Однак були й такі, що, анітрохи не соромлячись, жестами погрожували переляканим сестрам, яких не могли захистити ні врода, ні стать.
Молодий офіцер відчайдушно кинувся на допомогу Алісі, яку один зі червоношкірих схопив за розкішне волосся і став водити ножем навколо голови бідолашної дівчини, натякаючи на той жахливий спосіб, у який вона буде позбавлена своєї чудової окраси.
Гейвордові вмить звязали руки, і він був змушений визнати свою повну безпорадність перед грубою силою.
Поклавшись на долю, майор шепнув сестрам, що дикуни більше полюбляють лякати, ніж виконувати свої погрози.
Удаючись до таких запевнень, юнак, проте, не намагався обдурити себе, бо знав, яка страшна доля їх усіх чекає. Тому серце його повсякчас гарячково билося, коли він помічав, що хтось із червоношкірих наближався до сестер або спрямовував на них лютий погляд.
Його побоювання трохи розвіялися, коли вождь зібрав воїнів до себе на нараду.
Нарада червоношкірих тривала недовго; незабаром вони дійшли спільної думки. Судячи з того, що індіанці часто показували в бік табору Вебба, то Гейворд вирішив, що вони побоювалися нападу англійців. Саме цією думкою червоношкірі керувались у своїх подальших діях.
Витягнувши на берег украдений у своїх ворогів човен, дикуни наказали полоненим сісти в нього. Опір був неможливий, а тому Гейворд показав своїм супутникам приклад покори й сів у пірогу. За ним вирушили сестри та Гамут, який усе ще не оговтався. Посадивши в човен керманича, весь натовп кинувся у воду, і за декілька хвилин бранці опинилися на південному березі річки, майже проти того місця, де вони були напередодні ввечері.
Тут дикуни знову серйозно, але недовго радилися, відтак привели з лісу коней, яких власники вважали за винуватців своїх нещасть. Ватажок червоношкірих сів на коня Гейворда, переплив у супроводі більшості своїх людей річку й зник у хащах, залишивши полонених під охороною шести дикунів на чолі з Магуа.
Гейворд із великим неспокоєм спостерігав за дикунами. Зізнатися, він сподівався, що їх відведуть до Монкальма. Розум людини, яка потрапила в біду ніколи не дрімає, а надія, хоч і слабка, дає поживу для розуму, тому Дункан був схильний думати, що Монкальм скористається батьківською любовю Мунро й примусить його забути про вірність англійському королю. Французький головнокомандувач славився своєю хоробрістю і практичністю, але при цьому його вважали вмілим дипломатом, а ця професія не завжди бере до уваги справедливість і мораль.
Утім, невдовзі ці міркування і здогадки були відкинуті. Частина гуронів, яких вів Магуа, пішла дорогою на Горикен, і Гейворд зрозумів, що на них чекає полон у дикунів. Бажання дізнатися бодай про найгірше спонукало його випробувати силу золота і, подолавши свою відразу, він звернувся до Магуа.
Я хотів би про дещо поговорити з Магуа, розпочав він дружнім тоном, але мої слова призначені лише для вуха великого воїна.
Змірявши майора презирливим поглядом, індіанець відповів:
Говори, дерева не мають вух.
Але червоношкірі гурони не глухі, і ті слова, які почує вождь, можуть збентежити молодих воїнів. Якщо Магуа не хоче слухати, то й білий воїн мовчатиме.
Дикун сказав своїм товаришам кілька слів і відійшов убік, зробивши Гейвордові знак іти за ним.
Тепер говори, вимовив він.
Хитра Лисиця довів, що гідний того почесного імені, яке дали йому його канадські брати, почав Гейворд свою маленьку промову. Я бачу його мудрість і завжди буду памятати про те, що він для нас зробив. Так, Хитра Лисиця не лише великий вождь на раді, а й людина, яка вміє обдурювати своїх ворогів.
Що ж зробив Хитра Лисиця? спокійно запитав індіанець.
Що зробив? А хіба він не бачив, що ліс роїться ворогами, що чатують на нього і від яких не могла б сховатися навіть змія? Хіба він не навмисне збився з дороги, щоб засліпити гуронам очі? Хіба він не влаштував так, наче повернувся до свого племені, яке недобре обійшлося з ним і прогнало, як собаку зі своїх вігвамів? Ми, збагнувши його наміри, допомогли йому в тому, щоб гурони думали, що біла людина прийняла свого друга за ворога. А коли Хитра Лисиця зробив глухими й сліпими своїх одноплеменців, вони забули все зло, якого завдали йому, примусивши втекти до мохоків. І ось тепер вони залишили його з полоненими, тим часом, як самі вирушили на північ. Невже Хитра Лисиця ще не вирішив іти назад, щоб повернути багатому сивоголовому шотландцеві його дочок? Так, так, Магуа, я розгадав усе й уже передбачаю, як буде винагороджено твою мудрість. Перш за все комендант форту Вільям-Генрі дасть Лисиці те, що може дати великий вождь за таку послугу: оливяну медаль, яку носить Магуа, буде замінено на золоту; його ріг буде наповнено порохом; у його кишені буде так багато доларів, як камінців на березі Горикену, а олень лизатиме його руки, знаючи, що йому не втекти від пострілу тієї рушниці, яку одержить вождь. Щодо мене, то я не знаю, як перевершити шотландця. Але я я дам тобі ще більше.
Що ж може дати молодий вождь, який прийшов звідти, де сходить сонце? запитав гурон.
Вогняна вода весело заструменить у вігвамі Магуа, як звичайна вода в Гудзоні, щоб серце індіанця було легшим, аніж пірїнка колібрі, а дихання солодшим за листя дикої жимолості.
