Коли цей строкатий галасливий натовп залишав вали укріплення, французька армія стояла при зброї на відстані, пильно спостерігаючи за відступом переможених. Англійців було лише близько трьох тисяч, і вони довгою вервечкою тяглися до лісу, через який лежав їхній шлях.
Узлісся було заповнене індіанцями, які, ніби шуліки, дивились услід ворогові, що відступав. Напевне, вони ледве стримували бажання негайно накинутися на давно очікувану здобич. Деякі червоношкірі дуже близько підходили до англійців, але не наважувалися на яке-небудь насильство.
Коли голова колони, яку вів Гейворд, сховалася за деревами, Кора почула сварку й обернулась убік роздратованих сперечальників. Зясувалося, що кілька дикунів напали на одного хлопягу з метою відібрати в нього частину речей, які він ніс із собою. Цей молодець нізащо не хотів позбутися свого скарбу, і їхня суперечка привернула увагу багатьох людей.
Раптом, як із-під землі, вигулькнула ціла сотня дикунів, хоч раніше їх було не більше за дюжину.
Тієї миті Кора помітила серед червоношкірих темне обличчя Магуа, який щось говорив своїм побратимам. Жінки й діти збилися в гурт, ніби отара зляканих овець. Але жадібність індіанців невдовзі була задоволена, і рух поновився.
Дикуни відступили, либонь, вирішивши без перешкод пропустити своїх ворогів. Одначе, коли перед ними проходили жінки, строката шаль однієї з них привабила свавільного гурона, і той швидко підскочив до неї, прагнучи заволодіти гарною річчю. Жінка, налякана радше поведінкою дикуна, ніж можливістю втратити шаль, закутала в неї своє немовля й міцніше притиснула його до грудей. Кора хотіла порадити жінці віддати дикунові шаль, але гурон уже вирвав дитину з рук матері. Нещасна кинула до ніг дикуна все, що в неї було, тільки б звільнити своє дитя. Проте гурон, вишкіряючись, простяг одну руку до шалі, ніби погоджуючись на обмін, а другою високо підняв немовля, тримаючи його за ноги.
Візьми, візьми все! закричала мати, охоплена жахом. Віддай тільки моє дитя!
Немудрі прикраси жінки не сподобалися дикунові, а коли він побачив, що шаль стала здобиччю іншого, заскреготав зубами і, вдаривши дитину головою об камінь, кинув тріпотливе тільце до ніг матері.
Секунду нещасна стояла нерухомо, дивлячись на незграбне тіло малюка, який за кілька хвилин до цього весело сміявся в неї на руках. Здійнявши руки до неба, вона прокляла недолюдка.
Спянілий від вигляду крові дикун тієї самої миті розтрощив жінці череп своїм томагавком. Жінка впала на землю, схопивши мертве дитя, яке вона з ніжністю обіймала навіть після смерті.
Аж тут Магуа вигукнув страшний войовничий клич, котрому вторувало люте виття його товаришів. Від цього звуку, який, здавалося, вилітав не з людських грудей, а з пащі розлючених тварин, кров холонула в жилах у білих і смертна туга охоплювала їхні серця.
Понад дві тисячі дикунів вискочили з лісу. Ми не будемо зображувати жахливу сцену, що відбувалася потім. Смерть була повсюди. Опір тільки розпалював оскаженілих убивць, які й далі завдавали удари навіть тоді, коли їхні жертви давно вже віддали Богу душу. Кров лилася рікою по рівнині, й деякі з гуронів, нахиляючись до землі, з радісним виттям угамовували нею свою спрагу.
Усі солдати, що трапилися поблизу, стали щільними лавами, але нічого не могли вдіяти через свої незаряджені рушниці.
У такі хвилини ніхто не пильнує час; можливо, не минуло й десяти хвилин, які, проте, здалися цілим століттям. Дві сестри, злякані та пригнічені кривавим видовищем, опинились у зовсім безпорадному стані. Навколо них скупчились ошалілі зі страху жінки й діти, позбавляючи дівчат найменшої можливості втекти. Зусібіч чулися зойки, стогін, прокляття й благання. Нарешті Аліса втратила залишок останніх сил і непритомна впала на землю. Кора з ніжністю схилилася над нею, та обійняла.
Справжній бісівський шабаш, промовив Давид, який незмінно залишався на своєму посту. Це місце геть зовсім непридатне для християн. Біжімо!
Рятуйтеся самі, відповіла йому Кора, дивлячись на свою зомлілу сестру. Ви все одно нічим не зможете мені допомогти. Рішучість, із якою вона вимовила ці слова, переконала Давида в тому, що цю дівчину ніщо не може налякати. На мить співак безпорадно роззирався на всі боки, потім його постать випросталася, в очах запалав священний вогонь і він урочисто мовив:
Якщо єврейський юнак міг звуками своєї арфи та псалмами приборкати злого духа, що вселився в царя Саула, то й я хочу випробувати звуки музики!
Чистим, піднесеним голосом заспівав він один зі своїх улюблених псалмів, звуки якого було чути навіть серед цієї кривавої бійні. Багато дикунів підбігали до них, щоб зірвати із сестер їхні сукні або забрати із собою їхні скальпи, але, побачивши дивну постать співака, зачудовано зупинялись і слухали Давидові співи.
Подив, викликаний натхненним співом, невдовзі обернувся на повагу, і вони почали шукати собі інших жертв, голосно висловлюючи задоволення з того, що білий воїн так мужньо й рішуче виводить свою передсмертну пісню. Введений в оману успіхом свого мистецтва, Давид напружував усі сили, щоб вплинути на вбивць. Але трапилось інакше. Надзвичайні звуки святого гімну долетіли до вух лютого дикуна, який перебігав від одного гурту до іншого, розшукуючи собі жертву, яка була б гідною його.
