Сором, жах і гордощі, здавалося, боролись у душі гурона. Він спідлоба зиркав на людей, доки нарешті гордість не взяла гору над іншими почуттями. Підвівшись зі свого місця, він оголив груди і пильно подивився на ніж, що виблискував у руці невблаганного судді. Коли ж смертоносна зброя встромилась йому в груди, він навіть осміхнувся, радіючи, що смерть виявилася не такою вже й страшною, як він гадав.
Дикуни безшумно, ніби тіні, вислизнули з хижі, й Гейвордові здалося, що він залишився тут сам наодинці з іще охопленою агонією жертвою правосуддя. Але тієї-таки миті зрозумів, що помилився, бо почув голос Ункаса.
Гурони собаки! шепнув йому на вухо юнак. Вигляд крові боягуза не змусить тремтіти справжнього воїна. Сива Голова й Чингачгук у безпеці, а рушниця Соколиного Ока не дрімає ніколи! Йдіть! Ункас і Щедра Рука тепер чужі. Годі.
Гейворд неохоче розлучився з Ункасом і розчинився у натовпі, що оточив хижу.
Невдовзі декілька воїнів винесли з хижі труп гурона і в глибокому мовчанні попрямували до лісу. Не помічений ніким, Гейворд пішов тинятися селом. Він обережно зазирав у всі хижі, сподіваючись відшукати сліди тієї, заради кого наважився на такий відважний вчинок. Проте всі його пошуки не мали успіху, і він вирішив знайти Давида, щоб спитати в нього поради.
Повернувшись у хижу для нарад, молодий чоловік побачив, що в ній знову багато воїнів, які сиділи, наче нічого й не трапилося, спокійно пихкаючи своїми люльками. Прихід Гейворда, як видно, нікого з індіанців не здивував, і юнак із гідністю посів своє місце.
Бистрий погляд, яким він зміряв присутніх, переконав його, що Гамута серед них немає. Гейворд охоче просидів би мовчки, оскільки розумів, що будь-яке необережне слово може виказати його. Але індіанці були про це іншої думки, і, ледве майор устиг сісти, як один із вождів звернувся до нього французькою мовою:
Отже, наш канадський батько не забуває своїх дітей? Ми йому дуже за це вдячні. Злий дух уселився в дружину одного з моїх воїнів. Чи не може чужоземець вигнати його?
Гейворд був трохи знайомий з тими безглуздими обрядами, які індіанці здійснюють, воліючи вигнати злого духа, а тому, сподіваючись, що цей випадок, можливо, стане йому у пригоді, відповів:
Духи бувають різними: одні поступляться перед силою мудрості, а інші є дужчими за неї.
Мій брат великий цілитель, зазначив хитрий дикун, чи не бажає він спробувати вигнати духа?
Із цими словами гурон витяг із рота люльку й хотів уже вести Гейворда до хворої жінки, аж раптом біля входу зявилася висока постать. Людина мовчки зробила кілька кроків і сіла недалеко від Гейворда. Коли майор кинув оком на свого сусіда, то його пройняв холодний піт: він упізнав у прибульцеві Магуа.
Раптовий прихід цього хитрого й небезпечного воїна змінив настрій зборів. Багато хто знову палив свої люльки, а Магуа наповнивши тютюном чашечку, видовбану в держакові томагавка, узявся палити з такою байдужістю, ніби він нікуди не відлучався й не пробув цілі два дні далеко від своїх одноплеменців на тяжкому полюванні.
Хвилин із десять проминуло в глибокому мовчанні, доки нарешті один із дикунів не заговорив.
Щиро вітаємо! вимовив він. Чи знайшов мій друг лося?
Юнаки гнуться під його вагою, відповів Магуа. Нехай Хиткий Очерет піде їм назустріч і допоможе принести здобич.
Знову запала тиша. Через якийсь час зі свого місця підвівся старий сивий воїн.
Це брехня! У мене не було сина! вигукнув він. Того, кого так назвали, забуто. Його кров була блідою й текла не з жил гурона. Безбожний чиппевей звабив мою дружину Великий Дух хоче, щоб насіння Уїсс-ентуша вимерло.
Утім, стоїчна твердість була, напевне, не під силу вбитому горем батькові, бо він, затуливши своє обличчя покривалом, поспіхом залишив збори.
Делавари ходили навколо нашого села, наче ведмеді навкруги діжки з медом. Але хто може застукати гурона сплячим?
Делавари озер.
Ні. Вони навіть на березі власної річки носять спідниці. Один із них потрапив до рук нашого племені.
Чи мої брати зняли з нього скальп?
Його ноги були надто прудкими, відповів вождь, показуючи на Ункаса.
Магуа обернувся до полоненого, який стояв позаду нього, їхні погляди зустрілися. Майже хвилину обидва вороги пильно дивились у вічі один одному.
Прудконогий Олень!
Почувши добре відоме імя, вожді й воїни повскакували зі своїх місць. Лячне і водночас шановане імя переходило з вуст у вуста; очі дикунів виблискували, і минуло кілька хвилин перш аніж вони заспокоїлися, набувши знов байдужого вигляду.
Могіканине, ти помреш! погрозив бранцю Магуа.
Цілюща вода ніколи не поверне до життя вбитих гуронів, відповів могіканин. Ваші чоловіки баби, ваші жінки сови. Поклич сюди всіх собак гуронів, щоб вони глянули на справжнього воїна. Мій нюх скривджено він відчуває запах крові боягуза.
Глузливі слова Ункаса глибоко образили гуронів.
Тоді Магуа звернувся до одноплеменців із промовою. Він розповів їм про те, що відбулося біля гленнського водоспаду, оповів про смерть товаришів і втечу ворогів. Про те, як він полонив дівчат, Хитра Лисиця промовчав й одразу ж перейшов до розповіді про їхнє звільнення Довгим Карабіном.
Потім Магуа почав славити вбитих, щоб схилити на свій бік родичів небіжчиків.
Чи спочивають кістки моїх молодих воїнів серед рідних їм могил гуронів? вигукнув він насамкінець. Ні! Їхні душі відлетіли в країну заходу сонця і тепер вирушають через великі води в країну вічного полювання. Але вони зібралися в путь без їжі, без зброї, без мокасинів, голими жебраками. Хіба можна таке допустити? Невже їхні душі мають увійти в поселення праведних немов голі ірокези чи недоумкуваті делавари? Що подумають наші пращури, забачивши своїх одноплеменців у такому стані? Смутними поглядами осягнуть вони своїх дітей і скажуть їм: «Геть! Під іменем гуронів прийшли сюди чиппевеї». Брати! Ми не мусимо забувати померлих! Навалімо на спину цього делавара дарів, щоб він зігнувся під їхньою вагою, й пошлімо його до наших убитих воїнів. Тоді вони побачать, що ми не забули про них, і будуть щасливі, а наші діти казатимуть: «Так чинили наші батьки зі своїми друзями, і так будемо чинити ми». Що важить один інгиз? Багатьох із них ми вбили, але земля все ще не налилася кровю. Пляму на імені гурона можна змити лише кровю індіанця. Цей делавар має померти!
Воїни, розпалені промовою Магуа, люто завили. Один із них у пориві ненависті кинув свій томагавк в Ункаса. Магуа, вчасно побачивши рух дикуна, відтрутив його руку, і сокира, пролетівши повз могіканина, увіпялась у стіну якраз над його головою.
Ні, вимовив Магуа. Сонце має освітити ганьбу делавара. Жінки мусять побачити, як тріпотітиме його тіло. Ходіть, відведіть полоненого в надійне місце. Ми подивимося, чи зможе делавар спати вночі перед своєю смертю.
Молоді воїни звязали Ункасові руки й вивели його з хижі. Погляд, який юнак послав Гейвордові, свідчив, що він іще не втратив надії на порятунок.
Магуа, задоволений собою, залишив зібрання, не звернувши жодної уваги на Гейворда. Інші воїни знову взялися за свої люльки. Минуло з півгодини, перш аніж вождь, котрий звернувся до Гейворда по допомогу, нарешті підвівся зі свого місця й дав знак молодому чоловікові вирушати за ним.
Проте замість того, щоб іти до хиж, він повів Гейворда до скелі, що височіла над селом гуронів. Біля обніжжя цієї гори ріс густий чагарник, крізь який проходила вузька, звивчаста стежинка. Не встигли вони зробити кількох кроків, як їм дорогу загородила якась темна істота, у якій Гейворд упізнав ведмедя.
Тварина сердито гарчала, але не виказувала ворожих намірів. Гурон, вочевидь упевнений у цілковитій нешкідливості тварини, лише уважно глянув на неї і спокійно продовжив свій шлях.
Гейворд відав, що індіанці часто приручають ведмедів, тому він припускав, що перед ним одна з таких тварин, і безтурботно йшов за своїм провідником. Але коли майор озирнувся й побачив, що ведмідь прямує за ним, він захвилювався.
Тим часом вони зайшли до хижі, до якої вождь і вів удаваного цілителя.
Гейворд мерщій зачинив двері, але, на його жах, ведмідь теж уліз у хижу і став просто позаду його. Вони опинились у вузькому й довгому проході, звідки неможливо було піти, не опинившись поруч зі страшним звіром.
Гейворд ішов за своїм провідником, чуючи сердите гарчання тварини, лапа якої іноді навіть торкалась його плеча.
Нарешті вони увійшли у глибоку печеру, яка вдень освітлювалася завдяки природному отвору вгорі, а ввечері смолоскипами. Ця печера правила гуронам за комору, сюди ж вони перенесли хвору жінку, котра, як вони вважали, була одержима злим духом.
Нарешті вони увійшли у глибоку печеру, яка вдень освітлювалася завдяки природному отвору вгорі, а ввечері смолоскипами. Ця печера правила гуронам за комору, сюди ж вони перенесли хвору жінку, котра, як вони вважали, була одержима злим духом.
Коли Гейворд наблизився до хворої, то серед жінок, які її оточували, він на свій превеликий подив помітив і Давида.
Єдиного погляду на хвору було досить, щоб переконатися: будь-яка допомога є марною. Жінка була уражена паралічем та вже нічого не відчувала й не тямила. Проте юнак вирішив дограти свою роль до кінця. Несподівано для себе Дункан зрозумів, що Давид хотів випробувати дію музики на хвору, і навіть зрадів, що може відкласти своє «лікування». Давид заспівав один зі своїх улюблених гімнів. Усі уважно дослухалися до його співу: індіанці через повагу до співака, а Дункан через можливість відкласти випробування, яке випало на його долю. Раптом юнак злякано відсахнувся, почувши за собою повторення псалма чи то людським, чи то потойбічним голосом.
Озирнувшись він побачив, що кудлате чудовисько, стоячи на задніх лапах та розгойдуючись усім тілом, видає якісь звуки, що справді трохи скидалися на мелодію псалма.
Легко уявити собі, яке враження на Давида справило це дивне відлуння. Широко розплющивши очі, він перервав свій спів. Гейворда охопило почуття, що скидалося на страх, а Давид, не тямлячи себе від жаху, метнувся геть із печери, крикнувши на ходу: «Вона близько і чекає на вас!»
Глава XXIII
Слова Давида пробудили в Гейвордові цілий рій думок, але він так і не зміг дійти жодного висновку щодо того, де він має шукати Алісу. Втім, він і не мав доволі часу поміркувати про це, оскільки його провідник звернувся до нього зі словами: