З шарудіння листя і гілок було зрозуміло, що супротивники ревно розшукували зниклі сліди. На щастя, місячне сяйво було не досить яскравим, щоб висвітлити хащі.
Проте невдовзі дикуни підійшли до каштанового гаю, що оточував галявину, на якій стояв блокгауз.
Вони наближаються! сказав Гейворд, відшукуючи отвір у стіні між колодами, щоб просунути свою рушницю. Вистрілімо в них!
Ні, поки що не треба. Тримайтесь у темряві, та ще й якомога тихіше: найменший шум дасть змогу цим кровожерливим чортам накинутися на нас. Якщо на те Божа воля, щоб ми билися, то довіртесь досвідові людей, які знають звички дикунів. Вони ж не відступлять, коли пролунає бойовий поклик!
Гейворд, роззирнувшись, помітив, що сестри з остраху сховались у темному кутку блокгауза, тим часом як обидва могіканина стояли нерухомо, як муровані. Майор вгамував своє нетерпіння й мовчки став очікувати подальших подій.
Цієї миті кущі навпроти блокгауза розсунулись і з них вийшов кремезний, добре озброєний гурон. Коли місяць осяяв його обличчя, всі побачили, з яким зацікавленням і надзвичайним подивом він розглядає блокгауз. За мить із його губів зірвався крик, і один з його товаришів негайно поспішив до нього.
Деякий час обидва стояли, пожвавлено розмовляючи і часто вказуючи на стару будівлю. Вони поводились, як боязкі олені, у яких страх бореться із цікавістю. Нога одного з індіанців випадково натрапила на зелений могильний пагорбок, і він нагнувся, щоб ближче роздивитись підвищення.
У цю мить Соколине Око витяг свій ніж і підняв рушницю. Молодий офіцер слідом за ним теж приготувався до бою, котрий, схоже, був неминучим.
Дикуни були так близько, що найменший порух коней або навіть дихання когось із наших друзів могло їх виказати. Але гурони, побачивши, який горбок був перед ними, жваво загомоніли. Їхні голоси звучали тихо й урочисто, але не без відчуття прихованого жаху. Потім вони обережно позадкували, увесь час озираючись на руїни, ніби очікували, що душі померлих вийдуть із цих стін. Невдовзі вони зникли в хащах.
Ага, вони поважають мерців, зауважив Соколине Око, зітхаючи полегшено. Вони зберегли своє життя, а може, і життя більш гідних людей.
Гейворд виразно чув, як два гурони, повернувшись до своїх товаришів, довго розмовляли з ними, а потім їхні голоси стихли.
Соколине Око чекав на сигнал від Чингачгука, щоб вирушити в путь.
Коли Чингачгук подав цей знак, мандрівники поспішили вирушити в протилежному від гуронів напрямку. Дівчата не раз кидали боязливі погляди в бік блокгауза.
Глава XIV
Соколине Око знову став за провідника, але тепер, навіть після того як було подолано вже досить значну відстань, рухався ще з більшою обачністю. Він часто уповільнював крок, не раз змушений був зупинятися, щоб порадитись із могіканами.
Навколо було тихо. Ліс ніби вимер; не чути було ані найменшого шелесту, тільки звідкись іздалеку долинало жебоніння води. Люди, птахи і чотириногі, здавалося, були занурені в непробудний сон.
Дійшовши до берега невеличкої річки, Соколине Око зняв свої мокасини, звелів Гейвордові й Давидові вчинити так само, відтак першим увійшов у воду. Вони досить довго йшли річищем, не залишаючи пособі жодних слідів. Місяць уже зник за темними хмарами, що зявилися на західному боці обрію, коли вони вийшли з річки на піщану, вкриту лісом рівнину. Тут мисливець, напевне, відчув себе знову як удома й продовжив путь з упевненістю людини, яка добре знає, що робить.
За якийсь час стежинка, якою вони прямували, стала звивчастою; обабіч над подорожніми височіли гори. Нарешті вони увійшли в глибоку ущелину.
Тут Соколине Око раптом зупинився, зачекав, щоб до нього підступила решта, і тихо заговорив:
Немає ніяких хитрощів у тому, щоб знайти стежину в пустелі та знати розташування солоних джерел або струмків, промовив він. Але хто, побачивши цю місцевість, може здогадатися, що в затінку мовчазних дерев і голих скель переховується могутня армія?
Значить, ми недалеко від форту Вільям-Генрі? запитав Гейворд, виступаючи вперед.
Ні, до форту нам іще треба багато пройти, відповів Соколине Око. Дивіться туди, вів далі він, указуючи крізь дерева на маленький ставок, у воді якого відбивались зірки. Це Кривавий ставок. Я не лише частенько бував тут, а й бився з ворогом від сходу до заходу сонця.
Отже, цей ставок став могилою сміливців, що бились у тому бою, промовив Гейворд. Я дещо чув про нього, але ніколи його не бачив
Так, повоювали ми тут! вигукнув Соколине Око. Три битви дали французам в один день. Вони рушили на нас, коли ми спробували їх обійти, і погнали перед собою, як стадо зляканих оленів, до самого Горикену. Але ми знову зібрались на силі й відплатили їм за ранкову поразку. Того дня сотні французів бачили сонце востаннє, а їхній ватажок потрапив нам до рук.
Дійсно, це була славна битва! вигукнув Гейворд із юнацьким запалом. Слава про вас долетіла до південної армії.
Так, чимало французів знайшли тут могилу. Коли все скінчилося, ми повкидали убитих і, як дехто казав, ще й живих у цей маленький ставок, вода якого почервоніла від крові.
Що ж! Це годяща і, певно, спокійна могила для солдата! Тож ви добряче-таки повоювали на цьому кордоні?
Так! урочисто відповів мисливець, випростовуючись на весь свій зріст. Не знайдеться жодного пагорба поблизу цих місць, біля якого б не свистіла моя куля. А стосовно спокою такої могили, то є й інша думка. Подейкують, що душі вбитих іноді залишають цю водойму і блукають її берегами Але ж тихо! Ви нічого не бачите на тому березі ставка?
Навряд чи в цьому лісі знайдеться ще якась безпритульна людина на кшталт нас.
Гм Ті, хто вже не зможе заросити ноги й чиї дні минають у воді, не мають потреби дбати про притулок, вимовив мисливець, із забобонним жахом хапаючи Гейворда за руку.
Юнак здивовано глянув на сміливця, який упевнено йде назустріч справжній небезпеці, але тремтить перед уявними жахами.
Присягаю Богом, це людина, промимрив Гейворд. Вона прямує до нас. До зброї, друзі!
Хто йде? спитав тихий голос, що пролунав ніби заклик із того світу.
Що це означає? прошепотів мисливець. Він говорить не англійською й не індіанською!
Хто йде? повторив той самий голос, після чого клацнув курок.
Франція! відповів Гейворд, виступаючи з-за дерев на берег ставка і зупиняючись за кілька кроків від вартового.
Звідки ви? запитав гренадер. І куди йдете в таку ранню пору?
Повертаюся з розвідки, йду спати!
Ви офіцер короля?
Звісно, товаришу. Я повертаюсь у табір з дочками коменданта форту. Я взяв їх у полон і веду тепер до генерала.
Мені шкода вас, пані, чемно вимовив молодий солдат, але така оманливість долі! А втім, наш генерал дуже любязний із дамами.
Такий звичай військових! відповіла Кора, з дивною впевненістю.
Прощавайте, мій друже. Бажаю, щоб ви дістали приємніше завдання.
Француз увічливо вклонився, Гейворд побажав йому доброї ночі, і вони залишили на березі вартового, який і не підозрював, що пропустив ворога. Може, побачивши вродливих жінок, він згадав про кращі часи й про свою далеку милу Францію? У всякому разі подорожні чули, як він тихенько почав наспівувати пісеньку: «Нехай буде вино, нехай живе кохання!»
Це щастя, що ми зрозуміли, про що патякав цей дурисвіт, зауважив Соколине Око, коли вони трохи відійшли від ставка. Я відразу здогадався, що це один із неспокійних французів. Йому поталанило, що його мова була любязною, бо і йому знайшлася б місцинка в цьому ставкові.
Раптом від ставка почувся протяжний стогін. Здавалося, що і справді духи померлих повстали зі своєї могили.
Так, то дійсно була людина з плоті та крові, а не привид! сказав Соколине Око.
Звісно, тільки тепер я маю сумнів, чи залишився цей бідолаха живим. Гейворд, роззираючись, помітив відсутність Чингачгука.
Так, то дійсно була людина з плоті та крові, а не привид! сказав Соколине Око.
Звісно, тільки тепер я маю сумнів, чи залишився цей бідолаха живим. Гейворд, роззираючись, помітив відсутність Чингачгука.
За другим, слабшим стогоном, почувся шум падіння у воду чогось важкого. Згодом усе затихло. Невдовзі індіанець випірнув із хащів й долучився до подорожніх, спокійно чіпляючи лівою рукою скальп до свого пояса, а правою ховаючи закривавлений томагавк. Потім він пішов уперед із задоволеним виглядом людини, що виконала свій обовязок.
Безумовно, для білої людини такий вчинок виглядає як нелюдська жорстокість, пробурчав Соколине Око, але не варто забувати про натуру індіанця. Як на мене, то я б краще здибався з яким-небудь мингом! Шкода цього веселого хлопця!
Тихо! сказав Гейворд, боячись, що дівчата здогадаються про те, що сталося. Ліпше було б обійтися без цього, та нічого вже не виправиш. Виходить, ми потрапили в ланцюг ворожих сторожових постів. І що нам тепер робити?
Ну, про це пізно розмірковувати, сказав мисливець. Напевне, французи оточили форт, отож проникнути в нього непоміченими справа непроста.
Та й часу обмаль, додав Гейворд.
У нас залишилося два способи прослизнути у форт. Один полягає в тому, щоб зсадити дам із коней, випустити тварин на волю, відрядити вперед могікан і по їхніх трупах пробитися через лінію постів у форт.
Ні, це неможливо! перебив його Гейворд.
Дійсно це була б надто кривава дорога для таких маленьких ніжок, погодився Соколине Око. Але, як чоловік і воїн, я вважаю за свій обовязок зробити таку пропозицію. В іншому випадку ми по власних слідах підемо назад від ворожого ланцюга, попрямуємо на захід у гори, де я зумію сховати вас так надійно, що жодна із цих проклятих собак, що служать Монкальмові, не вистежить.
Ось це і треба зробити просто зараз! вигукнув юнак.
Подальші слова були зайвими. Соколине Око сказав тільки: «За мною!» і повернув назад, ідучи тим самим шляхом, який завів мандрівників у таке небезпечне становище. Без найменшого гаміру й з усілякими запобіжними заходами намагалися вони йти, щоб не натрапити на ворожий патруль.
Через якийсь час Соколине Око звернув з дороги й повів їх до гір, що облямовували західний бік вузької рівнини. З кожним кроком шлях ставав чимдалі важчим; доводилося йти уламками скель і перетинати вузькі ущелини, так що мандрівники досить повільно просувались уперед. Обабіч здіймалося чорне громаддя високих скель, уражаючи подорожніх своєю неприступністю.