Наступного ранку Люсі прокинулася з таким відчуттям, ніби їй належало чи то складати іспит, чи то відвідувати зубного лікаря. А ранок видався напрочуд гарним: біля відчиненого віконця весело гули бджоли, а зелений моріжок надворі нагадував рідну Англію. Люсі підхопилася, швидко вдяглася і сіла до столу з усіма, мов нічого не мало статися та й статися не могло. Потім почувся голос верховного невидимки, який розповів їй, що та як робити. Вислухавши його, вона без зайвих слів підвелася, у дверях помахала всім рукою і, уже не озираючись, попрямувала до сходів.
На щастя, сходи освітлювалися, бо край першого прольоту виявилося віконце. Коли Люсі опинилася на сходовому майданчику, вона почула внизу, у передпокої, старовинний, як то кажуть, «дідусів» годинник. Та, коли вона повернула ліворуч і пішла далі сходами, цокання завмерло. Вона подолала сходинки і побачила попереду довгий коридор із вікном у дальньому кінці вочевидь, він тягнувся вздовж усього будинку. Стіни було оббито різьбленими деревяними панелями, а підлогу заслано килимовою доріжкою. З обох боків у коридор прочинялися незчисленні двері. Люсі постояла нерухомо, прислуховуючись, намагаючись хоч що-небудь почути, та не почула нічого: ані мишачого вовтузіння, ані дзижчання, ані шурхотіння віконної занавіски нічого, окрім калатання власного серця.
Останні двері ліворуч, нагадала Люсі сама собі.
Це ж треба саме останні аби до них дістатися, доведеться пройти повз усі. А за якимись із них може ховатися сам чарівник. Чи то чатує на неї, чи то спить, чи то видимий, чи то невидимий, чи живий, а може, й того мертвий.
Та довго гадати й розгадувати, що тут і до чого, було ні до чого. І вона рушила далі. Ноги її втопали у ворсистому килимі, тому навіть своїх кроків вона не чула.
«Поки що боятися мені нічого», подумки вмовляла себе Люсі.
Справді, в осяяному сонцем коридорі все було тихо, коли б не сказати занадто тихо. Мабуть, було б іще спокійніше, якби на дверях не було отих незрозумілих червоних позначок із хитро переплетених візерунків, які обовязково мали щось означати, а може, й про щось попереджати. Та й на стінах краще б не було отих масок. Сказати, що вони були зовсім, зовсім уже потворні не скажеш. Але від тих темних дірочок замість очей одразу ж робилося моторошно. І варто було дати волю уяві, здавалося, ніби тільки-но відвернешся, як вони роблять тобі гримаси. Проминувши десь шості двері, Люсі вперше по-справжньому злякалася. На якусь мить їй здалося, що просто зі стіни зненацька випірнула нахабна пика з цапиною бородою і скривила їй гримасу. Вона аж заклякла, але таки змусила себе придивитися до стіни. Ніякої пики, звісно, огляд не виявив, а виявив невелике округле дзеркало завбільшки з її власне обличчя, до якого зверху було причеплене пасмо волосся, а знизу цапина борода; тож, коли дзеркало впадало тобі в око, здавалося, ніби усе те виросло в тебе.
«Виходить, краєм ока я помітила власне віддзеркалення, заспокоїла себе Люсі, тільки й усього. Нічого лячного в тому нема».
Проте власне обличчя з бородою та пасмом жорсткого волосся їй дуже не сподобалося. Із тими думками вона й рушила далі. (Зі свого боку, мушу визнати, що справжнє значення трюку з «бородатим дзеркалом» для мене, так само, як і для Люсі, залишилося невідомим із тієї простої причини, що я не чаклун.) Поки Люсі дійшла до останніх дверей ліворуч, вона встигла передумати багато чого: зокрема після милування своїм відображенням вона відзначила, що коридор став вужчим і довшим. Що ж, у будинку чаклуна таке могло трапитися.