Це був Магуа.
Побачивши, що його нещодавні бранці знову в його владі, він переможно завив.
Ходіть! вигукнув він, хапаючись за сукню Кори своєю закривавленою рукою. Вігвам гурона відчинено. Хіба він не кращий за це місце?
Геть! відповіла дівчина й затулила рукою очі, щоб не бачити лютого дикуна.
Індіанець насмішкувато вишкірився й вимовив, піднявши вгору закривавлену руку:
Ця рука почервоніла від крові білих.
Чудовисько! Кров на твоїй душі! Це ти влаштував різанину!
Магуа великий вождь, запевнив дикун. Чи хоче чорнокоса дівчина йти в його вігвам?
Ніколи! Вбий мене, якщо хочеш угамувати цим своє жалюгідне прагнення помсти!
Магуа вагався лише мить, а відтак раптом схопив на руки непритомну Алісу й легкими кроками попрямував зі своєю ношею до лісу.
Стій! Стій! закричала Кора, кидаючись услід за ним, наче навіжена. Облиш дитя!
Проте Магуа ніби не чув її. Він відчував свою владу й вирішив скористатись нею. Вірний Давид чимчикував за невтішною сестрою, співаючи свої псалми й відбиваючи рукою такт. Так вони простували рівниною, до того ж Кора не раз могла загинути під ударами томагавків дикунів, але дивакуватий співак, що йшов поруч із нею, рятував її: дикуни вважали Давида божевільним і тому не чіпали їх.
Магуа спустився у вузький виярок й увійшов до лісу, де вже чекав індіанець із кіньми дівчат. Поклавши на одного з них усе ще непритомну Алісу, Магуа зробив знак Корі, щоб вона сідала на іншого. Дівчина покірливо сіла на коня, але при цьому з таким благанням простягла руки до сестри, що гурон не став їй заважати й переніс Алісу на Кориного коня. Потім він узяв повіддя і вирушив з полонянками вглиб лісових хащів.
Коли Давид побачив, що його залишили напризволяще, напевне, уважаючи занадто нікчемним і не вартим навіть того, щоб убити, він перекинув свою довгу ногу через спину іншого коня та поскакав за викрадачами так швидко, як дозволяла вузька стежка.
Невдовзі дорога, якою вони їхали, пішла вгору. Кора, надто заклопотана Алісою, котра потроху тепер опритомнювала, не звертала уваги на те, в якому напрямку рухається Магуа.
Але коли вони досягли рівної вершини гори й підійшли до її східного краю, вона впізнала те місце, де їм уже доводилося бути в дружньому товаристві мисливця. Тут Магуа наказав Корі зійти з коня, і вона із цікавістю, змішаною з жахом, глянула вниз, де перед нею відкрилася жахлива картина.
Жорстока різанина все ще тривала. Полонені метушливо бігали рівниною, тікаючи від своїх безжальних переслідувачів, тим часом як французькі солдати бездіяльно стояли, спостерігаючи за кривавою бійнею. Їхня поведінка, яку нічим не можна було пояснити, лягла вічною плямою на блискучу репутацію Монкальма.
Нарешті, коли користолюбство взяло гору над кровожерністю, жорстокі вбивства припинилися. Крики поранених поступово почали стихати, а стогони тих, що вмирали, потонули в переможному завиванні дикунів.
Глава XVIII
Третій день після капітуляції форту Вільям-Генрі завершувався. На берегах Горикену панувала тяжка тиша.
Заюшені кровю жертв переможці пішли; їхній табір стояв порожній. Від форту залишилися задимлені руїни. Повсюди визирали деревяні бруси, розбиті гарматні стволи й розкидане збіжжя.
Погода змінилася на гірше. Сонце сховалося за непроникною завісою хмар, і сотні людських трупів, обличчя яких стали бурими від променів серпневого сонця, заклякли через дочасну холоднечу.
Зникло дзеркальне плесо Горикену; сердиті зелені хвилі з шумом розбивались об берег, ніби повстаючи проти розіграних тут жаских сцен. На просторій рівнині, повністю випаленій, тільки де-не-де можна було побачити невеликі місця, де збереглася трава, що росла серед цього смутного запустіння.
Усе навколо, що раніше здавалося таким любим, було здичавілим і порожнім.
Із тужливим посвистом проносився над цим сумовитим краєвидом вітер, ніби наспівуючи жалісну пісню, і з шумом мчав до лісу, зриваючи листя з дерев. Голодні круки кружляли над рівниною, а потім спускалися, щоб правити свій огидний бенкет.
Усе навколо, що раніше здавалося таким любим, було здичавілим і порожнім.
Із тужливим посвистом проносився над цим сумовитим краєвидом вітер, ніби наспівуючи жалісну пісню, і з шумом мчав до лісу, зриваючи листя з дерев. Голодні круки кружляли над рівниною, а потім спускалися, щоб правити свій огидний бенкет.
За годину до заходу сонця пять осіб вийшли з хащів у тому місці, де стежка, що вела до Гудзону, тікала до лісу, і вирушили до зруйнованого форту.
Спочатку вони рухалися надзвичайно обережно, немов відчуваючи надзвичайну огиду до місця жахливої різанини або побоюючись повторення кривавої розправи. Попереду всіх виступав стрункий індіанець; другий, теж індіанець, ішов трохи осторонь від інших і пильнував узлісся. Троє білих прошкували за ними.
Жахливе видовище, що виникло перед подорожніми, через неоднаковість характерів уразило їх по-різному.
Юнак, який ішов попереду, крадькома кидав швидкі погляди на спотворені трупи, намагаючись заглушити свої справжні почуття. Але він був іще настільки недосвідченим, що не міг приховати власних почуттів.