого серця, а Гейворд скочив на ноги зі швидкістю блискавки. Цієї-таки миті пролунав крик, який сповістив, що сусідню печеру знайдено. Хвилину по тому вся ватага дикунів зібралася біля її входу.
Оскільки печери розташовувалися близько одна від одної, то Гейворд, уважаючи порятунок уже неможливим, став попереду дівчат і Давида, щоб захистити їх своїм тілом.
Майор, доведений до розпачу безвихіддю, упритул підійшов до вузької перепони, що відокремлювала їх від ворогів, і крізь шпарину став спостерігати за дикунами.
На відстані одного кроку від нього стояв кремезний індіанець, який низьким і панівним тоном віддавав накази своїм товаришам. Передню печеру вже наповнили індіанці, які ретельно роздивлялися просте господарство мисливця. Давидова рана пофарбувала листя сасафраса в червоний колір, що, безумовно, впало у вічі дикунам. Побачивши переконливий доказ своєї перемоги, вони видали радісне виття.
Відтак вони стали розкидати гілки в різні боки, наче підозрюючи, що ненависний ворог ховається під ними.
Один із дикунів приніс своєму вождю цілий оберемок заюшених кровю гілок, супроводжуючи свою радість голосним лементом, значення якого Гейворд зрозумів, почувши прізвисько Довгий Карабін.
Нарешті дикун кинув оберемок на ворох гілок сасафраса, що загороджував вхід до другої печери, і Гейворд уже більше не міг нічого побачити.
Інші індіанці пішли за прикладом свого товариша і таким чином, самі того не тямлячи, зробили сховище своїх ворогів безпечним. Ніхто не звернув уваги на купу гілок, яку, на їхню думку, самі вони й накидали в метушні.
Гейворд, зітхнувши, з легким серцем повернувся на середину печери, на те місце, де він крізь шпарину міг спостерігати річку.
Індіанці, переконавшись у хибності свого попереднього судження, разом залишили печеру й знову зібралися навколо своїх загиблих товаришів.
Вони пішли, Коро! прошепотів Гейворд. Ми врятовані! Подякуймо Богові за його милість до нас!
Аліса, вивільнившись із обіймів сестри, впала навколінки й палко вигукнула:
Слава Творцю, який звільнив мого сивого батька від гірких сліз і врятував життя тим, кого я так сильно люблю!
Гейворд і Кора були глибоко вражені цим святобожним поривом. Юнак подумав, що ще ніколи в житті він не бачив чарівнішої картини: очі Аліси блищали, щоки знову взялися ніжним румянцем, а в ясних очах відбивалася чиста, благородна душа. Вуста молодої дівчини ще не стулилися, аж раптом вона ніби заклякла. Румянець на щоках змінився смертельною блідістю, очі широко розплющилися, а обличчя перекривилося від жаху.
Гейворд хутко озирнувся й побачив у щілині біля входу злостиве обличчя Хитрої Лисиці.
Цієї страшної хвилини він зумів зберегти цілковите самовладання, подумавши, що звиклі до денного світла очі індіанця не змогли пронизати морок, який царював у печері. Майор хотів був сховатися зі своїми друзями за виступ скелі, але дикий блиск ув очах минга показав йому, що вже пізно
Сповнений тріумфу погляд дикуна був таким огидним, що Гейворд, забувши все на світі, підняв пістолет і вистрілив у нього. Коли дим розсіявся, обличчя віроломного провідника вже зникло.
За хвилину вся юрба індіанців, розкидавши ворох гілок сасафраса, що перегороджував вхід, із шаленим лементом увірвалася до печери.
Сповнені безмежної радості, гурони витягли Гейворда і його супутників зі сховища й оточили їх міцним колом.
Глава X
Усупереч своєму звичаю, червоношкірі спочатку щадили не тільки сестер, які тріпотіли зі страху, а й Гейворда. І лише деякі з них із жадібним зацікавленням торкалися розкішного мундира майора, не приховуючи бажання заволодіти ним, але владний окрик вождя зупиняв їх.
Частина воїнів і далі шукали в обох печерах, але даремно. Нарешті й вони приєднались до останніх, гнівно вигукуючи: «Довгий Карабін! Довгий Карабін!»
Гейворд удавав, що не розуміє, чого вони хочуть, а Давид, який не володів французькою мовою, і справді не міг відповідати на їхні запитання.