Останні двері ліворуч були прочинені навстіж. Перед Люсі постала простора кімната з трьома великими вікнами, від підлоги до стелі всуціль заставлена книжками. Ніколи ще не доводилося Люсі бачити стільки книжок одразу. Книжки були різні: деякі маленькі, як отой записничок, інші товстенькі та важкенькі, треті великі, мов Біблія на амвоні. Усі в шкіряних палітурках, усі пахли давниною, мудрістю та чарами. Інший би загубився поміж них, та Люсі добре памятала, що шукати треба не тут. Бо та сама чарівна книга покоїлася на підставці посеред кімнати. Люсі збагнула, що читати її доведеться стоячи, бо стільців у кімнаті взагалі не було, і не просто стоячи, а стоячи спиною до дверей. Тож, перш ніж взятися до книги, вона вирішила зачинити двері. Але двері не зачинялися. Деякі запевняють, що читати можна в будь-якому положенні, та я ладен погодитися з Люсі, яка вважала, що читати, стоячи спиною до відчинених дверей, щонайменше якось незатишно. Потім вона визнавала, що, якби в неї стало сил, вона обовязково б ті двері зачинила, бо хтозна, хто чи що вигулькне в тебе за спиною будь-якої миті з прочинених дверей. Та тут уже нічого не поробиш.
Крім того, її дуже занепокоїли розміри чаклунської книги, і ось чому. Голос невидимого ватага невидимок ані словом не прохопився, де саме шукати закляття від невидимості. Він, той голос, навіть пролунав здивовано, коли вона сама спитала його про те. Він стверджував, що читати треба все з самого початку, не оминаючи жодного рядка, аж поки не знайдеш те, що шукаєш. Інших засобів відшукати у книзі потрібне місце ватаг, схоже, не знав.
«Як на те, на пошуки може піти не одна година, а може, і не один день, якщо не тиждень, зважила про себе Люсі, оцінюючи поглядом чаклунську книгу. А мені вже здається, ніби я перебуваю тут чи не цілий день». Із тими думками вона наблизилася до книги й поклала на неї руку. Її пальці одразу ж відчули дивне поколювання, ніби книжка була просякнута електричним зарядом, але Люсі, набравшись хоробрості, спробувала перегорнути обкладинку. І що ж? Нічого з того не вийшло. Хтось інший, може, й розгубився б, та Люсі серцем не зневірились, вона пильно обстежила книгу і зясувала, що збоку оправу скріплювали дві великі металеві, здається, свинцеві, защіпки. Люсі розстебнула їх, і книга розгорнулася сама. Та що то була за книга! Літери в ній були не надруковані, а дбайливо виписані рівним чітким письмом із натиском на низхідні лінії й легкими, ніби на злеті, висхідними лініями. Узагалі-то, літери були більшими за звичні, друковані, та ще й напрочуд красивими, тож на якусь хвилинку Люсі навіть забула, що літери треба не тільки роздивлятися, та ще й читати. Хрусткий папір видихав загадковий і запаморочливий запах. На берегах, а також коло кожної заголовної літери, з якої починалося закляття, були малюнки.
Як позбутися бородавок. Застосування: вимити руки в місячному сяйві, зібраному в срібну чашу.
Ані титульної сторінки, ані заголовка, ані змісту в книзі не було, і перша ж сторінка починалася одразу із заклять, спершу доволі незначних чи пустотливих, як, наприклад: «Як позбутися бородавок» (ретельно вимити руки у місячному сяйві, зібраному в срібну чашу), «Як втамувати зубний біль» або «Як принадити бджолиний рій» Людину, що страждає на зубний біль, було зображено так правдоподібно, що, здавалося, подивись на малюнок трохи довше, ніж треба, і сам схопишся за щоку. А золоті бджоли, яких ви мали принадити за допомогою закляття, здавалося, ладні були злетіти зі сторінки та кинутися просто до вас в обійми. Люсі ледь-ледь спромоглася відірватися від першої сторінки, але й наступна виявилася не менш цікавою. «Однак треба поспішати!» твердо сказала вона собі й швиденько перегорнула наступні тридцять сторінок, де, поміж іншим, йшлося про те, як шукати приховані скарби; як пригадати те, що забув, та як забути те, що згадувати не бажаєш; як зрозуміти, чи тобі кажуть правду, чи, навпаки, у живі очі брешуть; як викликати (або зупинити) вітер, туман, дощ чи сніг; як змусити людину поснути чародійним сном; а також як причепити людині ослячу голову (нагадаю, що саме таке нещастя трапилося з бідолашним Боттомом[2]).
Цікаво, що чим довше вона придивлялася до малюнків, тим менш чудернацькими і більш правдивими здавалися вони їй. На одному розвороті виявилося стільки малюнків, що навіть літери губилися поміж них. Та перші слова закляття якось самі впали їй в очі: «Найпевніше закляття на те, як стати найвродливішою у світі поза можливостями будь-кого зі смертних». Мимоволі Люсі наблизила обличчя для малюнків, аби роздивитися як слід. На першому ж малюнку було зображено маленьку дівчинку, що навшпиньки стояла біля підставки для величезної книги. Одразу кидалося в очі, що дівчинка вдягнена достоту, як Люсі. Наступний малюнок відтворював Люсі (тепер уже було зрозуміло, що то саме вона і є), яка застигла з дещо переляканим обличчям і роззявивши рота, ніби щось декламувала чи, може, співала. А от уже на третьому малюнку на неї, мабуть-таки, зійшла краса, недоступна нікому зі смертних. І дивна річ! якщо на перших малюнках дівчинка здавалася маленькою, то на цьому вона була такою справжньою, ніби у дзеркалі. Справжня і намальована Люсі подивилися одна одній просто в очі, і та, що була намальована, здалася справжній такою невимовною красунею, що й очі відвести не можна. І водночас чимсь віддалено схожою із нею самою. А далі тіснилися, мало не наповзаючи один на один, інші малюнки. На одному з них Люсі побачила себе на лицарському турнірі десь начебто в Остраханстві, де всі королі світу змагалися за її прихильність. Потім вона побачила, як турніри переростають у справжні війни, де Нарнія і Древляндія, Заморія й Остраханство, Гальма і Скипідар безжалісно розорюють одна одну за наказом невідомих їй королів і принців, герцогів і лордів і все це задля того, щоб здобути її прихильність. Цей малюнок змінився на інший, на якому Люсі, усе ще найвродливіша красуня поза можливостями будь-кого зі смертних, була вже вдома, в Англії. І трапилося це саме в той час, як Сьюзан (яку до того усі вважали найвродливішою в сімї) щойно повернулася з Америки. Так ось, намальована Сьюзан була на вигляд майже як справжня, ось тільки на обличчі її застиг якийсь неприємний вираз. Звісно, вона заздрила сестрі, але це вже не мало жодного значення, бо ніхто на неї не звертав аніякої уваги.
А що як я візьму та прочитаю це закляття? мовила собі Люсі. Ну й що з того?! Усе одно прочитаю!
Оте «ну й що з того» в неї вихопилося мимоволі, бо десь у глибині душі вона відчувала, що робити того не слід.
Та коли вона подивилася туди, де починалися слова закляття (там, де не було малюнків), то замість слів вона побачила Аслана, точніше, його обличчя. Він свердлив її поглядом. Лев сяяв сліпучими золотими променями й, здавалося, от-от зійде зі сторінки на підлогу. Відтоді минуло багато часу, але й багато років по тому Люсі не могла ручитися, чи він справді ворухнувся, чи то їй просто примарилося. Хай там як, лев суворо подивився на неї, вищирившись, вона злякалася і швиденько перегорнула сторінку. Невдовзі вона натрапила на ще одне цікаве закляття, що дозволяло достеменно зясувати, що про тебе насправді думають друзі. Оскільки їй не вдалося прочитати попереднє закляття про те, як стати найвродливішою з усіх смертних, тепер вона поспішила промовити чародійні слова, доки їй ніщо не завадило (які саме то були слова, я не наважуюсь навести у книзі, й ніщо не змусить мене змінити це рішення). Отже, промовивши закляття, вона трохи зачекала, доки щось трапиться. Нічого нового не трапилося, тому вона знов упялася очима в малюнки. Те, що вона побачила, виявилося поза межами її уяви: у вагоні третього класу їхали дві школярки. Не впізнати їх було неможливо: одна була на імя Марджорі Престон, а інша ніхто інша, як Енн Фезерстоун, обидві, звісно, із класу Люсі. І раптом малюнок сіпнувся, як той потяг, коли вирушає у путь, і ожив. Це було помітно хоча б із того, що повз вікна промайнули телеграфні стовпи. Потім, наче з радіоприймача, коли спіймаєш потрібну хвилю, долинули звуки.