Сказавши це, мисливець потиснув Гейвордові руку та рішуче повернув назад, до селища гуронів.
Гейворд і Аліса рушили далі.
Соколине Око, покладаючи надію на ті міцні вузли, якими він звязав Магуа, пішов навпростець до хиж. Наблизившись до них, він, однак, уповільнив свою ходу й пильно роззирнувся навсібіч. У хижі, яка стояла усамітнено, тьмяно світилося.
Вдаючи із себе ведмедя, мисливець підкрався до цієї хижі та увійшов до неї, де й знайшов Гамута, заглибленого у власні думки. Переконавшись, що його друг сам, він сів перед зляканим співаком, котрий, із жахом вихопивши свій камертон, вигукнув:
Похмуре й таємниче чудовисько! Я не знаю ні тебе, ані твоїх намірів, але якщо ти замислив щось лихе, вислухай спершу натхненні слова царя Ізраїлю!
Ведмідь відповів:
Сховай свистульку й навчи свою горлянку скромності. Пять простих слів англійською мовою мають більше ваги, ніж ціла година твого концерту.
Хто ти? спитав збентежений Давид.
Тоді Соколине Око відкинув убік ведмежу голову та, показавши своє обличчя, промовив:
Друг, який має сказати вам кілька слів.
Спочатку скажіть мені, де дівчина й хоробрий юнак, який зявився сюди за нею?
Вони щасливо уникли томагавків цих пройдисвітів. Але чи не могли б ви показати мені, де є Ункас?
Звичайно, можу.
Тоді поспішайте, нам не можна гаяти жодної миті.
Дорогою мисливець дізнався, що Давидові, як недоумкуватому, дозволили входити до Ункаса без перепон.
Хижка, де був замкнений молодий могіканин, розташовувалася в самісінькому центрі селища, що, звісно, заважало непомітно потрапити до неї. Проте у наміри Соколиного Ока й не входило робити це таємно, і він, покладаючись на свій костюм, попрямував одразу до цієї хижі.
Такої пізньої години все селище вже спало міцним сном і лише перед дверима тієї хижі, де перебував увязнений Ункас, ходили кілька дикунів. Вони спокійно пропустили Давида та переодягненого мисливця. Але їх конче треба було якось відвести подалі від хижі, і з цією метою Давид, навчений Соколиним Оком, вигукнув:
Делавари боягузливі жінки! Інгизи, мої дурні співвітчизники, звеліли їм іти проти своїх канадських батьків, після чого вони забули свою справжню стать. Чи не бажають мої брати почути, як Прудконогий Олень буде заливатися слізьми перед гуронами, стоячи біля стовпа?
Хуг! пролунав радісний вигук воїнів.
Тож нехай мої брати дозволять чаклунові наслати на нього свої чари.
Спокушені такою заманливою обіцянкою, гурони відступили назад та дали знак удаваному чаклунові увійти до Ункаса, але ведмідь із гарчанням зупинився біля дверей.
Це не оминуло уваги Давида, котрий знову заговорив:
Мудра людина боїться, що його подих потрапить і на його братів та забере їхню мужність. Для безпеки буде ліпше, якщо вони відійдуть якомога далі.
Гурони слухняно відійшли на доволі велику відстань від хижі, але не спускали з неї очей.
Коли мисливець увійшов до Ункаса, всередині хижі було тихо й похмуро. Юнак, освітлений слабким мерехтінням ліхтаря, лежав у кутку. На ведмедя він навіть не кинув оком, але коли той видав тихе шипіння змії, могіканин із коротким вигуком «хуг» обернувся до нього.
Розріжте вузли, звернувся Соколине Око до Давида, і той поспішив виконати наказ.
Ункас був звільнений від лозини, що його звязувала. У той самий час мисливець скинув із себе ведмежу шкуру та простяг молодому могіканинові блискучий ніж зі словами:
Гурони стоять за дверми, треба бути напоготові.
Ходімо! коротко відповів Ункас.
Куди?
До Черепах, вони діти моїх предків.
Так, та сама кров, що тече й у ваших жилах, але як ми розправимося з шістьма молодцями, що вартують тебе. Адже на співака надії нема.
Гурони хвальки! презирливо вимовив Ункас. Їхнім тотемом є олень, а бігають вони, наче слимаки. Делавари діти черепах, а бігають швидше за оленів.
Це так, але руки білої людини спритніші за її ноги. Якщо треба підстрелити якогось гурона, то я це зроблю не гірше за іншого, але для біганини я не придатний.
Ункас, який вже стояв біля дверей, хутко повернувся назад, тим часом як Соколине Око вів далі:
Випускай свої стріли по оленях, а я знову надягну ведмежу шкуру та спробую врятуватися хитрістю.
Молодий могіканин не рухався, і мисливець запитав його:
Чого ти чекаєш?
Ункас залишається.
Чому?
Щоб битися поруч зі своїм другом і загинути разом із ним.
Ось справжній могіканин! вигукнув Соколине Око, потискаючи юнакові руку. Ну, що ж, чого не можна досягти хоробрістю, спробуймо взяти хитрістю. Надягай цю шкуру.
Ункас, не гаючи часу, виконав наказ мисливця.
А тепер, друже Давид, сказав Соколине Око, поміняйся зі мною костюмом. Ти маєш довірити мені твої окуляри, книги та інструмент.
Давид залюбки погодився на цей обмін, і Соколине Око швидко переодягся в костюм співака.
Послухай, Давиде, звернувся він до співака псалмів, ти схильний до боягузтва?
Послухай, Давиде, звернувся він до співака псалмів, ти схильний до боягузтва?
Мій дух так само миролюбний, як і моє покликання, але мене ніколи не залишала надія на Господа.
Ну то й залишайся із цим, друзяко! Тобі не загрожує велика небезпека, бо твою особу жалують і поважають. Найгірше буде тієї миті, коли вони дізнаються, що ми їх обдурили. Тримайся подалі в темному кутку та уникай показувати обличчя. Тепер сам вирішуй, чи йти тобі з нами, чи залишитися тут.
Добре, я залишаюся замість делавара! твердо відповів співак. Заради мене він наражався на різні небезпеки, і я хочу віддячити йому тим самим.
Ти вчиняєш як справжній чоловік! вигукнув мисливець. Тільки намагайся не показувати їм своїх ніг, інакше вони вмить здогадаються. Ну, прощавай! Якщо ці чорти знімуть із тебе скальп, від чого борони тебе Боже, то знай: я помщуся їм.
Потиснувши співакові руку, Ункас і Соколине Око вийшли з хижі та опинилися посеред юрми гуронів, котрі втопили свої уважні погляди в обох друзів.
Один із гуронів, поклавши руку на плече «співака» запитав:
Ну, що поробляє собака делавар? Чи відчуває він страх? Чи почують гурони його волання?
Соколине Око, боячись, що його мова може видати його, не знав, як відповісти, і Ункас прийшов йому на допомогу. Він видав таке сердите ревіння, що індіанець мимохіть відступив, не знаючи, чи має він справу зі справжнім ведмедем, чи з удаваним.
Тим часом мисливець і могіканин спокійно відходили від селища, щоб не викликати в індіанців підозри. Діставшись лісу, вони хотіли прискорити крок, але раптом почули страшне войовниче виття.
Ункас скинув шкуру. Соколине око, показавши йому на дві рушниці, що були сховані в кущах за камінням, потряс у повітрі своїм «звіробоєм».
Нехай лише вони підійдуть ближче, і тоді щонайменше на двох із них чекає неминуча смерть! вигукнув він.
Потім обидва друга хутко пішли уперед та невдовзі сховалися в лісі.
Глава XXIV
Гурони, майже одразу по тому, як чаклун пішов, увійшли до хижі, щоб якомога швидше пересвідчитись у змінах, які відбулися з Ункасом.
Тільки мить вони лишалися жертвами своєї помилки, але коли Давид випадково поворухнувся, обман одразу було розкрито. Зрозумівши, що перед ними лежить аж ніяк не могіканин, дикуни почали жахливо вити.
Вибух люті гуронів був такий страшний, що бідолашний Давид дійсно подумав, що настала його остання година. Думки співака сплуталися, і він знову спробував удатися до свого співу. Він затяг поховальний гімн, і це врятувало йому життя, бо нагадало дикунам, що вони мають справу з недоумкуватим.
Коли селищем прокотилася чутка про втечу полоненого, зібралися всі воїни. Не вистачало лишень одного Магуа, і кожен з подивом запитував, що могло його затримати. У цей час привели нещасного індіанського чаклуна.
Щойно чаклун скінчив свою нехитру розповідь, як зявився батько хворої жінки й розповів про те, що знав і міг засвідчити.
Обидві ці звістки навели індіанців на справжній слід. Рішучіші кинулися до печери, воліючи дізнатися, що ж власне сталося. Тут вони побачили хвору, яку вдаваний цілитель нібито поніс до лісу. Вона була мертва. Коли вони пройшли трохи далі, то знайшли звязаного Магуа. Отямившись від здивування, воїни поквапилися звільнити свого вождя, і той скочив, як роздратований лев.
Старший воїн, підвівши голос, запитав його:
Мій друг натрапив на ворога? Скажи, де він, і гурони помстяться йому.
Нехай делавар загине! проревів Магуа.
Настала тяжка пауза, після якої воїн знову заговорив:
Молодий могіканин має прудкі ноги, але мої воїни вже йдуть по його слідах.
Хіба він утік? запитав Магуа.
Злий дух засліпив наші очі.
Злий дух! глузливо промовив Магуа. Це той самий дух, котрий забрав життя багатьох гуронів, той, що зняв їхні скальпи біля священного джерела, той, хто звязав Магуа.
Про кого каже мій друг?
Про пса, в котрого під білою шкірою ховаються розум та хитрість гурона, відповів Магуа. Про Довгого Карабіна.
Це ненависне імя справило на гуронів своє звичне враження. Вони скреготали зубами від люті, обурювалися, що страшний ворог продерся в самісіньке серце їхнього племені. Вожді й воїни почали радитись, як зловити втікачів, щоб потім якнайжахливіше їх стратити. Магуа мовчки слухав пропозиції своїх одноплеменців.
Невдовзі повернулися воїни, відряджені навздогін за втікачами. Вони повідомили, що ті знайшли собі притулок у сусідньому селищі делаварів.
Невдовзі повернулися воїни, відряджені навздогін за втікачами. Вони повідомили, що ті знайшли собі притулок у сусідньому селищі делаварів.
Читачам уже відомо, що Кору з Алісою було розлучено. Магуа, який добре знав, що в особі Аліси він має важливу заставу того, що Кора не втече від нього, утримував першу коло себе й за це поступився своїм товаришам значною частиною здобичі. Дбаючи про власні інтереси, хитрий вождь не забував і про ближчі йому цілі. Чимало змушений він був зробити, щоб повернути собі втрачену довіру свого племені.
Несподівані події зруйнували всі його хитрі плани. Утікачі вислизнули від нього, і він змушений був звернутися по допомогу до тих, над ким волів би панувати. Після того, як усі вожді сказали своє слово, заговорив і Магуа.
Спочатку він улестив самолюбство своїх слухачів, перелічив подвиги гуронів, навів купу прикладів їхньої хитрості й мудрості, що не мала переваг. Потім він перейшов до недавніх подій.
З одного боку, казав Магуа, наш великий канадський батько дивиться на нас гнівними очима відтоді, як ми скропили кровю свої томагавки. З другого ж народ, так само численний, як і ми, але той, що говорить іншою мовою, намагається накликати на нас гнів великого білого вождя.