Останній з могікан - Джеймс Фенимор Купер 33 стр.

 Вельмишановний делаваре!  вигукнула дівчина, упавши до ніг Таменунда.  Від тебе залежить наша доля. Зглянься на нас! Залишся глухим до слів цього безсоромного чудовиська! Він отруює твій слух брехнею, щоб наситити свою жагу помсти.

Немовби прокинувшись зі сну, Таменунд підняв свої важкі повіки й запитав:

 Чого ти хочеш?

 Пощади, коли не для мене, то хоча б для моєї сестри, котра досі не знала, що таке страждання. Вона дочка старої, згасаючої вже людини. Вона занадто добра й шляхетна, щоб стати жертвою негідника.

 Я знаю,  відповів Таменунд,  що блідолиці є гордим та жадібним народом. Я знаю, що вони не тільки хочуть мати усю землю, а й найнижчого зі своїх людей цінують вище за червоношкірих. Собаки та ворони почнуть гавкати й каркати, щойно в їхній вігвам увійде жінка, колір шкіри якої поступається своєю білістю снігу. Вони не мають хвалитися перед обличчям великого Маніту! Вони прийшли у цю землю, коли сходило сонце, але можуть легко її залишити, коли воно сідатиме.

Кора, зазнавши невдачі у своєму проханні, змогла лише вимовити:

 Серед твого власного народу є чоловік, якого ти не вислухав. Нехай він скаже, поки ти ще не відпустив Магуа.

Таменунд питально роззирнувся на всі боки, й один з його делаварських вождів зауважив йому:

 Це змія, червоношкірий найманець інгизів. Ми зберегли його для катування.

 Привести його!  звелів старець.

Глава XXVI

 Привести його!  звелів старець.

Глава XXVI

Делавари розступилися, щоб пропустити Ункаса. Усі задоволено милувалися прекрасною постаттю молодого могіканина, його гордою, сповненою величі поставою і тим холодним спокоєм, із яким він приймав свою долю.

 Якою мовою говорить бранець?  запитав патріарх, не підводячи очей.

 Мовою його батьків делаварів.

Гучні крики зустріли цю несподівану відповідь. Таменунд із зусиллям розплющив очі та сказав.

 Делавар! Я жив досить довго і бачив, як ленапів прогнали від їхніх вогнищ та розсіяли по горах ірокезів, ніби овець. Я бачив, як сокири чужинців валили наші дерева. Я бачив, як лісові звірі й птахи оселились у наших вігвамах, але досі я не зустрічав делавара настільки ницого, щоб він міг, ніби підступна змія, прокрастися в табір свого племені.

 Брехливі птахи повідкривали свої дзьоби, і Таменунд почув їхню пісню,  заперечив Ункас мелодійним голосом.

Старець схилив голову вбік, ніби бажаючи ухопити звуки мелодії, що завмирала.

 Чи не бачить сон Таменунд?  раптом він вигукнув: Що за голос торкнувся його вуха? Чи не повернулися назад мої літа? Чи не прийшла знову весна до ленапів?

Запала глибока тиша. Патріарх, здавалося, був занурений у глибокі роздуми. Нарешті він підвів голову та промовив:

 Делавар! Ти недостойний свого племені. Воїн, що полишає власний народ у нещасті, двічі зрадник. Закон Маніту є справедливим. Полонений належить вам, діти мої! Учиніть же з ним по закону.

На обличчі Ункаса не затремтів жоден мяз, коли навколо нього пролунало люте виття. Один із вождів оголосив, що Ункас засуджений до спалення на вогнищі. Натовп делаварів так поспішно кинувся готуватися до страти, що Соколине Око почав занепокоєно роззиратися навсібіч, а Кора знову впала навколішки перед Таменундом, благаючи про пощаду. Гейворд безпорадно стискав свої звязані руки.