Індіанець уважно прислухався до слів Гейворда. Коли майор заговорив про ту хитрість, завдяки якій Магуа начебто обдурив своїх одноплеменців, дикун насторожився. При згадці обставин, за яких його вигнали з рідного племені, в очах дикуна спалахнула така неприборкана лють, що юнак зрозумів, що зачепив його за живе. Правда, запитання, яке він поставив Гейвордові замість відповіді, було вимовлене зі звичним спокоєм і гідністю індіанця, але й тоді було видно, що Хитра Лисиця надзвичайно зацікавлений.
Поклавши руку на своє поранене плече, Магуа не без прихованої іронії вимовив:
Хіба друзі завдають таких ударів?
А хіба Довгий Карабін так ранить справжнього ворога? своєю чергою запитав Гейворд.
Невже делавари підповзають зміями до тих, кого вони люблять? запитав індіанець.
А хіба Великий Змій дозволив би, щоб його почули ті, кого він хотів обдурити?
Хіба білий вождь часто палить порох перед обличчям своїх побратимів?
А невже він схибив би коли-небудь, якби хотів убити того, в кого цілився? заперечив Гейворд із добре розіграною гордістю.
Після незначної паузи Магуа нарешті сказав:
Досить! Хитра Лисиця мудрий вождь, і те, що він зробить, побачать усі. Йдіть-но й мовчіть. Коли Магуа заговорить, тоді надійде час відповідати.
Гейворд відійшов назад, а Магуа повернувся до своїх товаришів, які щойно закінчили сідлати коней. Потім він кивнув юнакові, щоб той допоміг дівчатам сісти верхи. Майор використав цей момент, аби підбадьорити сестер, які не сміли підвести очей від землі, боячись зустріти погляди дикунів.
Магуа став на чолі маленького загону й подав знак вирушати. За ним йшов Давид, далі Гейворд. Індіанці йшли з обох боків полонених і замикали процесію. Усі мовчали, лише майор іноді звертався до сестер зі словами утіхи. Вони йшли на південь, у той час як дорога на форт Вільям-Генрі була з протилежного боку.
Хоча Магуа, як видно, дотримувався плану, прийнятого червоношкірими, проте Гейворд не мав сумнівів, що його привабливі обіцянки не забуто. Долаючи милю за милею, вони не бачили краю своїм тяжким мандрам. Гейворд тужливо дивився на сонце, нетерпляче чекаючи хвилини, коли Магуа піде шляхом, більш сприятливим для бранців.
Кілька разів йому спадало на думку, що хитрий індіанець має сумнів щодо можливості оминути табір Монкальма непоміченим і йде до одного прикордонного поселення, де мешкав заслужений офіцер королівської служби й великий друг шести племен. Потрапити до рук сера Вільямса Джонсона було куди краще, ніж перебувати у полоні в диких пустелях Канади. Але навіть якщо це передбачення правильне, їм треба пройти ще багато довгих миль.
Лише Кора памятала останні слова, сказані мисливцем на прощання і, по змозі, намагалася ламати гілки на деревах, що траплялися на їхньому шляху.
Щоправда, пильність індіанців робила її спроби не так неможливими, як небезпечними.
Люті погляди дикунів лякали Кору, а тому вона припинила позначати дорогу зламаними гілками.
Сподіватися на те, що сліди від кінських копит укажуть їхнім друзям саме той шлях, яким вони їхали, теж було неможливим, оскільки друга група індіанців, що рухалась у протилежному напрямку, також мала коней.
Гейворд уже кілька разів хотів звернутися до провідника із запитанням або зауваженням, але понурий вигляд Магуа зупиняв його. Здавалося, дикун не знав утоми. Хоч би коли підводили очі втомлені мандрівники, вони постійно бачили перед собою його темну постать. Він ішов, не повертаючи голови, й орлине перо, що стирчало в його волоссі, гордо гойдалося від віяння леготу.
Проте його зусилля не були марними. Проходячи низькою долиною, яку перерізав струмочок, Магуа раптом повів їх на такий стрімчастий пагорб, що сестри змушені були зійти з коней і продовжувати подорож пішки. Досягши вершини, вони опинилися на рівній галявині, ледь укритій деревами. Ось тут Магуа зупинився і кинувся в сосни, щоб дати перепочинок собі й усьому загону.
Глава XI
Місцем стоянки було обрано один із тих шатруватих пагорбів, що схожі зі штучними насипами й дуже часто зустрічаються в Америці. Цей пагорб був високим і камянистим, а один з його боків відзначався особливою стрімкістю.
Як видно, це місце виключало будь-яку можливість нападу, і саме тому Магуа обрав його для стоянки.
Оскільки Гейворд уже не надіявся на будь-чию допомогу, він цілком присвятив себе ніжним супутницям, намагаючись у міру своєї сили полегшити їхнє становище. Доки коні общипували листя з кущів, наші друзі порозкладали свої незначні припаси в затінку під високим деревом, розложисте гілля якого було схоже на шатро.
Стосовно індіанців, то вони, не вдаючись до посібника з кулінарного мистецтва, пожирали мясо оленя, вбитого стрілою одного з них під час подорожі. Магуа не брав участі в їхньому огидному бенкетуванні й сидів осторонь, занурившись у глибокі роздуми.
Така його поведінка не лишилася поза увагою Гейворда. Юнак був здатен повірити, що гурон міркує про те, як приспати пильність своїх товаришів та одержати заслужену винагороду. Воліючи допомогти Магуа здійснити свій план, майор з удаваною байдужістю підійшов до нього.