А що як я візьму та прочитаю це закляття? мовила собі Люсі. Ну й що з того?! Усе одно прочитаю!
Оте «ну й що з того» в неї вихопилося мимоволі, бо десь у глибині душі вона відчувала, що робити того не слід.
Та коли вона подивилася туди, де починалися слова закляття (там, де не було малюнків), то замість слів вона побачила Аслана, точніше, його обличчя. Він свердлив її поглядом. Лев сяяв сліпучими золотими променями й, здавалося, от-от зійде зі сторінки на підлогу. Відтоді минуло багато часу, але й багато років по тому Люсі не могла ручитися, чи він справді ворухнувся, чи то їй просто примарилося. Хай там як, лев суворо подивився на неї, вищирившись, вона злякалася і швиденько перегорнула сторінку. Невдовзі вона натрапила на ще одне цікаве закляття, що дозволяло достеменно зясувати, що про тебе насправді думають друзі. Оскільки їй не вдалося прочитати попереднє закляття про те, як стати найвродливішою з усіх смертних, тепер вона поспішила промовити чародійні слова, доки їй ніщо не завадило (які саме то були слова, я не наважуюсь навести у книзі, й ніщо не змусить мене змінити це рішення). Отже, промовивши закляття, вона трохи зачекала, доки щось трапиться. Нічого нового не трапилося, тому вона знов упялася очима в малюнки. Те, що вона побачила, виявилося поза межами її уяви: у вагоні третього класу їхали дві школярки. Не впізнати їх було неможливо: одна була на імя Марджорі Престон, а інша ніхто інша, як Енн Фезерстоун, обидві, звісно, із класу Люсі. І раптом малюнок сіпнувся, як той потяг, коли вирушає у путь, і ожив. Це було помітно хоча б із того, що повз вікна промайнули телеграфні стовпи. Потім, наче з радіоприймача, коли спіймаєш потрібну хвилю, долинули звуки.
Чи будемо ми і далі подругувати, уже у школі, у наступній чверті? запитала Енн. Чи ти досі в захваті від цієї Люсі Певенсі?
Що ти маєш на увазі «в захваті»? Скажеш таке! відмахнулася Марджорі.
А от те й кажу, що ти бігала за нею хвостиком усю попередню чверть. Ось що таке у захваті.
А от і ні! палко заперечила Марджорі. То вона за мною бігала, бо я розумніша за неї. Нічого не скажу, дівчисько вона по-своєму непогане, але як вона мені обридла наприкінці тієї чверті!
«Ти ба! Гаразд. Дзуськи ти тепер мене побачиш наступної чверті! Криводушна брехунка! не на жарт розлютилася Люсі та, почувши свій голос, раптом згадала, що перед нею усього-на-всього малюнок, а справжня Марджорі тепер ой як далеко! Що ж, сказала Люсі сама собі, я була про неї кращої думки. Я ж і допомагала їй тієї чверті, я ж і подругувала з нею, коли всі інші дівчата і знатися із нею не бажали! І про це їй добре відомо. І ось на тобі! Знайшла на кого мене проміняти! На якусь там Енн Фезерстоун Невже всі мої друзі такі, як вона? Малюнків тут ще ой як багато Ні, краще вже не дивитися! Не буду дивитися і все! Не бу-ду!
На тому вона знехотя перегорнула сторінку, на яку встигла впасти велика сердита сльоза.
Наступна сторінка починалася з закляття для тих, хто духом занепав. Малюнків тут було менше, ніж у попередньому заклятті, і всі вони відрізнялися неабиякою красою. Невдовзі Люсі зясувала, що закляття, яке вона читає, не стільки схоже на закляття, скільки на чарівну казочку. Воно, те закляття, займало цілих три сторінки, та не встигла вона дочитати до кінця і першу, як геть забула, що читає книгу. Їй здалося, ніби вона живе в тій казці сама. А казка то вже не казка, а малюнки вже не малюнки, а істинні події, у гущині яких вона й опинилася. Наприкінці третьої сторінки Люсі тільки й змогла, що пробурмотіти сама до себе, що ніколи ще не читала прекраснішого і, мабуть, уже не прочитає!
Я ладна читати ще і ще хоч десять років поспіль. А що, як просто зараз мені перечитати її знов?
Та чари, здається, уже подіяли. Повернутися назад було аж ніяк не можна: ті сторінки, що праворуч, перегорталися вільно, а от ті, що ліворуч, застигли на місці, наче склеєні.
От невдача! подумала Люсі. А мені ж кортіло пережити всі ці прекрасні почуття спочатку. Гаразд, треба хоча б згадати, про що там йшлося. А йшлося там про ой, уже й не пригадаєш. І навіть ця, остання, сторінка раптом стала чистою. Оце так книга! Як же я могла все забути? Здається, там було щось про чарівний кубок, якийсь меч і самотнє дерево на зеленому пагорбі. Ото і все, що я запамятала. Але що мені з отим усім робити ніяк не пригадаю.
Пригадати їй так і не судилося. Але з того самого часу, аби сподобатися Люсі, казка обовязково мала нагадувати оту забуту історію, що вона прочитала колись у чарівній книзі.
Пригадати їй так і не судилося. Але з того самого часу, аби сподобатися Люсі, казка обовязково мала нагадувати оту забуту історію, що вона прочитала колись у чарівній книзі.
З тими думками вона перегорнула сторінку й побачила чисті аркуші без жодного малюнку. Заголовок проголошував: Як побачити те, що невидиме. Декілька разів вона перечитала закляття про себе, аби добре засвоїти незнайомі слова, а потім промовила його вголос. Одразу ж стало зрозуміло, що воно діє, тому що заголовні літери заграли різними барвами, а на берегах проявилися малюнки знаєте, як воно буває, коли потримати над вогнем цидулку, що була написана невидимим чорнилом? Ось тільки замість рудуватого сліду лимонного соку (з якого, до речі, найчастіше роблять невидимі чорнила) на папері проступили золотаві, блакитні та пурпурові візерунки. Деякі з малюнків були дивними, а деякі й зовсім чудними, на них і дивитися було не дуже приємно. Люсі, як подивилася на них, подумала: Либонь, я зробила видимим усе, що можна, а не самих лише тупотупів. У такому місці, як це, має бути дуже багато речей, прихованих від сторонніх очей. Тож, якщо вони приховані, нехай такими і залишаються». Саме в цю хвилину десь у неї за спиною почулися тихі, але відчутні кроки, і вона одразу ж згадала, як їй казали, буцімто чаклун завжди ходить босоніж, а хода в нього легка, як у тієї кішки. Так чи інакше, але, коли за спиною щось рухається, у будь-якому разі краще повернутися туди обличчям. Люсі так і зробила.
І раптом її обличчя засяяло і на якусь мить (хоч сама вона про те й не здогадувалася) стало схожим на обличчя прекрасної Люсі з книги. Із радісним вигуком вона кинулась уперед, простягла обійми і було чому! На порозі кімнати стояв Аслан. Аслан, Великий Аслан, Великий Лев, над усіма королями король. Він був справжнім, живим і теплим, він дозволив чмокнути себе в ніс і зануритися обличчям у золотаву гриву. Їй почулося щось схоже на віддалений грім, і, не вірячи своїм вухам, вона здогадалася, що то він так муркотить.
Ой, Аслане! сказала вона. Як гарно, що ти прийшов.
А я увесь цей час був тут, відповів Лев. Ось тільки щойно ти зробила мене видимим.
Аслане, сказала Люсі майже з докором. Ти, мабуть, глузуєш із мене. Хіба ж маленькій дівчинці таке під силу?!
Виходить, що так, відповів Аслан. Коли вже я створив закони чародійства, то мушу й сам підкорюватися їм. Він трохи помовчав, а потім додав: Дитя моє, а чи не займалася ти часом тим, що зветься підслуховуванням?
Підслуховуванням?!
Так, за своїми шкільними подружками.
А, он що! Та хіба ж це підслуховування? Це ж звичайне чародійство!
Шпигувати за допомогою чародійства аж ніяк не краще, ніж шпигувати, скажімо так, звичайними засобами. Здається, ти хибної думки про свою подругу. Вона, може, духом і слабка, але ж вона любить тебе, просто знітилася у присутності старшої дівчинки і сказала не те, що думала, а те, що від неї чекали.
Але як я можу пробачити їй те, що вона про мене казала.
У тому й річ, що не зможеш.