Тільки Ункас залишався незворушним. Юнак спокійно дивився на делаварів, які метушилися, а коли кати повели його до багаття, зберіг свою горду велич. Один із дикунів у запалі лютої жорстокості зірвав із молодого могіканина його мисливську сорочку і тієї-таки миті, вражений чимось, раптово зупинився. Його широко розплющені очі були готові, здавалося, вискочити з орбіт, а сам він не міг вимовити жодного слова і тільки мовчки показував на груди бранця.

Здивовані делавари обступили Ункаса, втупивши погляди в зображення блакитної черепахи на його грудях.

Одну мить Ункас насолоджувався своїм тріумфом, а потім гордівливим поглядом зміряв натовп і, виступивши уперед із величчю царя, вигукнув:

 Воїни ленні-ленапів! Мій рід підтримує Всесвіт! Ваше кволе племя стоїть на моїй броні! Хіба вогонь, запалений делаваром, може спопелити сина моїх батьків? Кров такої породи загасила б ваше полумя.

 Хто ти?  спитав Таменунд.

 Ункас, син Чингачгука, один із синів великої Унаміс Черепахи.

 Остання година Таменунда наближається!  вигукнув старець.  Нарешті після ночі настав день! Дякую тобі, Маніту, за те, що тут є той, хто замінить мене біля вогнища ради! Очі вмирущого орла бачать сонце, що сходить!

Придивившись до рис обличчя молодого могіканина, Таменунд додав:

 Чи не став я юнаком? Невже я бачив уві сні, як мій народ розвіявся, ніби пісок, який жене вітер? Рука Таменунда висохла, мов гілка майже вмерлого дуба, а втім, перед ним стоїть Ункас достоту такий, як за часів, коли він воював проти блідолицих. Ункас, пантера племені, наймудріший сагамор могікан! Скажіть мені, делавари, чи не проспав Таменунд сто зим?

Індіанці, затамувавши подих, слухали слова старця. Нарешті Ункас відповів:

 Чотири воїни його роду жили й померли відтоді, як друг Таменунда водив свій народ у бій. Кров Черепахи текла в жилах багатьох вождів, але всі вони повернулись у землю, з котрої вийшли, і зосталися живими тільки Чингачгук та його син.

 Так, тепер я пригадую! Наші люди часто казали, що два воїни благородного племені були в горах інгизів. Але чому їхні місця коло вогнища ради так довго лишалися порожніми?

Ункас підвів голову і, піднісши голос, заговорив:

 Колись ми спали там, де гнівно нуртує Солоне Озеро. Тоді ми були власниками й сагаморами всієї країни. Але коли біля кожного струмка почали траплятися блідолиці, ми пішли слідом за оленями до нашої рідної річки. Делавари зникли, і лише небагато воїнів лишилися там, щоб гамувати спрагу водою з річки. Тоді мої батьки сказали: «Тут ми будемо полювати. Води річки течуть у Солоне Озеро. Якщо ми підемо на захід сонця, то знайдемо річки, що виливають прісні води у великі озера; там могікани і зможуть померти. Якщо великий Маніту скаже нам: «Ходіть!», тоді ми підемо по річці до моря й повернемо назад те, що нам належало». Ось, делавари, перекази дітей Черепахи. Я все сказав.

Нащадки ленапів із забобонною шаною дослухалися до промови молодого сагамора. Ункас, тим часом підійшовши до свого друга мисливця і перерізавши вербові лози, якими були звязані руки полоненого, підвів його до Таменунда.

 Батьку,  сказав Ункас,  подивись на цього блідолицього. Він друг делаварів.

 Яке імя заслужив він своїми вчинками?

 Ми, делавари, називаємо його Соколиним Оком, бо його око не хибить ніколи. Минги, незліченну кількість яких він убив, кличуть його Довгим Карабіном.

 Блідолиций не мусить бути тобі другом,  заперечив Таменунд,  він завдавав удари моїм воїнам.

 Якщо Ункас є бажаним гостем делаварів, то Соколине Око перебуває серед своїх друзів.

 Коли якийсь минг обмовив мене,  сказав мисливець,  то це свідчить про брехливість його язика. Я не буду заперечувати того, що вбив багатьох макуасів, але ніколи моя рука не підіймалася на делавара.

 Що скаже на це гурон?  запитав Таменунд.  Хіба вуха його заткнуті?

Магуа, почуття якого легше було зрозуміти, ніж описати, сміливо виступив уперед зі словами:

 Справедливий Таменунд не триматиме в себе того, кого гурон довірив йому на певний час.

 Повідай сам, сину мій,  звернувся старець до Ункаса,  і виріши, чи має право ця людина називатися переможцем?

 Ні! Пантера може потрапити в пастку, але вона вміє й виборсатися з неї.

 А Довгий Карабін?

 Сміється з дурних мингів! Іди, гуроне, й запитай у наших жінок, як виглядає ведмідь.

 А чужоземець і біла дівчина, які прийшли в мій табір?

 Можуть вільно йти будь-яким шляхом.

 А жінка, яку гурон передав моїм воїнам?

Ункас мовчав.

 Вона моя!  переможно закричав Магуа.  Ти знаєш, могіканине, що вона моя!

 Так, це правда,  пролунала ледве чутна відповідь.

 Йди, гуроне!  сказав Таменунд.  Візьми те, що належить тобі. Великий Маніту забороняє делаварові чинити несправедливо.

Кора в розпачі закричала, коли зловтішно всміхнений Магуа наблизився до неї.

 Стій!  вигукнув Гейворд.  Чи не хоче Магуа викуп? Усе моє багатство в його розпорядженні

 Магуа не дитина.

Соколине Око, добре знаючи натуру дикуна, запропонував стати його полоненим в обмін на Кору, щоб угамувати жадобу помсти гурона. Марно! Дика лють спалахнула в очах Хитрої Лисиці, і він зневажливо захитав головою.

 Хитра Лисиця великий вождь,  сказав він,  і знає, як треба чинити. Ходімо погукав він Кору.

 Великодушна людино!  сказала Кора мисливцеві. Дай тобі, Боже, за твій шляхетний намір. Щасти тобі! Утіш мого старого батька!

Потім вона звернулася до Гейворда, який стояв поруч її непритомної сестри:

 Мені не треба довіряти вам мою Алісу, Дункане. Ви кохаєте її Вона ласкава, лагідна і чиста, як янгол. Я могла б іще багато чого вам розповісти, але хочу змилуватися над собою й вами

Голос її урвався, вона торкнулася губами Алісиного чола і, повернувшись до Магуа, вимовила:

 Я готова.

 Гуроне,  втрутився Ункас,  справедливість делаварів іде від Маніту. Подивись на сонце. Воно стоїть тепер біля верховіття дерев. Коли ж воно зійде над ним, наші воїни підуть по твоїх слідах.

 Я чую крякання ворони!  глузливо вигукнув Магуа.  Геть!  заволав він натовпові, що розступився перед ним.  Де спідниці делаварів? Ви можете відправити свою зброю гуронам, собаки. Боягузливі зайці, крадії, я плюю на вас!

У глибокій мовчанці делавари вислухали ці образливі слова. А переможний Магуа, який перебував під охороною свято шанованих індіанцями законів гостинності, рушив зі своєю полонянкою до лісу.

Глава XXVII

Коли гурон зник, дикі пристрасті делаварів вирвалися на поверхню, і юрма завирувала, наче бурхливе море.

Тільки Ункас мовчав, дивлячись услід Корі, що віддалялася. Тільки-но її сукня зникла за деревами, юнак попрямував до своєї хижі.

За годину табір делаварів, здавалося, перетворився на бджолиний рій, який чекав лише на свого ватажка, щоб вилетіти.

Нарешті зявився Ункас, який зняв із себе увесь одяг за винятком пояса й легкого взуття; половина його обличчя була повністю розмальована чорною фарбою.

З урочистим виглядом заспівав він військову пісню індіанців: