Дівчинка? роздратувався Рипічип. Та перед вами її величність королева!
З королевами я не стрічався, проказав голос ватага. («І ми, і ми також!» заверещала решта голосів.) І все-таки нам необхідно, аби ваша дівчинка-королева для нас дещо зробила.
Що я маю зробити? запитала Люсі.
Якщо це може завдати шкоди честі чи здоровю її величності, увязався Рипічип, то ви не дорахуєтеся багатьох зі своїх воїнів, перш ніж ми віддамо життя!
Це довга історія, прорік голос ватага. Присядьмо.
Інші невидимки палко підтримали цю пропозицію, проте нарнійці стояли.
Спробую бути стислим, проговорив голос ватага. Адже, як відомо, слово не горобець Тобто я хочу сказати: порожня бочка гучить, а повна мовчить. Менше говори більше почуєш. Так ось, у прадавні часи цей острів дістався у володіння одному великому чародійнику. І всі ми є чи, якщо вам так зрозуміліше, були його слугами. Словом, цей самий чародійник наказував нам робити те, що нам було не до вподоби. А чому, спитаєте, було не до вподоби? Та тому, що не хотілося, ось чому! І тоді цей самий чародійник, про якого я вже говорив, запалав великим гнівом одним словом, просто оскаженів. Адже позаяк він, бачте-но, був на острові велителем, то ж, самі розумієте, не звик, аби йому суперечили. Ой, і розізлився ж він, скажу я вам! Стривайте, на чому це я зупинився? Ага! Так от, цей чародійник, про якого я вже розповідав, підійнявся тоді нагору в будинку, тому що він тримав свої чародійницькі штуковини нагорі, а ми, треба сказати, жили внизу, та не буду перевтомлювати вас цими подробицями, підійнявся він, значить, нагору, щось там почаклував, почаклував, і ми всі поперетворювалися. Точніше сказати попотворювалися. Тож коли б ви бачили нас тепер і ваше щастя, доповім вам, що не бачите, то ні за що на світі не повірили б, що раніше ми були зовсім не такі. У цілому, що тут довго розповідати стали ми такими потворами, що одне на одного просто дивитися боялися. Тоді ми вчинили знаєте що? А от що ми вчинили: дочекалися, доки цей самий чародійник, про якого я вже говорив, почине по обіді, як у нього, бачте-но, було заведено, а потім тишком-нишком прокралися нагору і ну читати його чарівну книжку, аби провідати, як же нам розпотворитися назад. Мушу вам сказати, що у всіх нас аж жижки дрижали до того ми боялися, що він прокинеться. Та гай-гай у цій книжці ми так і не знайшли, як позбутися цього потворного неподобства. І було нам, скажу вам не криючись, щораз страшніше і страшніше. Словом, шукали ми, шукали і в кінці кінців відшукали заклинання для того, щоб стати невидимкою. І розмислили: краще вже нам бути невидимками, ніж зоставатися такими потворами. Невидимками ж воно легше, отак-пак. Так от, моя дочка вона у мене така ж, як ваша дівчинка, тобто, звісно, тепер не така, а, прямо скажемо, потворна, та це тепер, а раніше була така, така ет, нехай, нащо товкти воду в ступі, усе одно словами справі не зарадиш, значить, дочка моя прочитала це заклинання, про яке я вже казав, тому що читати його можуть лише малі дівчатка чи сам чародійник, про якого я вже згадував, а то воно не діє. Чи то пак, може, й діє, та нічого тоді не чаклується. Постривайте, про що це я? Ага! Так ось, моя Кліпсі, про яку я вже говорив, прочитала це саме закляття, а читати моя мала вміє хоч куди! і всі ми стали, як самі бачите, найсправжнісінькими невидимками. І відразу, доповім я вам, зробилося нам куди легше, бо ми перестали сахатися одне одного. Та тішилися ми недовго. Йшов час, і незабаром нам ох як набридло бути невидимками. Стало нам тоскно одне без одного Та найголовніше ось що: ми зовсім не чекали, що цей самий чародійник, про якого я вже говорив вам, також обернеться на невидимку. Як би там не було, а з тих пір ми його жодного разу не бачили. І досі не знаємо, чи помер він, чи просто пішов кудись, чи сидить у себе нагорі й невидимиться там що є сили, чи перебрався донизу й невидимиться тепер на землі. А почути його, скажу я вам, також годі, бо він завжди ходив босий і ступав тихше кішки. І від всього оцього, скажу вам щиро, мої любі, нерви наші ось-ось геть-чисто сплохують
Такою була історія, яку повідав голос ватага. Її, правда, довелося тут чимало скоротити й випустити те, що говорили решта голосів. Бо щойно оповідач проказував якихось пять-шість слів, як інші навперебивки вторували, підтакували та підтримували. Тож нашим мандрівникам обходилося о-го-го яких зусиль дослухати все це до кінця.
Коли голос ватага вмовкнув, запала дуже довга тиша.
Усе-таки, сказала зрештою Люсі, я щось не доберу розуму, до чого ж тут ми?
Як «до чого»? розхвилювався ватаг. Стривайте, невже я пропустив найголовніше?
Пропустив, ще й як пропустив! радісно заторохтіли його невидимі супутники. Так хитро пропустити не кожне зможе! Молодець, ватаже! Так тримати!
Не знаю, чи варто мені переказати свою розповідь іще раз, почав голос ватага.
Не варто, не треба! злякано вигукнули Каспіан та Едмунд.
Так що, коли вже бути зовсім стислим, сказав голос ватага, ми багато-багато років ждали-дожидалися, коли з дальніх країв приїде дівчинка подібна до вас, юна пані, яка підніметься нагору, розгорне чарівницьку книгу, віднайде там замовляння від невидимості й прочитає його. І присягли ми, що коли прибудуть на цей острів чужоземці з маленькою дівчинкою, ясна річ, бо інакше й присягати не було чого, то ми їх звідси не відпустимо доти, доки не зроблять те, що ми хочемо. Тому, шановні, якщо ваша дівчинка не згодиться це зробити, то доведеться нам взяти на себе прикре діло: перерізати вам усім горлянки. Ви вже на нас тоді не тримайте лиха, якщо все на так обернеться. Бо ж ми, як ніяк, давали обіцянку.
Щось я не бачу вашої зброї, не піддавався Рипічип. Вона у вас що, теж невидна?
Та не встиг він договорити, як повітря пронизав свист, і над ними задеренчав спис, що увіткнувся в дерево.
Адже це спис, хіба ні? сказав голос ватага.
Авжеж, авжеж, спис, підхопили решта голосів. Відмінний кидок, ватаже!
І його пущено моєю рукою, продовжував голос ватага. Зброя наша стає видною лише тоді, коли ми випускаємо її з рук.
Але чому ви хочете, щоб це зробила саме я? запитала Люсі. У вас що, своїх дівчаток немає?
Ми боїмося, боїмося! закричали всі голоси як один. Ми нагору не підемо!
Інакше кажучи, сказав Каспіан, ви вимагаєте, аби ця леді пішла назустріч якійсь небезпеці, на яку ви не наважуєтеся наражати своїх братів та сестер?
Авжеж, авжеж! зраділи голоси. Дуже добре сказано! Відразу видно хлопець головатий!
Та як ви смієте зневажати почав був Едмунд, та його перервала Люсі:
А коли мені треба підійнятися нагору за дня чи за ночі?
Удень, удень, звісно ж, удень, сказав голос ватага. Для чого ж уночі? Уночі не треба. Хіба можна йти нагору, коли темно? Бр-р-р!
Хай так, тоді я згодна, сказала Люсі. Ні, не треба мене відмовляти, додала вона, обертаючись до своїх друзів. Ви ж бачите сперечатися марна річ. Їх тут багато, нам із ними не впоратися. А так у нас зявиться шанс.
Але ж там чаклун, сказав Каспіан.
Я знаю, відповіла Люсі. Та він може виявитися не таким уже й страшним. Чи ж тобі не здається, що ці хлопці-молодці самі не дуже-то хоробрі?
І не дуже-то розумні, докинув Юстас.
Послухай, Лу, сказав Едмунд. Ми не маємо права пускати тебе туди. Спитай Рипа я певен, він скаже те саме.
Та я ж і своє життя рятую, заперечила Люсі. Адже мені теж неохота, щоб мене розрубали на шматочки невидимі мечі.
Її величність правильно каже, погодився Рипічип. Будь ми певні, що зможемо врятувати її в бою, ніхто б і на секунду не замислився. Але такої певності у нас нема. До того ж те, про що вони просять, зовсім не є безчестям для її величності, а навпаки шляхетний і звитяжний вчинок. І якщо королева не боїться спіткати чаклуна, то перечити я не буду.
Позаяк ніхто не памятав, щоб Рипічип коли-небудь чогось боявся, то він виголосив цю промову без будь-якої ніяковості. Та хлопчики, яким нерідко траплялося боятися, сильно зашарілися. А втім їм довелося визнати, що мишачий король має рацію.
Хай так, оголосив Каспіан, звертаючись до невидимих співрозмовників. Ми згодні на ваші умови.
Під радісні вигуки невидимок ватаг запросив нарнійців повечеряти та переночувати. «Просимо до нас! Ласкаво просимо! Ми й самі повечеряти не проти!» підхопила решта голосів.
Юстас був беззаперечно проти. Та Люсі сказала:
Я переконана, що вони не кривлять серцем. Вони зовсім не такі.
Але ж там чаклун, сказав Каспіан.
Я знаю, відповіла Люсі. Та він може виявитися не таким уже й страшним. Чи ж тобі не здається, що ці хлопці-молодці самі не дуже-то хоробрі?
І не дуже-то розумні, докинув Юстас.
Послухай, Лу, сказав Едмунд. Ми не маємо права пускати тебе туди. Спитай Рипа я певен, він скаже те саме.
Та я ж і своє життя рятую, заперечила Люсі. Адже мені теж неохота, щоб мене розрубали на шматочки невидимі мечі.
Її величність правильно каже, погодився Рипічип. Будь ми певні, що зможемо врятувати її в бою, ніхто б і на секунду не замислився. Але такої певності у нас нема. До того ж те, про що вони просять, зовсім не є безчестям для її величності, а навпаки шляхетний і звитяжний вчинок. І якщо королева не боїться спіткати чаклуна, то перечити я не буду.
Позаяк ніхто не памятав, щоб Рипічип коли-небудь чогось боявся, то він виголосив цю промову без будь-якої ніяковості. Та хлопчики, яким нерідко траплялося боятися, сильно зашарілися. А втім їм довелося визнати, що мишачий король має рацію.
Хай так, оголосив Каспіан, звертаючись до невидимих співрозмовників. Ми згодні на ваші умови.
Під радісні вигуки невидимок ватаг запросив нарнійців повечеряти та переночувати. «Просимо до нас! Ласкаво просимо! Ми й самі повечеряти не проти!» підхопила решта голосів.
Юстас був беззаперечно проти. Та Люсі сказала:
Я переконана, що вони не кривлять серцем. Вони зовсім не такі.
Супроводжені оглушним тупотінням невидимок, мандрівники попрямували в дім.
Розділ 10
Чаклунська книга
Невидимки влаштували для гостей по-справжньому королівський банкет. А найзабавнішим було спостерігати, як вони подавали на стіл. Ви, мабуть, гадаєте, що, коли невидимка несе тарілку в невидимих руках, вона просто пливе собі в повітрі від дверей і до стола. Овва! Тарілки й таці пересувалися якимись стрибками, спочатку підплигували майже до стелі, а потім падали додолу, зависаючи в повітрі над підлогою. До речі, якщо в тарілці був суп, результат міг бути досить невеселим.
Щось мене ці хлопці непокоять, пошепки зізнався Едмунду Юстас. Слухай, а що як вони ніякі не люди, а щось на зразок великих стрибунців чи жабенят?
Схоже на те, також пошепки визнав Едмунд. Та Люсі на стрибунців краще й не натякай. Вона не дуже прихильно ставиться до комах. Особливо великих
Вечеря вдалася на славу, коли не зважати на те, що невидимки без розбору частували їх стравами то солоними, то солодкими та будь-що намагалися підтримувати застільну бесіду. Суть такої бесіди зводилася до фраз, з якими просто неможливо було не погодитися, наприклад: «Коли зголоднів саме час перехопити чогось їстівного», або «Якщо надворі вечоріє, то, мабуть, вечір настає», чи «Отже, ви прибули до нас морем, а море, воно, звісно, не суходіл море, воно значно бурхливіше й мокріше» Зрозуміла річ, усе їхнє красномовство Люсі пропускала повз вуха, а, примруживши очі, вдивлялася в темні сходи в коридорі й гадала, що чекає на неї завтра там, нагорі? А взагалі-то вечеря всім сподобалася: тут був і запашний грибний суп, і відварні курчата, і свіжозапечена шинка, а на додачу аґрус, порічки, мякі сири, вершки, молоко і мед та не простий мед, а той напій, яким здавна частувалися відважні лицарі. Усім давній напій прийшовся до смаку, ось тільки Юстас шкодував, що випив зайвого.