От яке лихо, сказала Люсі. Виходить, я сама все й зіпсувала Здається, ти ведеш до того, що ми з нею могли б залишитися подругами на все життя, але тепер це неможливо?
Дитя моє, відповів Аслан. Памятаєш, що я колись казав тобі? Не бідкайся над тим, що могло трапитися, коли вже сталося по-іншому.
Так, Аслане, памятаю. Тоді скажи мені
Сказати що, моє серденько?
Скажи, чи буде в мене нагода хоч коли-небудь іще раз прочитати казку, у якій усе було так добре, а я її геть забула. Скажи мені, Аслане, скажи!
Я розкажу тобі її сам. Але на це підуть довгі роки. А тепер ходімо-но! Господар цього дому, мабуть, уже зачекався нас.
Розділ 11
Тупотупи знаходять своє щастя
Слідом за Великим Левом Люсі попрямувала до коридору й майже тієї самої хвилини побачила старезного дідугана в червоній хламиді, що босоніж простував їм назустріч. Сиву його голову вінчав вінок дубового листя, борода сягала пояса, а спирався він на чудну різьблену палицю. Побачивши Аслана, він низько вклонився і мовив:
Вітаю тебе, повелителю, у найбільш занедбаному з твоїх володінь!
Невже втомився ти, любий Коріакіне, правити найбезпораднішими з усіх підданих, яких тільки можна було знайти і яких ти одержав від мене?
Ні, відповів чаклун. Авжеж, клепок у них, як на те, не вистачає, та, з іншого боку, вони напрочуд нешкідливі. По-своєму, я навіть встиг до них привязатися. Та іноді, чого вже таїти, я чекаю й ніяк не дочекаюсь, коли ж настане той день, коли ними буде керувати здоровий глузд, а не буденні чари.
Ні, відповів чаклун. Авжеж, клепок у них, як на те, не вистачає, та, з іншого боку, вони напрочуд нешкідливі. По-своєму, я навіть встиг до них привязатися. Та іноді, чого вже таїти, я чекаю й ніяк не дочекаюсь, коли ж настане той день, коли ними буде керувати здоровий глузд, а не буденні чари.
На все свій час, Коріакіне, відповів на те Аслан.
Так, на все свій час, Аслане, погодився чаклун. То чи не час і тобі зявитися перед очі своїх підданих?
Аж ніяк, відповів Лев із глухим фуркотом, у якому, як здалося Люсі, чувся сміх. Вони б перелякалися настільки, що, мабуть, утратили б останні залишки глузду. Ні-ні, ще не одна зірка доживе свого віку та знайде спочинок на одному з малих островів, доки твій народ подорослішає настільки, аби побачити мене. До того ж іще до заходу сонця я маю бути дуже далеко, у Кейр-Паравелі, де тимчасово посідає трон славний малий на імя Тиквік, який тепер, мабуть, місця собі не знаходить, чекаючи або на повернення, або хоч на звістку від справжнього володаря країни короля Каспіана. Я розповім йому, Люсі, про всі наші пригоди. І, Люсі, будь ласка, не роби таку сумну міну незабаром ми зустрінемося знов.
Незабаром? як луна перепитала Люсі. Але коли саме настане те «незабаром»?
Для мене будь-який час «незабаром», тільки й мовив Аслан і залишив Люсі наодинці з чаклуном.
Пішов, зітхнув собі чаклун, а нам що залишилося? Сум і печаль Ось так завжди, і ніяк його не втримати, бо він тобі не якась там свійська тварина чи навіть цирковий лев До речі, чи сподобалася тобі книга?
Місцями, не вдаючись до подробиць відказала Люсі. А ви що ж увесь цей час, виходить, знали, що я тут?
Авжеж, знав: ще коли дозволив розтелепам-тупотупам зробитися невидимими, я й тоді знав напевне, що настане такий день, коли ти прийдеш їх розчаклувати. Ось тільки не знав, коли саме. Зрозуміла річ, що й сьогодні зрання я теж пильно виглядав на тебе й від тієї напруги, треба визнати, навіть закуняв А хто ж знав, що мене вони також перетворять на невидимку, а мене від цієї невидимості, правду кажучи, така втома бере, що повіки самі злипаються е-хе-хе Ось бачиш, досі на сон тягне. Ой, а ти ж, мабуть, уже й зголодніла усе над книжками та над книжками