Під кінець цієї розповіді голос Магуа набув жалісного, майже скорботного відтінку. Він заговорив про дружин і дітей убитих товаришів, про їхню невідомщену смерть. Раптом Магуа підвищив голос і завершив свою промову багатьма запитаннями:
Хіба гурони собаки, щоб терпіти це все? Хто сповістить дружині Минаугуа, що його скальп дістався рибам і що племя не помстилося за його смерть? Хто насмілиться постати перед матірю Васаватими, не заюшивши рук кровю ворогів? Що ми скажемо старим, коли вони спитають нас, де скальпи ворогів і чому в нас немає жодного волоса з голови білого?! Жінки будуть тикати в нас пальцями. Темна пляма лежить на імені гуронів, і її треба змити кровю.
Люте виття заглушило його голос, і запалені дикою злобою гурони зірвалися зі своїх місць. Несамовито розмахуючи ножами й томагавками, вони кинулись на полонених.
Гейворд схопився їм назустріч, намагаючись захистити сестер. Збивши з ніг найближчого до нього індіанця, він зумів на одну мить зупинити дикунів.
Цей несподіваний опір дав змогу Магуа стати між бранцями й червоношкірими. Вже за хвилину Хитра Лисиця умовив дикунів подовжити муки своїх жертв.
Два сильні воїни напали на Гейворда, тоді як третій узявся за більш слабкого вчителя співів. Але жоден із полонених не скорився без відчайдушного, хоч і марного опору. Навіть Давид відкинув свого супротивника, а Гейворда вдалося звязати тільки тоді, коли третій індіанець прийшов на допомогу двом своїм товаришам.
Коли юнак зміг роззирнутися, то побачив, що на всіх його супутників чекала однакова доля. Праворуч від себе він помітив Кору, ліворуч майже зомлілу Алісу, яка могла триматися рівно лише завдяки вербовим лозинам, котрими її було привязано до дерева. Дівчина молитовно склала руки і з дитячою безпорадністю дивилась на Гейворда.
Давид, який уперше в житті завзято став до бою, занурився в глибокі роздуми над своїм новим становищем.
Тим часом гурони відшукували нові способи помститися з тією варварською витонченістю, що властива тільки індіанцям. Декотрі збирали хмиз для багаття, інші гострили невеличкі деревяні кілочки, щоб запалити їх і увігнати в тіло нещасних. Деякі нагинали верхівки молодих дерев до землі, щоб, привязавши до них руки Гейворда, потім їх відпустити.
Проте Магуа замислив іще жорстокішу помсту.
Звернувшись до Кори, він запитав:
Ну й що скаже тепер донька Мунро? Вона надто гордовита, щоб увійти до вігваму Хитрої Лисиці. Напевне, їй більше до вподоби, якщо її голова покотиться із цього пагорба й стане іграшкою для вовків!
Про що говорить це чудовисько? спитав здивований Гейворд.
Ні про що! твердо відповіла Кора. Він дикун і не відає, що чинить. Навіть під час останнього нашого подиху ми благатимемо в Бога прощення для нього.
Ні про що! твердо відповіла Кора. Він дикун і не відає, що чинить. Навіть під час останнього нашого подиху ми благатимемо в Бога прощення для нього.
Прощення! вимовив лютий гурон, не зрозумівши її слів. Память індіанця довша за руку блідолицього! Скажи, чи можу я відправити світлооку дівчину до її батька? І чи хочеш ти вирушити за Магуа до Великих Озер, щоб носити йому воду й пекти хліб?
Кора відчула невимовну огиду.
Залиш мене саму, вимовила вона таким суворим тоном, що навіть дикий гурон на мить знітився.
Проте індіанець швидко оговтався від свого збентеження і, показуючи на Алісу, з дошкульним усміхом вимовив:
Подивіться! Бідолашне дитя плаче! Вона надто молода, щоб умирати. Відрядіть її до Мунро, щоб вона чесала старому сиве волосся й підтримувала його життя.
Коли Кора обернулась до сестри, в очах Аліси вона побачила єдине бажання жити.
Що він каже, люба Коро? спитала Аліса тремтячим голосом. Він може відіслати мене до нашого батька?
Упродовж кількох хвилин погляд старшої сестри був спрямований на молодшу. Запекла боротьба вирувала в її душі.
Нарешті Кора заговорила з глибокою ніжністю.
Алісо, розпочала вона, гурон хоче подарувати життя нам обом. Мало того, і Дунканові теж, якого обіцяє разом із тобою відправити до дорогого батька, нещасного, осиротілого батька, якщо я якщо я погоджуся знехтувати свою гордість і
Тут голос її затремтів і вона, сплеснувши руками, підвела очі до неба, неначе прохаючи поради у Всемогутнього.
Говори, Коро! вигукнула Аліса. Що ти маєш робити? О, якби він ставив свої вимоги мені! Якби можна було ціною мого життя врятувати тебе, повернувши нашому любому батькові, і визволити Дункана, я охоче б пішла на смерть!
Померти! повторила Кора більш спокійним і твердим голосом. Смерть була б легшою за те, чого він хоче. Цей дикун вимагає, щоб я щоб я вирушила за ним у пустелю, оселилася в його вігвамі Щоб я стала його дружиною. Тепер скажи, Алісо, моя кохана сестро!.. І ви теж, майоре Гейворд, допоможіть моєму слабкому розуму. Чи мусить наше життя бути купленим такою офірою? Алісо, чи хочеш ти прийняти її від мене? А ви, Дункане? Порадьте мені, вирішіть обоє за мене
І ви ще питаєте, Коро! закричав здивований юнак. О, Коро! Не згадуйте більше про це. Саме лише думка про таку жертву гірше за тисячу смертей. Краще смерть, аніж ганьба!
Я знала, що ви так відповісте! відгукнулась Кора, і яскравий румянець заяснів на її щоках. Але що скаже моя Аліса? Заради любові до неї я готова офірувати себе.
Хоча Гейворд і Кора нетерпляче чекали відповіді, Аліса, здавалося, заглибилась у себе. Голова її впала на груди, пальці зсудомлено стиснулися.
Після хвилини тривожного очікування вона підвела голову і, розпашівшись із сорому, прожебоніла:
Ні, ні, ні! Краще помремо разом!
То й помріть! несамовито загорлав Магуа, з силою кинувши свій томагавк у світлооку дівчину, яку він уважав найслабшою з-поміж усіх полонених. Сокира просвистіла в повітрі повз Гейвордове обличчя і, зрізавши розвіяний вітром Алісин локон, впялася в дерево над її головою.
Шалена розпука охопила Гейворда, змусивши його напружити всі сили. Він сіпнувся і, розірвавши лозини, зі швидкістю блискавки кинувся на іншого індіанця, який намагався повторити удар Магуа. Вони зчепились один з одним і впали додолу. Голе тіло дикуна заважало Гейвордові міцно схопити його, так що невдовзі той вивільнився, вдавив коліно в груди юнака і з надзвичайною силою притиснув його до землі. Гейворд помітив, як блиснув ніж, і Цієї миті пролунав постріл, куля продзижчала повз майора, і він, побачивши спотворене агонією обличчя ворога, відчув, як тягар звалився з його грудей.
Глава XII
Ошелешені раптовою смертю свого товариша, гурони остовпіли, але надзвичайна влучність пострілу, що вразила ворога, нагадала їм одне імя Довгий Карабін.
Тієї самої миті з кущів, під якими необережні дикуни поскладали свою зброю, пролунав крик, а хвилину по тому вони побачили й самого Соколине Око із заново знайденою улюбленою рушницею в руці.
Хай би якими прудкими й сміливими були рухи мисливця, його все ж таки випередила легка, але сильна постать, що з надзвичайною сміливістю кинулася просто в гущу гуронів.
Швидше, ніж погляд міг уловити ці спритні рухи, майнула й інша постать, тіло якої нагадувало страшну емблему смерті.
Поява войовничих прибульців змусила дикунів, які зібралися катувати бранців, відступити з криками: «Прудконогий Олень! Великий Змій!»
Але спершу розгублений вождь гуронів Магуа доволі хутко отямився і, вихопивши ніж, із гучним криком кинувся на Чингачгука. Це стало сигналом до загальної сутички.
Ункас одним ударом свого томагавка розтрощив череп одному з ворогів, а Гейворд, витягши зі стовбура томагавк Магуа, люто кинувся в бій.
Оскільки протиборчі сторони тепер мали однакову кількість воїнів, то кожен із чоловіків обрав собі супротивника, якого й намагався повалити.
Соколине Око, побачивши поблизу себе ще одного ворога, не забарився покласти його ударом приклада. Гейворд запустив томагавком у дикуна, який йому трапився, на мить приголомшив своїм мистецьким ударом, а потім накинувся на нього зовсім неозброєний.
Вистачило миті, щоб упевнитись у безглуздості такого вчинку, оскільки Гейворд, попри всю свою відвагу й енергію, не міг відбити ударів озброєного ножем супротивника. Саме в цей критичний момент він почув біля себе голос:
Убивайте негідників! Ніякої пощади проклятим мингам!
Тієї-таки миті рушниця Соколиного Ока вдарила дикуна по голові, і той, як сніп, повалився до ніг майора.
Тим часом Ункас, завдавши страшного удару одному супротивникові, шукав іншого. Пятий гурон, не задіяний у битві, після коротких роздумів поквапився до Кори, кинувши в неї томагавком. Але ворожа зброя лише трішки подряпала дівчині плече й перерізала верболози, якими її було привязано до дерева. Звільнившись від пут, Кора метнулася до Аліси і тремтливими руками почала розвязувати сестру.
Гурон у своїй неприборканій люті не звернув ані найменшої уваги на таку великодушність. Безжально схопивши Кору за волосся, він жбурнув її на землю. Ліва рука дикуна тримала Кору за розкішне волосся, а його правиця переможно водила ножем навколо її голови. Саме в цю хвилину Ункас побачив гурона, що замислив жорстоку розправу. Розтинаючи повітря довгими стрибками, молодий могіканин підбіг до гурона й відкинув його на кілька кроків від Кори. Ункас теж упав. Потім обидва вороги звелись на ноги, і між ними завязався бій, який, проте, скоро завершився. Томагавк Гейворда і рушниця Соколиного Ока опустилися на череп гурона, тим часом, коли Ункас увігнав ніж йому в груди.
Усе було позаду, і лише поєдинок між Хитрою Лисицею і Великим Змієм іще тривав. Обидва воїни докладали всіх своїх зусиль, наче намагаючись виправдати власні прізвиська. Після запеклої боротьби вони сплелися в клубок, ніби змії, і билися не на життя, а на смерть.
Ункас, Соколине Око і Гейворд поквапилися до місця сутички. Заляпані кровю і вкриті пилом тіла розлючених ворогів ніби складали одне ціле. Схожа на скелет фігура могіканина й темне тіло гурона миготіли з такою жахливою швидкістю, що товариші не знали, куди спрямовувати удари.
Супротивники качалися по землі в запеклій боротьбі, поступово віддаляючись від первинного місця свого зіткнення. Нарешті старий могіканин зумів завдати ворогові удару ножем, і Магуа, раптово розтиснувши руки, зробився нерухомим, ніби мрець. Чингачгук хутко підвівся й урочисто вигукнув: