Магуа розповідав про їхні потреби, про ті дари, на які вони мають право сподіватися за їхні заслуги, про своє далеке рідне село, про рідні мисливські угіддя, про ту мудрість, завдяки якій треба досягати справдження своїх бажань, не вступаючи у відкритий бій. Словом, він зумів улестити людей найрізноманітніших уподобань. Думка Магуа взяла гору над пропозиціями інших вождів, і йому доручили виконувати його підступний задум. Хитра Лисиця, в такий спосіб, досяг своєї першої мети: він знову став на чолі свого племені.
До табору делаварів були відряджені розвідники та шпигуни. Воїнам наказали готуватися до наступу, жінкам і дітям розійтися та справляти сувору мовчанку.
Магуа, дружина якого вже давно померла, сидів у своїй хижі, обмірковуючи план помсти. Так він провів майже всю ніч. Уранці він очолив загін та попрямував разом із ним до лісу. Індіанці, немов тіні, ковзали один по одному і невдовзі зникли з-перед очей. Коли вони проходили повз уже відомий нам бобровий ставок, деякі тварини випірнули з води, але знову швиденько сховалися, і лише в одній із віддалених бобрових споруд стирчала велика темна голова. Тварина без страху дивилась услід дикунам, які віддалялися. Щойно останній індіанець зник у кущах, як власник цієї голови підвівся і з-під хутряної маски зявилося серйозне обличчя Чингачгука.
Глава XXV
Племя делаварів, про яке ми так часто згадували, достоту як і його сусіди, пішло за генералом Монкальмом в області, що належали англійській короні, та брало участь у сміливих набігах на мохоків. Проте у вирішальну мить делавари відмовилися допомагати французам, надіславши своїх емісарів сказати Монкальму, що їхні сокири затупилися й що потрібен час, аби погострити їх.
Того самого ранку, коли Магуа зі своїми воїнами вирушив у похід, можна було помітити надзвичайне пожвавлення в таборі делаварів. Жінки старанно поралися по господарству, воїни тут і там стояли окремими групами, ведучи серйозну розмову. Дехто морочився зі своєю зброєю, інші складали власне майно.
Раптом на краю селища зявилася постать якогось індіанця. Він був неозброєний, і розмальовка на його обличчі радше помякшувала, ніж робила жорсткішою природну суворість рис. Побачивши, що делавари помітили його, прибулець на знак своїх мирних намірів здійняв руку до неба, а потім опустив її, приклавши до серця. Мешканці селища приязно відповіли незнайомцеві та запросили його підійти ближче.
Коли він наблизився, делавари впізнали в ньому добре відомого вождя гуронів Магуа, названого Хитрою Лисицею. Його прийняли дуже стримано, але старший з племені промовив:
Вітання мудрому гурону! Він, звичайно, прийшов для того, щоб разом зі своїми братами скуштувати сакка-туш.[4]
Діставши ствердну відповідь, найшановніші вельможі племені повели свого гостя, щоб він розділив з ними їхню трапезу. Коли голод був угамований і жінки прибрали залишки обіду, обидві сторони приготувалися до розмови, в котрій хитрість та обережність мали відіграти головну роль.
Хіба обличчя мого канадського батька знову повернене до його дітей гуронів? запитав один із делаварів.
А коли було інакше? удавано здивувався Магуа. Він називає мій народ найулюбленішим.
А коли було інакше? удавано здивувався Магуа. Він називає мій народ найулюбленішим.
Делавар, котрий добре знав про брехливість цього твердження, втім, ствердно кивнув і сказав:
Томагавки ваших воїнів були дуже червоними.
Так, але тепер вони тупі, бо інгизи вбиті, а делавари наші сусіди.
Після невеличкої паузи Магуа з показовою байдужістю поцікавився:
Чи моя полонянка не завдає клопоту моїм братам?
Вони дуже раді їй.
Шлях між гуронами й делаварами короткий та вільний. Нехай мої брати відправлять її до наших жінок, якщо вона їх обтяжує.
Вони їй дуже раді, повторив делавар із притиском на останньому слові.
Зазнавши невдачі у своїй першій спробі отримати назад Кору, Магуа запитав:
Може, чужі мокасини залишили у лісах свої сліди? Чи не зустрічали мої брати блідолицих?
Нехай приходить мій канадський батько, ухильно відповів делавар. Його діти завжди раді зустріти його.
Так, великий вождь приходив до індіанців, щоб викурити люльку миру. Гурони завжди раді йому. Але в інгизів довгі руки та ноги, що не знають утоми.
Вони ніколи не заскочать делаварів сплячими.
Це добре. Воїн, очі якого розплющені, завжди побачить свого ворога. Але я приніс моєму братові подарунки.
Із цими словами Магуа розклав перед делаварами свої подарунки дешеві дрібнички, зняті з жінок, убитих біля форту Вільям-Генрі. Хитрий Магуа одразу ж помітив, яке сильне враження справила його щедрість на делаварів, особливо на його співрозмовника, котрого він навмисне обдарував щедріше за інших. Останній уже лагідно сказав йому:
Мій брат мудрий вождь. Ми дуже раді йому.
Гурони люблять своїх братів делаварів. Червоношкірі мають бути друзями і пильно стежити за блідолицими. Чи не бачив мій брат чого-небудь підозрілого?
Делавар відповів тепер уже з більшою охотою.
Сліди чужих мокасинів опинилися в нашому селищі.
Мій брат прогнав тих собак?
Цього не можна зробити. Мандрівник завжди бажаний гість у делаварів.
Мандрівник не шпигун.
Хіба інгизи посилають шпигувати жінок? Хіба вождь гуронів не сказав, що взяв жінок під час бою?
Це так. Але інгизи послали розвідників, і ті вже побували в моїх вігвамах. Проте вони не знайшли нікого, хто б їх прийняв. Тоді вони втекли до делаварів. «Делавари казали вони, тепер наші друзі, бо вони розлюбили свого канадського батька».
Ці слова гурона влучили в ціль, оскільки нещодавня відсутність делаварів під час битви і справді викликала незадоволення французького головнокомандувача. Вони мали підстави боятися його гніву, бо їх далекі селища, сотні жінок і дітей, ба навіть частина воїнів перебували на французькій території.
Тому делавар відповів дещо стурбованим тоном:
Мої молоді воїни бачили нещасливі сни й тому не хотіли вирушати в похід, але вони поважають і люблять свого білого вождя.
Як же він повірить у це, коли дізнається, що його найлютіший ворог був приязно прийнятий у таборі делаварів? Мій канадський батько не дурень.
Де ж цей ворог і хто він?
Довгий Карабін.
Делаварські воїни здригнулися, почувши добре відоме їм імя.
Невдовзі звістка про появу знаного гуронського вождя поширилася по всьому селищу.
Після нетривалої наради делавари вирішили зібрати все племя. Магуа вийшов із делаварськими вождями на відкрите місце перед тією хижою, де він щойно був. Там уже стояв цілий натовп індіанців. Трохи пізніше до них приєдналися три делавари похилого віку.
Середній з них уже дійшов безлітньої старості й заледве ходив, з обох боків підтримуваний побратимами. Усе племя дивилося на нього з глибокою повагою, радше навіть із благоговінням. «Таменунд! Мудрий Таменунд!» чулося зусібіч.
Магуа вже чув про мудрість і справедливість цього старця, котрий, як подейкували його одноплеменці, спілкувався з Великим Духом. Тому гуронський вождь із великим зацікавленням дивився на старого, поки його увагу не відволікла раптова поява полонених, яких привели на соборне місце. Це були Кора, котра стояла руч-об-руч із Алісою, Гейворд та Соколине Око. Ункаса між ними не було.
Один зі старих воїнів кинув запитливий погляд на Магуа, ніби говорячи: «Делавари чекають».
З урочистим виглядом Магуа виступив уперед та став навпроти полонених. Потім оглянув усе зібрання, і його погляд, перебігаючи з одного обличчя на інше, красномовно свідчив про те, що відбувалося в його душі.
Коли він звернув свій погляд на мисливця, в його очах запалав ворожий вогонь, змішаний, проте, з повагою до свого супротивника. На Гейворда він дивився зі страшною ненавистю, на Алісу зневажливо і, нарешті, на Кору з болісною пристрастю.
Витримавши паузу, Хитра Лисиця почав свою промову.
Великий Дух, сказав він, створив людей з різним кольором шкіри. Одні з них чорні, як ведмеді. Їх він призначив бути рабами. Іншим він дав бліді, мов шкіра лісового горностая, обличчя. Їх він зробив торговцями, собаками у ставленні до своїх жінок і вовками до своїх рабів. Він дав цьому народові природу голуба: невтомні крила, дітей, незчисленних, як листя на деревах, та апетит, який ладен проковтнути землю. Він дав їм брехливу, наче кішка, мову, заяче серце, хитрість свині, а не лисиці, та довгі, як ноги лося, руки. Хитрість цього народу допомагає йому привласнювати собі земні скарби. Його руки обіймають землю від берегів Солоного Озера до великих островів. Бог дав йому доволі землі, але він хоче заволодіти геть усім. Такими є блідолиці.
Іншим Великий Дух дав червону та сяйливу, мов сонце, шкіру та створив їх за своєю подобою. Він дав їм цю землю з її деревами й дичиною. Сонце та дощі вирощували їм плоди. Вітер охолоджував їх улітку, шкури гріли їх узимку. Якщо вони билися один з одним, то це тільки тому, що хотіли показати, що вони є чоловіками. Вони були хоробрі та справедливі, вони були щасливі! Чи знають мої брати імя народу, якого Великий Дух найдужче любить?
Ленапи! почулися голоси в натовпі делаварів.
Так, ленапи, повторив хитрий Магуа. Сонце, підіймаючись із Солоного Озера та пірнаючи у солодкі води, ніколи не ховалося від їхніх очей. Хіба мушу я, гурон, нагадувати мудрому народу про його перекази? Невже маю я згадувати про його колишню славу, велич і героїчні справи, про його щастя, втрати, смуток та сум? Хіба серед делаварів немає людей, котрі це все бачили, котрі знають, що це правда? Я замовкаю, але вуха мої відкриті.
Коли голос промовця стих, очі делаварів звернулися до мудрого Таменунда. Той з гідністю розпрямився й запитав глухим, слабким голосом:
Хто згадує про дітей ленапів? Хто каже про те, що пройшло? Навіщо говорити делаварам про щастя, котре минуло? Чи не краще дякувати Маніту за те, що залишилося?
Це я кажу, друг Таменунда, відповів Магуа.
Що привело сюди гурона? суворо запитав старець.
Бажання знайти справедливість. Його бранці перебувають у його братів, і він бажає забрати те, що йому належить, пояснив один із делаварів.
Таменунд вислухав і тихо мовив:
Справедливість заповідь великого Маніту. Діти мої, дайте чужинцю їжі. А потім, гуроне, візьми своє і йди.
Жоден делавар не наважився заперечувати шанованому старцю. Пять воїнів одразу ж підійшли до Гейворда й Соколиного Ока та звязали їм руки. Магуа переможно глипнув на полонених і зупинив свій погляд на тій, котра була йому дорожчою за все. В очах Кори він побачив холодну байдужість.