Нарешті маленьке товариство стало підійматися по крутому схилу стежкою, котра майстерно зміїлась між скелями й деревами, що свідчило про працю людини, яка добре знала ці місця. Чим вище вони опинялися, тим дедалі більше розсіювався туман, який часто буває на початку дня, і всі предмети почали набувати свого справжнього забарвлення.
Коли наші друзі вийшли з рідкого гайка, що чіплявся за оголений скелястий схил, і опинились на порослій мохом площадці, вони побачили, що червоні промені ранкової зірниці пробилися крізь зелень сосон, які височіли на пагорбі по той бік Горикену.
Соколине Око допоміг дівчатам зійти з коней, зняв з утомлених тварин вуздечки та сідла й пустив їх на волю зі словами:
Бувайте й намагайтеся знайти собі споживок, який може дати вам природа. Застерігайтеся лишень стати здобиччю голодних вовків.
Хіба нам більше не потрібні коні? запитав Гейворд.
Подивіться туди й вирішіть самі! сказав Соколине Око, підходячи до східного схилу і запрошуючи своїх супутників за собою. Якби ми з такою самою легкістю могли б зазирнути в людську душу, як із цього місця можемо оглянути табір Монкальма, то на світі майже не зосталося б лицемірів, а підступність мингів зазнала б поразки у боротьбі з чесністю делавара.
Стоячи на краю прірви, мандрівники зрозуміли, якими справедливими були слова Соколиного Ока.
Гора, на якій вони перебували, мала форму конуса й досягала близько тисячі футів у височину. Безпосередньо біля її обніжжя простягся берег Горикену, який, поступово підіймаючись, переходив у рівне узгіря. На півночі виднілося Святе Озеро з його незліченними затоками, фантастичними мисами й безліччю островів. На півдні лежала рівнина, про яку ми вже не раз згадували. Протягом багатьох миль гори, здавалося, неохоче поступалися своїм пануванням, але нарешті мало-помалу знижувалися й зливалися з рівною піщаною смугою землі, якою й рухались наші мандрівники.
Прямо на березі озера й ближче до його західного краю, виднілися довгі земляні вали і низькі забудови форту Вільям-Генрі. Два передні бастіони розташовувалися просто біля води, що омивала їхні підвалини, а глибокий рів і довгі болота замикали його з інших боків.
На значній території перед фортом дерева були вирубані, але зелені шати природи виднілися скрізь.
Перед фортом стояли окремі вартові, а за валами було багато солдатів. На південному сході, безпосередньо поруч із фортом, розташовувався укріплений табір. Усередині табору Соколине Око помітив ті допоміжні війська, які вирушили з форту Едвард дещо раніше за майора Гейворда.
Але найбільшу цікавість молодого офіцера викликало видовище на західному березі озера. На вузькій смузі землі, яка з висоти здавалася зовсім мізерною, нездатною вмістити таку велику армію, а насправді простягалася на кілька сотень сажень від берегів Горикену до обніжжя гори, він побачив тисяч із десять білих армійських наметів. Цієї миті долиною прокотився грім гарматного пострілу.
Цей постріл має розбудити наших, зауважив Соколине Око. Ми спізнилися. Монкальм уже заповнив ліс проклятими ірокезами.
Хіба немає жодної можливості пробитися до форту? запитав Гейворд.
Дивіться! вигукнув Соколине Око, звертаючи увагу Кори на будинок її батька. Ці французи рознесуть споруду швидше, ніж її було побудовано.
Гейворде, небезпека, яка загрожує моєму батькові, доводить мене до відчаю! сказала відважна Кора.
Ходімте до Монкальма! Він не відмовить доньці в проханні приєднатися до батька.
Ледь чи ви дійдете до наметів французів, зберігши на голові волосся, суворо промовив мисливець. Гм Вогонь скоро припиниться, тому що он звідти насувається туман, який перетворить день на ніч і зробить індіанську стрілу не безпечнішою за гармату. Якщо ви готові зважитись на сміливу спробу, то я ладен вести вас.
Так, ми хочемо цього! рішуче сповістила Кора. Йдучи до батька, ми не боїмося жодної небезпеки!
Мисливець із повагою глянув на сміливу дівчину.
Якби мені дали тисячу людей, котрі так само мало бояться смерті, як ви, то я за тиждень розігнав би до дідька цих негідних французів, захоплено вимовив Соколине Око. Але туман так швидко поширюється, що нам варто поквапитись, аби скористатися ним як прикриттям. Якщо зі мною щось трапиться, то йдіть так, щоб вітер віяв у ліву щоку.
З цими словами мисливець почав спускатися крутим схилом, яким вони тільки-но пройшли. Вже за кілька хвилин подорожні, що вирушили за ним, стояли навпроти західних воріт форту й чекали наближення туману, щоб під його прикриттям непомітно пройти через ворожий табір. Чингачгук скористався маленькою зупинкою і прослизнув у кущі. Коли він повернувся і щось прошепотів Соколиному Оку, мисливець сердито сказав:
Хитрий француз поставив пікет просто на нашому шляху. Тут залягли й червоношкірі, й білі. Хто знає, чи не потрапимо ми їм до рук, замість обминути їх?
Хіба ми не можемо їх обійти? запитав Гейворд.
Звісно, можемо, але, звернувши з дороги серед такого туману, не можна ручатися що знайдеш її знову.
Тут до мисливця підійшов Ункас і про щось довго та жваво говорив із ним.
Можливо, мій хлопчику, сказав Соколине Око. Ходіть-но, туман ось-ось огорне нас.
Але принаймні поясніть нам, почав був Гейворд.
Гаразд! нетерпляче перебив його Соколине Око. Річ у тому, що маленька надія краща, ніж геть нічого. Чи бачите ви ту борозну, що залишилася на землі від гарматного ядра, випущеного з форту? Ми підемо цією борозною, якщо інших ознак дороги не буде. Отже, вперед! Інакше туман розвіється і ми станемо ціллю для обох армій.
Гейворд узяв сестер за руки і повів їх за собою. Соколине Око не перебільшував щодо туману: вже за кілька кроків наші друзі ледве могли розрізняти одне одного. Мандрівники зробили крюк ліворуч, потім звернули праворуч, і коли Гейворд вирішив, що вони пройшли половину відстані, що відокремлює їх від форту, почувся крик французькою:
Хто йде?
Уперед! шепнув Соколине Око, звернувши трохи ліворуч.
Це я! відповів французькою-таки Гейворд.
Дурню! Хто ти?
Друг Франції.
А мені здається, що ти ворог! Стій! Стріляйте, товариші, стріляйте!
Пролунав залп із пятдесяти рушниць, який, на щастя, нікого не поранив. Почулася команда стріляти, яка супроводжувалась наказом бігти навздогін, і незабаром по всій рівнині сновигали постаті солдатів.
Друг Франції.
А мені здається, що ти ворог! Стій! Стріляйте, товариші, стріляйте!
Пролунав залп із пятдесяти рушниць, який, на щастя, нікого не поранив. Почулася команда стріляти, яка супроводжувалась наказом бігти навздогін, і незабаром по всій рівнині сновигали постаті солдатів.
Уперед, друзяко! шепнув Гейвордові мисливець, на кону ваше і наше життя!
Але Соколине Око через часті повороти загубив дорогу в цьому густому тумані. Він відчував, що вітер став дмухати йому не в ліву щоку, а в обидві.
Навколо них лунали зойки, прокляття й гуркіт пострілів. Раптом спалахнув яскравий вогонь, грім гарматного пострілу розлягся над рівниною.
Це стріляли з форту! вигукнув Соколине Око. А ми, наче сліпі, бігли до лісу просто під ножі цих макуасів.
Гейворд охоче передав руку Кори Ункасові, щоб цілком присвятити себе Алісі, після чого обидві дівчини швидко пішли вперед.
Погоня наближалася, і щомиті їм загрожували полон і загибель.
Ніякої пощади бранцям! кричав один із переслідувачів французькою мовою.
Тримайтеся! Будьте мужніми! пролунав раптом чийсь владний голос. Спочатку роздивіться ворога, а тоді вже й стріляйте!
Батьку, батьку! почувся з туману жіночий голос Це я, Аліса! І Кора! Врятуй своїх дочок!
Стій, на Бога, стій! пролунав той самий чоловічій голос, тепер уже зі смертельною тугою. Це мої діти. Господи, поверни мені їх. Мерщій відчиняйте браму, молодці! Але не робіть жодного пострілу, щоб не влучити в моїх дорогоцінних дітей! Відженіть цих французьких псів багнетами!
Гейворд, почувши, як рипнули завіси, поквапився на цей звук і побачив, що цілий загін солдатів у червоних мундирах вийшов із воріт. Він упізнав свій власний батальйон, швидко став на чолі його і в одну мить прогнав переслідувачів.
Кора й Аліса стояли збентежені та вражені тим, що Гейворд раптом залишив їх. Але перш аніж вони вимовили хоч слово, до них підбіг сивоголовий, войовничий на вигляд старець, який тремтливими руками притиснув дівчат до свого серця. Гарячі сльози котилися по його зморшкуватих щоках, і він із помітним шотландським акцентом повторював:
Дякую тобі, Боже! Дякую тобі за твою ласку! Тепер, хоч би що трапилося, твій раб готовий до всього.
Глава XV
Наступні дні минали серед таких утрат, хвилювань і небезпек облоги, що комендант форту Вільям-Генрі ледве чинив опір.
Вочевидь, генерал Вебб, котрий бездіяльно стояв зі своєю армією на березі Гудзону, зовсім забув про скрутне становище свого побратима по зброї.
Монкальм заполонив ліси, що оточували форт, дикунами, люті крики яких було чути в британському таборі, і це змушувало заходитися серця людей, і без того вже схильних перебільшувати справжню небезпеку.
Зовсім інший настрій панував у гарнізоні форту. Натхнені словами свого командира, заохочувані його особистою мужністю, солдати стійко витримували своє жахливе становище і плекали військову славу з таким завзяттям, яке робило честь войовничій вдачі їхнього полководця.
Французький генерал знехтував нагоду вчасно оволодіти всіма пагорбами, що лежали поблизу форту, з височини яких він міг би знищити своїми пострілами увесь форт разом з його гарнізоном. Але головною вадою тодішнього військового мистецтва була відраза до будь-яких висот, а також до зусиль, яких треба було докласти, щоб їх захопити. Подекуди це пояснювалося простотою індіанських боїв, у яких укріпленням відводили незначну роль, а артилерія майже не застосовувалася.
Проте хай там як, а становище Мунро, який захищав форт, було надзвичайно складним: хоча його супротивник і не захопив висоту, але він виставив свої батареї на рівнини і звідти вправно стріляв по укріпленнях. Супроти такого вбивчого вогню французької артилерії обложені майже не мали засобів оборони, бо нашвидку побудоване укріплення саме по собі було дуже слабким, а допомоги їм не надсилали.
На пятий день облоги й на четвертий день свого перебування у форті Гейворд, скориставшись тим, що перестрілка стихла, пішов по шанцях, щоб відстежити наслідки облоги.