Поміркувавши, вождь червоношкірих гукнув Магуа й наказав йому перекладати їхню розмову. Поведінка цього індіанця значно відрізнялася від поведінки інших дикунів. Тим часом, як інші задовольняли свою дитячу пристрасть до дрібничок, риючись у немудрих речах мисливця, Хитра Лисиця спокійно стояв на деякій відстані від полонених. Судячи із цього, він досяг своєї головної мети.
Поміркувавши, вождь червоношкірих гукнув Магуа й наказав йому перекладати їхню розмову. Поведінка цього індіанця значно відрізнялася від поведінки інших дикунів. Тим часом, як інші задовольняли свою дитячу пристрасть до дрібничок, риючись у немудрих речах мисливця, Хитра Лисиця спокійно стояв на деякій відстані від полонених. Судячи із цього, він досяг своєї головної мети.
Коли погляди Гейворда і колишнього провідника зустрілися, майор з огидою відвернувся. Проте він змушений був говорити зі своїм ворогом.
Хитра Лисиця надто хороший воїн, почав Гейворд, долаючи свою відразу, щоб відмовитися сповістити беззбройному чоловікові, чого хочуть від нього ці люди.
Вони запитують про мисливця, що знає всі лісові стежки, відповів Магуа ламаною англійською мовою. Вони питають про Довгого Карабіна, очі якого завжди розплющені. У нього добра рушниця, але зашкодити Хитрій Лисиці вона не може, як і рушниця з коротким дулом білого вождя.
Хитра Лисиця надто хоробрий, щоб лічити удари, одержані ним у бою.
А хіба був бій? Адже стомлений індіанець міг сісти під дерево, щоб попоїсти хліба. Хто наповнив кущі скрадливими ворогами? Хто першим витяг ніж? Хто вів мову про мир, коли серце прагло крові? Хіба Магуа сказав, що томагавк його виритий із землі й що саме його руки зробили це?
Гейворд, не насмілившись нагадати індіанцеві про його зраду, мовчки притулився до скелі. Та ледве дикуни помітили, що розмова їхня скінчилася, як знову зарепетували: «Довгий Карабін! Довгий Карабін!»
Чуєш? байдуже вимовив Магуа. Гурони вимагають життя Довгого Карабіна, інакше вони вбють того, хто його ховає.
Його тут немає, він утік.
Магуа зневажливо посміхнувся.
Хіба він птах, що розпускає свої крила? Чи риба, що може плавати, не бачивши сонця? Білий вождь, напевне, вважає гуронів за дурнів!
Так, Довгий Карабін не риба, але він годен плавати. Коли весь порох вичерпався, він кинувся в річку
Чому ж тоді залишився білий вождь? запитав, усе ще вагаючись, індіанець. Хіба він камінь, що йде на дно?
Я не камінь, і це міг би підтвердити ваш убитий товариш, що впав у воду, глузливо відповів юнак і додав: Біла людина вважає, що тільки боягузи залишають своїх жінок.
Магуа тихо промимрив кілька незрозумілих слів і голосно додав:
Хіба делавари вміють так само добре плавати, як і повзати під кущами? Де Великий Змій?
Почувши це, Гейворд зрозумів, що гуронам було відомо про його товаришів значно більше, ніж йому самому.
Він також поплив за течією.
А Прудконогий Олень? Його теж тут немає.
Я не знаю, кого ти називаєш Прудконогим Оленем.
Ункаса! відповів Магуа, вимовляючи делаварські імена значно важче, ніж англійські. Прудконогий Олень син Великого Змія.
Якщо ти говориш про молодого делавара, то й він поплив за течією.
Гурони чекали на кінець перемовин із властивою їм витримкою. Коли ж Гейворд замовк, усі як один подивилися на Магуа, вимагаючи пояснень. Перекладач показав на річку й повідав їм те, що дізнався. У цей час він більше вдавався до жестів, аніж до слів.
Дізнавшись про зникнення своїх ворогів, червоношкірі здійняли страшний лемент.
Деякі з них побігли до берега, люто розмахуючи руками, інші плювали у воду, ніби бажаючи покарати її за зраду. Деякі, найбільш розлючені й сильні, кидали кровожерливі погляди на своїх полонених, що тепер повністю були під їхньою владою.
І тільки наявне в індіанців самовладання стримувало ці дикі пориви.